Невдовзі має повернутись Еї

Коли настав цей день, Міко одразу зрозуміла, що час зустрічати свою архонтку, Райден Еї. Це було те саме місце, що роки тому, під час їхньої розмови. Тільки Міко вже не була малою кіцуне, вона була ґӯджі Яе, верховною жрицею Великого храму Нарукамі.

—Чому ти тут? — промовила Райден Шьоґун, своїм тим самим голосом, хоч цього разу він звучав спустошеним.
—Не знаю, чи потрібна Вам я… Але Ви точно потрібні мені.
—Щось сталось? — майже ствердно запитала Райден.
—Так, але не тому… Я просто скучила.
—Міко, ти помиляєшся.
—Ні, я не помиляюсь, — викрикнула Міко, — Еї!

Обличчя Райден, що раніше виглядало лиш спустошеним, нині набуло рідкісного вигляду, який ніхто з живих не бачив ніколи. Вона вже змирилась, що ніколи знову не почує це ім’я.

—І я не помилялась тоді, — сказала Міко, наблизившись до співрозмовниці. Вона глянула на губи не Райден Шьоґун, не своєї архонтки, а своєї коханої, Еї, — чи можу я?
—Ні, ти будеш вся у крові… її крові.

Тиша промайнула, наче блискавка, між двома.

—Міко, мені шкода, все ж ти її фамільярка. Точніше, була її фамільяркою.
—Ні! Це мені школа, Еї, не можна так ігнорувати своє горе, не важливо, маєш ти серце чи ні. Я готова розділити ці муки з тобою, тільки прошу, дозволь!

Міко була готова ще довго вмовляти Еї, та її вуста вже відчували солодкий поцілунок. Заряд пройшов її тілом. Так, це було саме те, чого потребувала Міко всі ці роки. Цей крок був саме тим, чого потребувала й Еї. Вони обидві знали, що попереду складний шлях пристосування до нових ролей — ґӯджі та Нарукамі Оґошьо, але тепер вони мали одна одну, і були певні, що так все й буде вічність, навіть попри плинність часу.