Науковий інтерес

Якщо ви спитаєте Єсена, як же він умудрився так влипнути, то він чесно відповість вам, що не має жодного поняття.

Мабуть, усе почалося в день розподілу. Тоді взагалі шкереберть пішло все, що тільки могло.

Не встиг хлопець цілковито усвідомити той факт, що він тепер – староста Велесу, та потішити батьків листом із цією звісткою, як у перші ж години на новій посаді йому довелося розборонювати кілька бійок між студентами. Точніше, неодноразово боронити студентів від його навіженої, прости Господи, однокурсниці Анастасії. Чесно, він не розумів, у чому її проблема. Так, не потрапила на очікуваний факультет. Ну трапляється… раз на вічність. Невже то така велика трагедія – бути студенткою Велесу? Єсен би збрехав, коли б сказав, що це його зовсім не зачіпало. Він, наприклад, м р і я в потрапити на Велес, тож чхати хотів на думку деяких осіб, у яких его та гаманець постійно конкурують за розмірами.

Але останніми днями основною причиною Єсенового неспокою була не Стася, яка, після укладення імпровізованого перемир’я зі своєю заклятою недружкою Марією перейшла в стан затишшя, – що, якщо чесно, було навіть страшнішим, адже пророкувало наближення бурі, розгрібати наслідки якої, без сумніву, доведеться саме Єсену – а один рудий лис із факультету Мари.

Єсен взяв його під приціл з першої ж зустрічі – занадто вже сильно віяло від рудого парубка аурою бешкету. Цей хлопець – Єсен не був марівцем, але його шосте чуття верещало гірше за тривожну сирену – був потенційною загрозою порядку, який староста урочисто пообіцяв підтримувати під час розподілу. І, на відміну від їхнього ректора, велесівець волів вважати, що його слово бодай щось та й значить.

Тому-то й вирішив, що потенційний порушник спокою та мирного життя академії заслуговує на особливо пильну увагу від нього. Виключно в якості превентивного заходу. Як-то кажуть, друзів треба тримати близько, а ворогів – ще ближче. Хоча Даниїл ворогом не був, радше більмом на оці: ніби й нічого смертельного, але ж і жити та спокійно споглядати світ навколо неможливо.

Отож, предметом споглядання став сам Даниїл. Єсен запевняв себе, що це спостереження було задля вищого блага й зовсім не відповідало його бажанням. Це був науковий експеримент, якщо забажаєте: адже будь-якого звіра вчені уважно вивчають, аби зрозуміти, що ж із ним робити. Ви можете пробачити велесівцю чисто науковий інтерес, правда ж?

Невдовзі уявне досьє в голові Єсена розрослося до таких розмірів, що він би видати цілу енциклопедію на кілька сотень сторінок про магічну марівську істоту на ім’я Даниїл.

До прикладу, Єсен помітив, що брови й вії хлопця були такими ж вогняно-рудими, як і його шевелюра. Що його щоки й ніс були поцятковані ластовинням, щоправда, точну кількість ластовинок підрахувати з відстані було неможливо – для цього довелося б встановити безпосередній контакт з об’єктом спостереження.

А ще, що Даниїл мав окреме прізвисько, здається, для кожного студента Сирину. І, очевидно, відмінну пам’ять, адже жодного разу в них не заплутувався.

І що, коли він особливо широко усміхався, з лівого боку показувалося гостре, зовсім як у хижака, ікло.

Найбільше дивувало Єсена його останнє грандіозне відкриття: попри свою нібито товариську та вкрай соціальну натуру, – принаймні, таким Даниїл здався велесівцю за першої зустрічі – хлопця доволі рідко можна було помітити в компанії. Часто, на превелике занепокоєння старости, він взагалі зникав з радарів.

– Ох, та не звертай уваги, – махнула рукою Марія, з якою Єсен однієї обідньої перерви поділився думкою, що не припиняла гризти його, – я взагалі його вперше зустріла в підвалі, може, то його місце.

Це анітрошечки не заспокоїло юнака. Якого дідька студент забув у сирому й темному підвалі, куди й персонал практично не зазирає? У голові Єсена одразу ж з’явилася мальовнича картина того, як Даниїл готує там якесь заборонене зілля, помішуючи вариво в казані зі зловісним сміхом. Чим би він там не займався, навряд чи це було щось у рамках статуту академії.

Тому в результаті одноосібного консиліуму було вирішено простежити за марівцем. Раціональна сторона підказувала Єсену, що це вже попахує сталкерством, проте інтерес – виключно науковий, звичайно – заглушував усі можливі доводи. Наступного ж дня Єсен, ледве дочекавшися великої перерви між заняттями, виловив поглядом серед натовпу свою рудоволосу ціль і непомітно прослідкував за юнаком. Справді, той, немов навмисне обираючи менш людні коридори, дійшов до підвалу й прутко збіг вниз по сходах, зникнувши з поля зору. Велесівець на мить застиг у нерішучості – може, не варто йти далі? – проте одразу ж вирішив, що це унікальний шанс застати Даниїла на гарячому й обережно, намагаючись не видавати зайвих звуків, пішов слідом. Проте в захаращеному підвальному приміщенні не знайшов нічого цікавого, окрім запаленої раритетної гасової лампи, що стояла на ще древнішому столі прямо перед ним.

