Нарє

Скільки себе пам’ятаю, Вогонь завжди був поряд: з моменту мого народження і до цього дня.

Спочатку вбили майже всю мою рідню, відриваючи від серця по шматочку з кожним хто пішов на той світ, а потім, в один день, Нарє — Вогонь — захопив і мою душу, розчиняючись у ній. Або ж розчиняючи її.

Знівечена, але безсмертна. Моя Феа — моя душа — має тільки одне майбутнє – блукати світом у пошуках заспокоєння. Навіть якщо загину не знайду спокою.

Але маю розповідати по порядку, чи не так?

Мене звати Мариора, і я — донька короля лісових ельфів, Орофера. Старша донька від низькородної жінки, яка колись опинилася в ліжку короля. Я стала плодом цього ганебного й гріховного союзу, недостойною навіть його погляду.

Так казали ті, кому давно варто було б відрізати язика.

Не знаю про що думала моя мати, коли зв’язалася з королем. Вона ж розуміла що він ніколи не визнає її, як і мене. Але що було і в його голові коли він розбив їй серце, а потім і душу? Ніколи цього не пробачу, хоча й знаю що мати ніколи не звинувачувала свою Мелмє — свою вічну любов.

Мені було три століття, коли вперше побачила короля. Він ішов повз і затримав на мені свій погляд на кілька секунд. Для маленької слуги це було більше ніж достатньо: тоді перехопило подих від захоплення, хоча воно змішувалося з образою.

Якщо вже згадувати цю зустріч, скажу, що жахливо відчувати одночасно захоплення, розуміння і пекучу образу. Тоді емоції змішалися настільки сильно, що хотілося лише тихо заплакати. То було безглуздо, але що взяти з дитини.

Його величний стан сам по собі вселяв смиренність, а скули були ніби висічені з мармуру. Але найстрашнішим, саме для мене, безперечно був його погляд. Пухнасті білі вії приховували від світу два крижані уламки, які заморожували будь-кого. Досконала і холодна краса.

Озираючись у минуле, можу сказати, що Володар міг однією своєю мовчазною присутністю вселяти страх.

Вдруге ми зустрілися у бібліотеці. Точніше не зовсім так. Мене запросили.

—

Від холодної води тремтять руки, а з рота вириваються клуби пару.

-… Мала має слухатися старших. — Тихо виражаючи своє невдоволення старшими від неї хлопчиськами, які власне і залишили свою роботу на неї, біловолоса вже не першу годину прала білизну. Дуже тяжка та низькооплачувана робота… Та що там, ті хто приносять воду і то отримують більше.

Вже майже не відчуваючи рук, обережно склала шовк у металеву миску і вийшла із нею з пральні.

— Це ти, Мариора? — Питання настільки мене здивувало, що я мало не випустила усе з рук.

Білява слуга завмерла думаючи куди подіти миску, щоб вклонитися. Але старший ельф у зеленому роскошному вбранні, які зазвичай носили радники чи писарі, кивнув першим, недостатньо глибоко для поклону, але для слуг це вже багато. Дівчина застигла, у нерозумінні дивлячись на старшого.

— На тебе чекає його величність у бібліотеці на третьому поверсі. Дозволь мені… — Чоловік із фальшивою усмішкою забрав з рук слуги білизну і зайшов у пральню, звідки вона щойно вийшла.

Перелякавшись та нічого не розуміючи дівчина вирушила до бібліотеки, по дорозі намагаючись рухатися якомога тихіше. У цю частину палацу було заборонено заходити молодшим слугам, таким як вона, але як не дивно варта не звернула жодної уваги і не запитала. А біля самої бібліотеки навіть відкрили, замість прогнати.

Від хвилювання і так холодні руки, здається, замерзли ще більше. Боязко озирнувшись на зачинені двері за собою, вона повільно пішла уперед. Мимоволі пальчики вхопилися за тонку підперезану сорочку, яка якимось дивом не спадає з худого підліткового тіла.

