На могилі воля зацвіте…

Вона – молода комсомолка, яка вірна комуністичній ідеї. Але навіть вона, навіть УРСР, колись була іншою. Була тією життєрадісною Україною, яка щиро вірила що зможе вибороти свою незалежність. Але це все в минулому. Померла Воля, померла й в УРСР та Україна.

Та одного дня все змінилося. В один холодний лютневий вечір, до її квартири вривається дівчина, на вигляд підліток, в точно завеликій на неї повстанській формі, розхристана і простоволоса.

– Вали до своїх Бандерів. – зразу відповідає УРСР, не даючи племінниці сказати ні слова.

– Тата вбили.. – нарешті вимовила дівчина, і похитнувшись, ледь не впала на тітку.

Тільки тоді соціялістична помітила, що Килина тримається за бік, з якого крапля за краплею стікала на підлогу багряна кров.

– А ти що? – УРСР обережно забрала руку племінниці, намагаючись стримати сльози.

– А їм помстилася. Весь загін тих клятих НКВдістів перестріляла. Тільки декілька залишилося в живих. Вони й мене поранили.

– Килино, ой Килино. Бісова ти дочко. Ну що ти в свої 13 робиш? Я в твої роки ще в ляльки гралася, а ти… – тяжко зітхнула УРСР, продовжуючи оглядати рану.

– В мої роки тобі було не до ігор, і не бреши мені. – жінка підняла племінницю на руки, і понесла в найвіддаленішу кімнату її квартири.

– Твоя правда. Мені було зовсім не до ігор. Хіба що в їжу гралася. – УРСР нервово посміхнулася і почала оглядати рану. Жінка зразу ж помітила три кулі в боці Килини. – Вони стріляли в тебе?

– Так… Тітонько Україно, вибачте що я завдаю вам стільки клопотів.– дівчина тихо просичіла, коли тітки почала витягувати кулі.

– Мала, ти тільки не плач, зараз перемотаємо тобі твої “бойові поранення”. Поспиш, відпочинеш. А на ранок все буде добре. – вже закінчуючи з бинтами, промовила соціялістична. – УПА мені не пробачив якби я залишила тебе помирати біля мого порогу.

Втомлена Килина зразу ж заснула, а ось тітка сиділа біля неї всю ніч так і не зімкнувши очей. Гладила племінницю по голові, згадувала Волю та час від часу перевіряла, у якому стані рана.

– Любі мої брат з сестрою, ви нарешті знову разом. Ось тільки навіщо було залишати саме мені свою доньку? – УРСР мимоволі посміхнулася, дивлячись у вікні, як починається новий день. Як золотисто-червоне сонце стрімко піднімається високо-високо, ніби хоче дістати аж до дахів новеньких дев’ятиповерхівок.

Під боком щось починає вовтузитись, позіхаючи та протираючи сонні очі.

– Доброго ранку. – промовила Килина, підскочивши на ноги.

– Спи, ніч ще. – відповіла їй тітка.

– Та яка ніч, якщо вже світає? – заперечила бандерівка, раптом ніби випадково постукала себе по плечі. Невідомо для УРСР звідки на плече небоги сів сокіл, зразу тулячись до щоки.

– Ти дома теж цю тварюку тримала? – дівчина злим поглядом подивилася на птаха ніби намагаючись його зігнати тим поглядом.

– По-перше, його звати Рус. Та й мій дім це Карпати, нескорені ніким гори, звісно що так. – поки Килина обурювалась, тітка вже потягнула її на кухню, та й стала біля плити, готуючи омлет.

– Он як… Тоді запам’ятай, віднині ти живеш у мене, і у мене дома я не дозволяю ніяких тварюк заводити. Навіть акваріумних рибок.

– Зрозуміла, тоді я після того як рана заживе, зразу в Карпати. – сказала дівчина, незадоволено фиркнувши, коли УРСР поставила перед нею омлет.

– Їж, бо ніколи в Карпати не поїдеш. – соціялістична потроху запихала шматочки смаженого яйця в рот Килини, та та як на зло навіть рота відкривати не хотіла. – Чого ж ти така вередлива? Добре, уяви що яйця не курячі, а Совка.

