На березі річки, якої немає

«Тіло перебуває у стражданні, але душа — у блаженстві», — глузливо повторював його власний голос, коли юнак валявся у бруді.

Розбитий ніс знову повертав забутий смак власної крові, що стікає по горлу і заважає дихати. Перебиті пальці й зламане коліно разом зі змученою батогом спиною — ось і вся його спадщина, доповнена тавром злодія, що все ще палахкотить на оголеному плечі.

Се Лянь не сперечався і не намагався відповзти вбік, дозволяючи хмарам, що згущуються, пролитися на нього дощем. Розірваний одяг все одно не захищав від холоду, а серце давно перестало битися, так що можна було не турбуватися про муки.

Перші краплі впали на обличчя, дзвінко розбиваючись об шкіру, бліду і ніби висічену з каменю, як у тих його статуй, що колись велично височіли в храмах. Як і багато інших повалені до нього небожителі, Се Лянь, досягнувши дна, продовжував падати в прірву нижче і нижче.

«Тіло перебуває в стражданні, а душа — в блаженстві», — шепотів шалений голос, поки язики полум’я облизували оболонку, що зберігала есенцію Се Ляня.

Натовп навколо тріумфував, знищуючи вогню мерзенну істоту, яка вбила сотні безневинних мандрівників; монстра, що пожирає дітей і залишає їх холодні трупи валятися в ліжках поряд з матерями. А він не мав сили навіть кричати. Се Лянь давно перестав чинити опір обставинам і життю. Він перестав чинити опір, дозволяючи людям, немов нерозумним дітям, творити те, що хочеться. Ненавидячи себе, він завдавав мертвому тілу болю чужими руками, не маючи змоги покинути цей світ уже не через подачку безсердечних небес, а через прокляття власного невгамовного духу.

«Тіло перебуває у стражданні, а душа — в блаженстві»— вже відверто сміявся з нього Безлікий, створений уявою, коли п’ятнадцять смертних чоловіків, підливши у воду снодійне, роздягали несвідоме тіло. Їх не зупиняло ні відсутність серцебиття, ні те, що жертва була на вигляд набагато молодша, ніж варто… Їх не зупиняло нічого. Окрім меча.

Так, тіло в стражданні, але душа в блаженстві. Не втоптана у бруд разом із гордістю та самоповагою. Душа, нехай змучена і збочена, все ще була душею. Вірна Жоє метнулася, стягуючись мертвою петлею на п’ятнадцяти шиях і разом переламуючи їх. Нехай Се Лянь вже не вірив у себе, але були інші створіння, яким ще було діло до його гідності. Так він і лежав, відключившись, єдиний справжній мрець посеред гори трупів зі стрічкою, що повернулася на зап’ясток, де з роками з’являлося все більше шрамів.

Безлікий переслідував його, здавалося, нескінченно, проникаючи у свідомість у найгірші моменти життя, і ніби ставив фінальну крапку в черговому житті Се Ляня. Але наслідний принц, немов упертий осел, повертався назад знову і знову, воскресаючи з попелу, оточений і захищений вірною Жоє. На відміну від Білого Лиха, він змирився з власною поразкою і прийняв її як частину свого життя. Його життям керували не канги та прокляття, а рішення та випадки.

Тисячі доріг вели Се Ляня по світу, дозволяючи творити добро там, де воно було потрібно, навіть ціною власного щастя. Навіщо він погодився на це і чому? Відповідь на це запитання не зміг би дати навіть сам спадковий принц Сянле, якби хтось раптом запитав у нього. Можливо, десь у свідомості він поставив собі щось за мету і тепер рухався у її напрямку, наплювавши на неможливість умов. Ніхто, навіть самі Небеса, не спроможні були влаштувати світ у всьому світі і забезпечити безроздільну перемогу світла і добра, але Се Лянь добивався не цього. Він хотів справедливості і, мабуть, спокути… Згадувати минуле він не любив, бо кожен його крок віддавався болем і тягарем помилок, які він самовпевнено робив. Внутрішнє хвилювання і невміння пробачити себе Се Лянь відчував перед черговою смертю, коли голос усміхненого Безлікого Бая свідомо нагадував власні слова, сказані так давно.

***

Кривавий дощ лив з небес, змішуючи пил під ногами і цілющі рубіни в багнюку із запахом металу. Десятки трупів перетворилися на ніщо в одну мить, залишивши по собі лише червоний дощ і почуття незадоволеності. Хвиля чистої агресивності розірвала простір, але вбивство не принесло задоволення чи визволення. Знову спізнився. Він вкотре опустився навколішки, скидаючи голову до небес і стрясаючи їх відчайдушним криком. В окрузі не існувало жодної живої душі, яка б почула Хва Чена. Ніхто не міг бачити його слабкість та його падіння вниз.

Вся вдача світу, здавалося, була в його долонях, але єдиний, кого князь демонів прагнув, був недосяжний і знову втрачений у вирі життєвих обставин. Все ще тремтячи від злості і безсилля, він нетвердою рукою накреслив стиснення тисячі лі і перемістився туди, де останнього разу бачив принца. Ні, не квіткове поле, а покинутий храм. Розбита табличка була випалена сонцем і згнила під дощами, прикраси розтягли бідняки та мародери, а сама статуя наслідного принца Сян Ле потемніла і померкла. Не відчуваючи в собі сил, Хва Чен підійшов ближче, охоплюючи кам’яного принца за коліна та притискаючись до них.