У бібліотеці напівтемрява, і видно лише невелике тепле сяйво. Тихі кроки майже не чути, і дівчина повільно виходить з-за книжкової шафи. Погляду відкривається затишне місце: два крісла з боків від круглого чайного столика. На одному з крісел сидить прекрасний ельф, а його біле волосся відблискує золотом у світлі маленького каміну.
Найпрекрасніший з усіх, кого лише вдалося за життя побачити.

Від цілої купи емоцій та думок стало дуже страшно, сірі оченята заблищали погрожуючи виплеснути всі переживання у сльозах.

Чоловік повільно повертає голову до доньки і його бліді губи відкриваються, промовляючи:

– Підійди.

—

Тоненькі сторінки книги приємно відчуваються на пальцях, практично як крила метелика який щойно пролетів повз. Ці рукописні вірші, криві рядки, написані понад сто років тому, я вивчила напам’ять. Це була своєрідна медитація, яка дозволяла забути про все навколо.

Янтарні оченята пройшлися по рівним рядкам. Цій книзі вже понад сто років, і, чесно кажучи, Мариора вже не пам’ятає звідки вона в неї. Але ці, трохи криві, рукописні рядки кожного з віршів завчила напам’ять. За стільки століть стало звичкою відпочивати, перечитуючи знайомі рядки, дивитися на кожен завиток літери та цятка чорнил. Своєрідна медитація, яка дозволяла відкинути усі думки та забути про оточення.

Спокій перервали дві дівчини, які тихо проходили повз. Їхні голоси зникали так само швидко, як і з’явилися, але мій погляд мимоволі зупинився на одній із них. Її сукня дивовижно поєднувалася з осіннім листям, ніби сама природа підлаштовувала свої кольори під тканину.

«… Яскравіше і тепліше
Сонце, ближче до ночі.
До вечора мудріше і не хоче
Світити нам в очі…»

Трохи пізніше порушником спокою стає її брат.

– Доброго вечора. — Мариора ввічливо киває в сторону молодшого.

— Все читаєш… — Юнак тяжко сів поруч: Його коліна затремтіли та ледь зігнулися.

— Тобі не варто було б тут блукати, знаєш — режим.

— Не почуваюся хворим. – Голос Трандуїла, попри слова, звучав стомлено. – Сама чого не у себе?

Старша ельфійка підняла погляд на брата і, знаючи що за ними не спостерігають, підняла рукав своєї мантії. Погляду молодшого відкрилися потворні опіки які, втім, вже зарубцевалися і не потребують бинтів.

— Ти мало не загинув, міг би дати тілу трохи відпочити. — Мариора відклала книгу убік. — Дракониха сказала, що її сила скоро прокинеться, мені потрібно йти.

Слова прозвучали холодно та рішуче, як ніколи раніше. Серце стиснулося від печалі, але залишатися не можна. З мене досить.

— Впевнена? — хвилювання прозвучало в тихому голосі принця.

Я була його останнім живим родичем, і, можливо, він не хотів залишатися зовсім один. Це було помітно навіть без магії, хоча його думки майже перекривали мої.

Ми стали більше, ніж просто братом та сестрою за ці століття. Довіряли одне одному настільки, що навіть спини залишали відкритими під час бою.

Настав час молодшому принцеві дорослішати. Він тепер Король.

Мариора,, відкинувши некрасиво обпалене волосся яке відмовилася обрізати, встає і повільно йде у бік лісу. Її хода не цілком тверда через біль у зламаній нозі, але зараз то не важливо бо треба йти.

– Бережи себе.

Трандуїл спостерігає за тим як сестра віддаляється, відчуваючи все наростаючий біль від опіків. Силует зникає з виду трохи згодом, і Король ще якийсь час дивиться на залишену на лавці книгу.

А може біль і не від опіків, але думати про це не хочеться зовсім.

(⁠ಠ^ಠ⁠)⁠━⁠☆ﾟ⁠.⁠*⁠･⁠｡ﾟ…

Шрами поступово загоїлися, але залишився фантом думки про те, що я майже втратила себе назавжди.

Нарє — Вогонь як стихія.
Феа — Душа, сутність.
Мелмє — Кохання, вічна любов.