Небо над Мондштадтом

«Мондштадтського привида підбито, чи зможе вижити наш герой?» ­– так виглядав скандальний заголовок учорашнього екземпляру міської газети, який випадково опинився у руках нашого героя. Ознайомившись зі статтею, Ділюк лише байдуже гмикнув. Він здогадувався, що вже завтра вранці громадяни Мондштадта читатимуть про нові досягненнях свого спасителя, що на момент шостої доби підбив уже двадцять один ворожий літак.

Ділюк зім’яв газету та відправив її у найближчий смітник. Хлопець закурив, занурюючись у власні думки.

У голові проносилися події минулих днів. Зовсім недавні, але в той самий час такі далекі спогади. Він стурбовано розглядав свою рідну вулицю: будівлі без вікон, зруйнований снарядами асфальт.

Перед очима малювався той самій ранок. У той день чуйний сон хлопця потурбували звуки вибухів. Годинник тоді ще навіть не відбив шосту годину, а Ділюк вже прямував до військової частини. По прибутті від товаришів по службі він дізнався ­– Сніжна вторглася на територію Мондштадта.

Різні капості були очікуванні від Архонта Сніжної, але нікто з мирних жителів і подумати не міг, що та здатна на такий підступний крок. За лічені години країна миру й свободи поринула у відчай.

Ділюку залишалося діяти рішуче. Ворог заплямував його рідну землю кров’ю цивільних, ні в чому невинних людей і хлопець не міг позволити вбивцям оминути кари.

З цими благородними думками він сів за штурвал винищувача й незабаром, за свої високої поваги вчинки, отримав прізвисько «Мондштадтський привид». Раптова популярність не могла не збентежити Ділюка. Йому ніколи не була до смаку чиясь надмірна увага.

Ділюк не жадав слави в нагороду за свої подвиги. Його мрію неможливо було придбати, бо за будь яке золото світу не можна було купити мирне небо над його рідним Мондштадтом.

Серце його пронизувало білю при виді розрухи, при виді людей окутаних страхом за себе та їхніх близьких. І хоч яким героєм не був Ділюк, він так само страждав, а душу його розривали гнів та неосяжна печаль.

Ділюк був людиною, розгубленою та наляканою. Навіть йому було кого втрачати.

Цигарка стрімко дотлювала, разом із сонцем, що вже заходила за горизонт, в той час як у місті лунали сирени та звуки вибухів, вказуючи на неминучий прихід ночі. Ділюк загасив бичок і вже збирався йти, аж раптом у відгомонах снарядів йому здався чийсь знайомий голос.

Ділюк озирнувся й застиг на місці.

– Не здалося, – пошепки мовив він.

Валяжною ходою до нього наближалася постать. Високий широкоплечий чоловік із пов’язкою на правому оці. Ділюк пізнав у цій людині свого брата.

– Яка несподівана зустріч, – сказав Кейа, опинившись із братом на відстані витягнутої руки.

– Не вдавай, що не очікував мене тут побачити,– суворо промовив Ділюк, дивлячись на хитру посмішку навпроти. – Нажаль, мені вже треба йти.

Але Ділюк навіть не думав рушити з місця, так само як і Кейа. Вони дивилися один на одного, уважно вдивляючись у знайомі риси.

І все таки за ці шість днів вони змінилися. Зміни, на перший погляд, зовсім непомітні, але варто було лише придивитись, як усе спливало на поверхню.  Вони постарішали. Не так як зазвичай старішають літні люди, повільно в’янучи, їх зістаріла війна, і це найстрашніший шрам, який може отримати людина. Його не можна приховати, його не можна позбутися. Він спотворює серце і душу, а біль від нього переслідує до кінця життя.

Брати дивилися один на одного в мовчазному порозумінні. Слова, здавалося, були зайвими, та й сил обговорювати насущне зовсім не було.

– Покуримо разом? – першим порушив тишу Кейа, виймаючи з-за пазухи пачку цигарок.

Разом вони посідали на лавку, що стояла неподалік, і закурили. За кілька кварталів від них почувся виразний вибух, який обидва брати вирішили проігнорувати.

– Читав учорашні новини? – спитав Кейа, випускаючи кільце диму в сутінкове небо.

– Читав, – коротко відповів Ділюк, на губах мимоволі заграла ледь помітна усмішка. – Читав, як цигани вкрали танк. Твоїх рук справа?

– І з чого це раптом одразу моїх?

– Бачив світлини.

– Ось як, – сказав Кейа, не стримавши посмішки у відповідь.

– Хто б міг подумати, що славетний чоловік з Ордо Фавоніуса крастиме танки, – навіть серйозному Ділюку вся ця ситуація здалася комічною. – До чого він вам взагалі здався?

– Нам ні до чого, – знизав плечима Кейа, – але й ворогові він не потрібен. Хай проллється якнайменше невинної крові.

Ділюк промовчав, понуро опустивши голову.

– Я взагалі хотів запитати про інше, – перевів тему Кейа, після паузи, що виникла. – Про твою репутацію мондштадтського спасителя.

З губ Кейі злетів невеселий смішок, який переріс у затяжний кашель. Можливо, хлопцеві пора вже зав’язувати зі шкідливою  звичкою.

– Народ думає, що ти загинув у зіткненні з ворожим винищувачем. Уявляю, який фурор вчинить завтрашній номер, який повідомить про твоє неперевершене воскресіння.

– Мені всеодно, – відповів Ділюк, не підводячи очей.

–А меня не всеодно, – сказав Кейа і його голос розчинився в гулі чергового вибуху.

Не зважаючи на шум, Ділюк почув кожне сказане його братом слово, і ці слова відгукнулися в його серці тупим болем. Кейа застав його зненацька не властивим їх коротким розмовам одкровенням. Він підняв очі на брата, чий погляд зі звично глузливого змінився несподівано лагідним.

– Я радий, що з тобою все гаразд, – останнє, що кинув Кейа, перед тим як загасити цигарку і вирушити у своїх справах.

Ділюк спантеличено дивився йому в слід і несподівано для себе вигукнув:

–Бережи себе!

Він сподівався, що слова дійшли до Кейі у гуркоті літака над ними.