– Ось так би й зразу. – бандерівка миттю вихопила з рук тітки виделку і почала зі всім юнацьким запалом, зі всією злістю та ненавистю, що накопичилася в ней з самого малку, їсти ті злощасні яйця, ніби вони й справді Радянського Союзу.

– Ти ж моє сонечко… – УРСР мимоволі погладила племінницю по голові, невідомо чому посміхаючись тій малій бандерівці. Вона ж скоро в партію вступати буде, а сама з бандерівкою панькається.

 ***

– Килино, ти ж памятаєш що сьогодні дуже важливий день? Від того, як ти себе поведеш, залежить моє… Наше майбутнє. – УССР повчає племінницю, зав’язуючи на її шиї піонерський галстук.

– Я не бачу твого майбутнього в савдепі. – швидко відрізала дівчина, чим викликала обурення у тітки.

– Не називай великий Радянський Союз так. – промовила жінка, зі злості ще сильніше затягнувши галстук. Після болісного зойка Килини вона швидко послабила його, погладивши червоні плями на шиї дівчини. – Зараз не плач, не треба було мене дратувати.

– Що ж вами стало, тітонько Україно? Де ваша українська душа? – Килина з докором подивилася на УРСР.

– України більше немає. Вона померла разом з твоєю мамою. – відповіла соціялістична, вже ледве стримуючи сльози.

– Чого ж ви плачете тоді, якщо ви не Україна і моя мати вам ніхто? – бандерівка знову підколола тітку, і та, не витримавши, вдарила її по щоці. Килина на це навіть вухом не повела, зовсім як Воля.

– Ти не просто на неї схожа.. Ти і є Воля. – з якимось навіть страхом промовила УРСР, погладивши місце удару.

– Тітонько Україно, може годі порівнювати мене з моєю матір’ю? Мене звуть Килина! Ки-ли-на, не Воля! – вигукнула дівчина, та тітка швидко заткнула її поцілунком. Поцілунок був грубий та аж занадто пристрасний, ніби соціялістична нарешті отримала те, чого так довго чекала. Вона, без ніякого дозволу Килини на те, зминала її уста, сплітала їхні язики разом. Все ж таки, Килина з силою відштовхнула її, і з переляканим обличчям відійшла а пару років.

– Вибач. Ти занадто приваблива. – тітка з хтивою посмішкою оглядає бандерівку, зупиняючи свій погляд на червоних устах. – Добре, бери свою бандуру, і йдемо. Якщо що, прикрию перед Радянським союзом.

– Дякую. – Килина накинула поверх легке пальто і вийшла з дому. Під одною рукою бандура, за другу тримає УРСР.

Через деякий час дівчина стоїть вже за кулісами, і тяжко дихає, в очікуванні того, що вона зараз вийде на велику сцену, з великою кількістю глядачів, серед яких і партійні діячі.

І ось вона виходить на сцену, сідає на спеціально підготовлений для того стілець, і пальці торкаються струн. Ллється зачаровуюча мелодія, і з тим чується тихий спів, який з часом переростає у голосний ти захоплюючий.

– Кожний ворог йде нас визволяти,

А для себе землю він краде.

На могилу землю буде мати,

На могилі воля зацвіте! – всі були настільки вражені виконанням, що навіть не вслухувались в слова. Це, напевно і врятувало їх з УРСР від страшного гніву СРСР.

Наприкінці цього “виступу”, до Килини разом з тіткою підійшов чоловік, який на їх думку був вже мертвий. І якщо соціялістична налякано відійшла, то Килина зразу радісно підскочила і повисла на шиї в чоловіка.

– Тату, ви живі! – дівчина не знала, де подіти те щастя, і лиш обіймала тата, не збираючись його відпускати.

– Чого ж ти ніякої звістки не прислав? Знала би, не нянчилась з твоїм виплодком. – УРСР з докором подивилася на брата, та той був весь захоплений донькою, що щось відповідати.

– А, тобто зранку ви мене цілуєте, а ввечері вже виплодком називаєте? – від образи Килина аж заплакала, і тітці довелося забирати її з рук батька, і тримаючи 17-річну дівку на руках, вибачатись. Йшли додому також так: УПА попереду, позаду УРСР з Килиною на руках.

– Виглядаєте як мила сімейна пара. – засміялася Килина. – Тільки відчуваю, вдома повбиваєте один одного