— Мій принце, прошу вас…

Він любив його і таємно ненавидів. За те, що зі всіх створінь на планеті Се Лянь найменше хотів зустрітися саме з ним. Немов за велінням злої долі він зникав за кілька хвилин до появи Хва Чена, вкотре рятуючи десяток простих жителів. Він допомагав королівствам зберегти владу, допомагав повстанням скинути королів, але ніколи не міг допомогти єдиному безсмертному створенню відчути трохи щастя.

Хва Чен повернувся заради нього вдруге, приручив метеликів і помстився кожному з небожителів, які посміли образити Се Ляня, але той, наче знаючи, втікав. Розчинявся у повітрі… Іноді Хва Чену здавалося, що його бог умирав. У повітрі завжди висіла важка ци, а пориви вітру пахли втратою. Але жителі не можуть померти. Вони є світло та життя. Смуту з собою приносив саме він, і за це Шукаючий квіти кривавий дощ уже ненавидів себе. Щоразу, слідуючи світлою дорогою свого бога, він усе псував, але ніяк не міг припинити, мріючи хоч раз, ще раз побачити його і, можливо, заговорити.

— Я ненавиджу тебе! — пролунав розпачливий крик, що злякав птахів. Хтось був поряд.

Хва Чен різко випростався і відсторонився від статуї небожителя, наче та обпалила його гнівним полум’ям. Демон у червоному одязі, не роздумуючи довго, створив з повітря білу квітку і, любовно вклавши її в долоню фігури, залишив храм, прямуючи назустріч тому, хто, здається, опинився тут випадково.

***

— Значить, ти пробрався до них? Ось це справді майстерність, — протягнув Хва Чен, лежачи на шовкових простирадлах у своїй резиденції. Чоловік поруч, підкинувши ягідку винограду, з хрускотом розгриз її і кивнув. За останні кілька місяців, які він провів тут, Хе Сюань встиг заспокоїтись та обжитися. Халати Хва Чена, звичайно, були трохи завеликі, але він не відмовлявся від дарованого одягу і із задоволенням позбавився божественних шат Мін Ї.

– Саме так. Більш того. Не думаю, що вони зможуть мене колись вирахувати — від мене навіть не виходить демонічна ци, бо я буквально поглинув його ядро разом із енергією. Не знаю, щоправда, як так вийшло.

Хва Чен з цікавістю слухав розповідь і лише зрідка перебивав демона, який говорив неймовірні і навіть нечувані речі. Втім, вони робили багато чого неймовірного, тому саме зараз було б нерозумно йому не повірити. Демон справді не пах темрявою. Принаймні, не очевидно. Сам Хва Чен не відчував від себе подібної ци теж, але списував це не на свій статус неперевершеного, а на те, що колись Небеса давали йому своє власне благословення. Мабуть, добровільно зістрибнувши з них, він все ще залишив у собі частинку цього марного і навіть ненависного дару. Втім, посвячувати Чорновода деталі свого життя Шукаючий квіти кривавий дощ не поспішав. Пара місяців доброго сексу з травмованою особистістю — не те, чого достатньо щоб забратися в душу одного з найсильніших демонів під небесами.

— Випадок унікальний, я сказав би. Але тим цікавіше.

Хе Сюань ще на початку діалогу твердо позначив межі і сказав, що причини вчинку пояснювати не буде, але навіть те, чим він зараз ділився, було набагато більше, ніж алому демону було потрібно.

— Уточнимо, чи правильно я зрозумів: ти пропонуєш укласти союз? – Промовив Хва Чен, теж пригощаючись ягодою з підносу. Його вибір випав на стиглу вишню, що відливає приємною глибиною вина, яке могло б вийти з неї. – Поки ти розважаєшся в Небесному царстві, я, кинутий тут, іноді творю справи під твоїм ім’ям, а за це ти ділишся зі мною раз на пару місяців усім, що відбувається з перших вуст, правда? — ягода була охоплена губами спокусника. Хва Чен без докорів сумління злегка приголубив фрукт язиком і тільки потім прокусив соковиту плоть, не боячись хрускотілої кісточки. Його організм все переварить, а білі зуби здатні кришити каміння. Маленьке насіння не стане на заваді.

– Саме так.

На губах Хе Сюаня розпливлася задоволена усмішка. Здається, він уже уявив собі щось у голові. Спекотна ніч з Хва Ченом та розповідь про небожителів та їхні проблеми? Чи помста кривдникам та річки крові, що стікають з його долонь і до самого підніжжя гори Тунлу, якій він принесе обов’язково частинку Ши Вуду у подарунок? Око там чи руку. Презент на день матері, так би мовити. Було абсолютно неважливо, яка картина постала в уяві демона. Досить того факту, що він посміхався, задоволений її результатом. Хва Чен вирішив не корчити із себе занозу. Вже ким-ким, а незайманим чарівним юнаком він не був дуже давно.

— Що ж, по руках, — жваво погодився він, закушуючи наступною ягодою. Він мав свої плани на небожителів, і наявність неперевершеного демона в рядах небесної канцелярії було величезним плюсом.