Невдалий “розіграш”

—До зустрічі !— Приємний голос алхіміка пролунав по драконовому хребту. Люмін лише посміхнулася і пішла на черговий захід гільдії.

“Нарешті все більш менш заспокоїлося…” – Міркував Альбедо, намагаючись хоча б на деякий час втекти від думок про двійника. Він не був до кінця впевнений у тому, чи варто позбавитися він клона, але рідні люди були без сумніву важливіше.
“Можливо, варто було знайти його і запропонувати допомогу..?” – Замислився алхімік, пригадуючи долю “брата”. Про те, він і сам не розумів, бажає допомогти тільки заради безпеки близьких, чи дійсно має якісь почуття до двійника.
Усі записи були викрадені, тому алхімік почав переписувати їх на папір по пам’яті. Навіть його листи мали елегантний і витончений вигляд. Кінчик пера ретельно проводив чіткі лінії на трохи жовтуватому і трохи вологому від снігу аркуші. Альбедо намагався не думати про останні події та продовжував писати дослідження, але щось все одно його турбувало.

Закінчивши деяку кількість записів, хлопець підвісив металевий чайник над вогнищем, і засипав до кружки чай. Алхімік полюбляв дорогий зелений чай. Він прибирав втому і просто був приємним на смак.
Пара з чайника була помітніша завдяки низькій температурі навколо. Вона гарно звивалася у повітрі, після чого зникала, звільняючи місце для нової, такої ж пари. В цей раз принц крейди бачив у цьому процесі щось більше, за звичайне випаровування. Намагаючись прибрати зайві думки, хлопець залив воду до кружки та трохи почекавши, почав пити гарячий напій. Сьогодні чай вже не здавався таким смачним, як завжди. Він був трохи гірким. Можливо тому, що алхімік давно не чистив чайник, чи туди потрапила якась гілочка. Або з цією метушнею вже навіть язик перестав нормально сприймати смак.
Випивши напій, Альбедо вирішив трохи відпочити та помалювати вуличні краєвиди. Хлопець взяв мольберт з пензликами та пішов до найближчої вершини. Малювання завжди заспокоювало його, тому він мав надію відволіктися хоча б на деякий час.

Малюючи улюблені гори, алхімік не помітив, як втома почала долати його. Розум почав втухати. Пензлик все важче пересувався на аркуші, а малюнок начебто плив у очах. Зрозумівши, що щось не так, хлопець почав збирати приладдя, щоб повернутися до табору, але було запізно. Стративши сили, він звалився у сніг і почав втрачати свідомість.

***

Гомінлива площа Мондштадту дзвеніла у вухах. Навколо було чутно балакання дітей, молодих пар і бабусь на лавках. Весь цей гомін ніколи не дратував, а навпаки покращував настрій Люмін. На жаль, на цей раз спокій пішов від неї завдяки останнім подіям.
Дівчина встигла доповісти гільдії з лицарями результати тренувань, і владнати ще декілька справ. Проте, на весь цей час певна тривога затаїлася у грудях, змушуючи серце шалено битися.

Нарешті, звільнившися від справ, Люмін вийшла на головний майдан, щоб хоч трохи позбутися тривоги.
Ідучи вулицею, дівчина побачила Альбедо, який безтурботно спілкувався з Тімеєм. Вона була майже впевнена, що той ще довго залишатиметься у таборі, але зараз він стояв тут, у Мондшадті.
Мандрівниця за звичкою поглянула на шию алхіміка, і заспокоїлася, побачивши родиму пляму.
—Альбедо, привіт!— доброзичливий голос дівчини прервав розмову з учнем. Хлопець озирнувся. Люмін очікувала побачити теплий погляд принца крейди. Той самий погляд, який завжди заспокоївав її. Але, подивившись в очі алхімікові, вона побачила там лише холод і байдужість, від чого по тілу побігли мурашки.
Тімей теж озирнувся, але побачивши дівчину, вирішив не заважати.
—Привітик! Гаразд, мені треба йти. До побачення, пане Альбедо.— Хлопець пішов, залишивши мандрівницю та алхіміка наодинці.
—До побачення—
Коли Альбедо повернув голову, дівчина раптом помітила, що зірка на шиї зникла. Вона дуже збентежилася, але намагалася заспокоїтися.
—Ну що, ти вже закінчила з гільдією?— Алхімік поклав руку біля підборіддя, а коли прибрав її, зірка знов з’явилася.

—Чому ти дивишся так перелякано? На моїй шиї щось є?— С гордовитою посмішкою спитав Альбедо.
—Дивлячись на твоє бліде обличчя, я невдало пожартував.— Посмішка стала ще бридкіше. Люмін мовчала, недовірливо дивлячись на хлопця. Альбедо точно не жартував би так, особливо після вчорашніх подій.
—Гаразд, якщо не хочеш балакати, продовжимо розмову пізніше. Я чекатиму на тебе. Не забудь гарно підготуватися.— Останнє речення мало скоріш вигляд погрози, ніж поради. Тепер стало зрозуміло на сто відсотків. Це не Альбедо. Але що трапилося з алхіміком..? Клон натякав, що той у небезпеці?
—До зустрічі— Дівчина здригнулася, почувши знайому фразу, проте на цей раз вона звучала не так. Той спокійний, теплий тон замінив холод і надмірна самовпевненість. Тільки но Люмін обміркувала ці слова, як клон зник у товпі.

Дівчина ще деякий час просто стояла, не в змозі поворушитися. Вона до останнього хотіла вірити, що це був справжній Альбедо, і він просто невдало пожартував, але розум стверджував протилежне. Голова боліла від поганих думок, а мозок вже малював жахливі образи. Трохи поміркувавши, Люмін вирішила піти до драконового хребта, бо це останнє місце, де вона бачила алхіміка.

Діставшися підніжжя, мандрівниця у першу чергу пішла до шукачів пригод, знайшовши там Юй Ся. В надії хоча б що небудь дізнатися, вона забалакала трохи знервованим голосом.
—Доброго дня ! А пані не бачила Альбедо?—
—Альбедо..?— вона трохи замислилася, та невдовзі продовжила. — Так, він спускався з гори десь півтори години тому, але мені здався трохи дивним.. Зазвичай він доволі привітливий, а сьогодні просто пройшов повз нас і нічого не сказав. Щось трапилося?— Юй Ся вже з невеличкою тривогою дивилася на дівчину, але та не хотіла додавати дівчині зайві турботи. —Ні, все добре. Дякую !— Люмін втекла, не давши Юй змоги щось сказати.

Мандрівниця побігла до табору, сподіваючись, що Альбедо ще там. Дівчина швидко пробігла дерев’яний мостик. Раніше вона обережно пересувалася у небезпечних горах, але зараз не звертала уваги, стративши колишній страх.
Зуби стиснулися, а у думках вона все більше ненавиділа того, хто міг зробити щось з її другом.

Діставшись табору, Люмін швидко оглянула місце. Вже втративши надію на знаходження алхіміка, вона помітила слід, трохи засипаний снігом. Він мав такий вигляд, начебто по землі когось тягли, а у деяких містах було видно вже замерзлу від холоду кров. Тіло вкрилося потом від усвідомлення, що це може бути кров’ю Альбедо.
Збентежена дівчина побігла по сліду, намагаючись не загубити його. Це було доволі тяжко – мабуть, пройшов деякий час, і його вкрило снігом. Не без труднощів мандрівниця знайшла місце, де слід обірвався. Він закінчився біля статуї Архонтів.