– Знаєш, козаче, що сталося з цікавою Варварою? – раптом пролунало над самим вухом. На щастя, Єсен не закричав – тільки сіпнувся, одразу ж крутнувшись на місці, і опинився ніс у ніс із Даниїлом. Велесівець міг поклястися, що мить назад хлопця тут не було. Тепер же рудий стояв, трохи схиливши голову, аби бути на одному рівні з Єсеном. Світло лампи було не надто яскравим, проте той міг нарешті розгледіти кожну руду цятку на обличчі Даниїла. Єсен замислився: чи сильно марівець заперечуватиме, якщо зараз він почне рахувати їх пальцем? Виключно в цілях науки, звичайно.

Даниїл тим часом, так і не отримавши відповідь, страхітливо округлив очі:

– Їй відірвали носа, – надзвичайно серйозно промовив він, а потім легенько й абсолютно безцеремонно ткнув Єсена в кінчик носа. – Тож бережися, козаче.

У цей момент внутрішній процесор Єсена, очевидно, зламався – хлопець здатний був лише кліпати. Задоволений ефектом, Даниїл неспішно пройшов до столу. Почулися спочатку звуки шурхотіння по кишенях, потім клацання пальців, і нарешті до Єсена донісся запах цигаркового диму.

– То навіщо я знадобився нашому доблесному старості? – спитався зі своєю фірмовою посмішкою Даниїл, що нині стояв, спершися однією рукою на стіл позаду. Інша піднесла тонку цигарку до губ, аби зробити чергову затяжку. Єсен, ніби загіпнотизований – мабуть, варто вписати гіпноз у розділ про магічні здібності свого піддослідного – простежив за рухом. Йому раптом пересохло в горлі. Намагаючись ігнорувати плями рум’янцю, що виступили на щоках, хлопець відповів невпопад, усе ще тримаючи погляд на цигарці, затисненій між вуст рудоволосого.

– Палити на території академії заборонено.

– Заборонений плід завжди найсолодший, хіба ти не знав, козаче? – якщо Даниїл і помітив, то нічого не сказав. Проте посмішка його стала ширшою, а в очах затанцювали іскри, яскравіші за ледь живий вогник лампи.

– Втім, якщо ти так наполягаєш… – провадив марівець далі. Спритним рухом він зібгав цигарку в кулаку, а коли розтиснув, замість недопалка на долоні красувався ледь розквітлий пуп’янок червоного тюльпана. Тріумфально усміхнувшись, Даниїл ввіткнув коротку ніжку в кишеню жилетки Єсена на манір бутоньєрки.

– Якщо це такий креативний спосіб не прибирати за собою сміття… – попереджувальним тоном почав Єсен.

– Ображаєш. Перманентні чари метаморфозису, – відповів хлопець з помітними нотками гордощів у голосі.

– І чому тюльпан?

Даниїл драматично сплеснув руками, миттю надягнувши комічну гримасу подиву:

– А я гадав, що велесівці знають все про рослини, – протягнув юнак, додавши для повної картини скандального тону. Зеленкуваті очі горіли, зовсім як у кота в темряві. – Тоді нехай це буде загадка від мене. Ти ж любиш загадки, козаче? Можеш знову завітати сюди, коли знайдеш відповідь.

Пізніше ввечері Єсен нетерпляче водив пальцем по алфавітному покажчику позиченого з бібліотеки велетенського довідника, присвяченого рослинам. Звичайно, у рази простіше було б просто загуглити, проте велесівець був із тих, хто завжди надавав перевагу паперовим джерелам інформації, коли була така можливість. Уже повністю розквітлий тюльпан, нині ще й під чарами стазису, красувався в скляній чашці на його столі.

Нарешті хлопець знайшов потрібну статтю й почав читати. Уже за кілька хвилин його щоки відтінком червоного змагалися зі злощасною квіткою.

Червоний тюльпан, згідно з мовою квітів, означав освідчення в коханні.

Єсен прислонився лобом до розгорнутої книги в руках, з насолодою вбираючи прохолоду сторінок розпашілою шкірою. Він почувався ідіотом. Але ідіотом абсолютно щасливим, про що свідчила широка усмішка – вона не бажала сходити з обличчя попри всі зусилля з боку велесівця.

Здається, невдовзі уявна енциклопедія Єсена поповниться розділом про поцілунки – він про це подбає.

Але спочатку, – хлопець швидко прогортав книгу в руках до початку, аби освіжити пам’ять, – так, спочатку йому потрібно негайно десь роздобути бодай гілочку бузку.