Напарник

— Поцілуй мене. Я так скучив.

Чюя не вміє терпіти. Він виривається з рук Дадзая, який намагається пофарбувати його нігті. Це неабияка коштовність — мати змогу отак сидіти на ліжку й розмовляти один з одним не про смерть і втому.

— Я не збираюсь трахати тебе ще раз.

— Яка різниця? Я кажу, поцілуй мене, — він відкинувся на лікті, аби Дадзай не міг більше дістатись до нього.

Той зітхнув, неохоче починаючи виправдовуватись:

— Ну, я просто— Я не думаю, що це прийнятні обставини…

— Чорт, ти встиг знову збудитися?

— Ні, але… Ну…

— До біса, добре. Лише один раз. Я обіцяю. Мені справді це потрібно.

Дадзай розуміє, що не зможе виграти. Намагається востаннє відбитися:

— То навіть ти мене не трахнеш?

— В нас замало часу. І мені понад усе потрібне це відчуття.

Вони синхронно наближаються одне до одного, ніби за увесь час навчились долати свій надмірний потяг, але у наступну секунду ця гіпотеза спростовується: Чюя висне на плечах Дадзая, щойно їхні губи змикаються. Він ще не певен у своїх планах на цього хлопця, але цілувати його ніколи не стомиться.

— Бля, мені хочеться плакати, — він посміхається, але виглядає дійсно засмученим.

— Чому це?

— Я вже пообіцяв, але тепер хочу ще один.

Дадзай зупиняється на хвилину, аби відчути, що Чюя майже повністю лежить на ньому, перебуваючи у цьому дивному контакті усім тілом.

— Ну, це прикро, чуваче. Я не можу поцілувати тебе ще раз, це вже буде все одно, що гріх.

— Хіба це не прекрасно?

Обидва посміхаються.

— Ти занадто емоційний.

— О, це я був тим, хто кінчив без жодного дотику?

Дадзай, здається, червоніє. Чюя посміхається ще ширше.

— Я просто був схвильованим.

— Отже, це був не я.

— Іди на хуй, геній.

— Вже благаєш? То нумо домовлятися, — Чюя відкладає лак, встановлюючи кінець цьому ділу.

— Ти жартуєш…

— Я хочу поцілунок.

— Гаразд, як скажеш. Але ми поговоримо про це пізніше.

На цей раз розвиток поцілунку стрімкий, менш тривкий, Чюя наполягає, наполягає, забирає усе, а Дадзай лише приймає. Він не одразу помічає, що Чюя забув про ліміти.

— М-м, це буде більше, ніж один.

— Але я хочу цього. Ну ж бо, хіба тобі самому це не подобається? — він не поспішає відсторонитись, мало не залізаючи Дадзаю до рота, доки той міркує.

— Ці бідні чоловіки чекають на мене, знаєш. Вони будуть дуже злі, — знову одні виправдання.

— Тоді відчепись від моєї дупи і перестань витрачати свій дорогоцінний час.

— Я так подумав, мені не так вже сильно подобаються чоловіки, — він говорить, лише аби сказати, й думає далі. — Ти залишишся тут?

— Гм, — тепер думає Чюя, й Дадзай не може позбавитись думки про те, який він привабливий, коли це робить; коли має такий вираз обличчя. — Що як я не хочу ховатись?

Чюя кидає виклик, знаючи, що сили розподілені нерівномірно. Чюя виграє, знаючи, що інакше не може бути.

— Чого ти тоді хочеш? — Дадзай здається.

— Що вони можуть зробити з Вами, босе?

— Господи, чому ти не звертаєшся до мене так щодня? — Дадзай втрачає таку необхідну зараз рівновагу.

— Ти не мій бос.

— Це нечемно, — він стискає долоні на його стегнах, щоб підтвердити це, але розпалює скоріше свою свідомість, аніж почуття провини в Чюї. — То що?

— То я хочу, аби вони знали.

— Блять. Ти моя найбільша проблема.

— Я знаю. А також я знаю, що ти не був проти, коли вони побачили твої синці і почули твій голос якраз після нашої спільної місії. Хах, як багато жінок залишає такі речі на тобі?

— Це були випадкові люди! І— І вони, взагалі-то—

Він спіймав на собі розслаблений погляд Чюї і отямився, заспокоївшись:

— Це інше.

— Ти не хочеш, аби вони дісталися мене.

— Так.

Чюя розуміє його. Слава небесам, він розуміє.

— Але вони бояться тебе.

— Це не означає, що вони поважають мене. І я не хочу ризикувати. Не з тобою.

— Хіба тобі не відомо, що я не дозволив би нікому більше побачити себе таким, яким ти бачиш мене?

— Ну, можливо, я хочу, щоб ти визнав це вголос, — його очікувальні вогники у очах закружляли у нескладному танку.

Чюї не доводиться навіть зітхнути, аби вимовити це — це константа, аксіома й залізобетонний факт. З ним не важко звикнутись.

— Я твій.

— Так просто?

— Я просто не ідіот й відкрито кажу про те, чого хочу.

— Може, ти просто більш розпусний?

— Стули пельку.

— То що ми робимо?

— Все просто. Я фарбую свої губи і одразу псую їх твоїми. Іде?

Дадзаю потрібна секунда, аби всотати в себе цю інформацію.

— Іде.

— Ти такий хороший для мене. Я задоволений.

І дивиться таким гордим поглядом. Дадзай забуває думати про щось інше, доки Чюя не зробить останній мазок.

— Готово. Ходи до мене, красеню.

Чюя бере курс на легенький слід на губах Дадзая, — напевне — не маючи інших цілей, але Дадзаю не вдається зосередити увагу на чомусь одному. Зараз почуттів і їх джерел забагато.

— Бля, мені подобається, як вона виглядає на тобі.

— Ти мене вбиваєш.

— Ще ні. Але раз ми про це заговорили…

Він спускається поцілунками до шиї, неймовірно м’яко та тягуче залишаючи сліди вже там. Дадзай лається під ніс.

— Бля— Зажди— Що ти робиш?

— Ш-ш, тихо.

— Я не думаю, що це хороша—

— В тебе є пальто. Просто уяви, як би це виглядало, якби я зараз вилизав тебе, — Дадзай лається ще раз. Він прикрив очі, аби не дивитись, але це мало допомогло, й натомість розбудило дику фантазію. — Скільки разів я мав би прикласти свої вуста, щоб твоя дупа нагадувала найбільшу знану світові повію?

— Чюя… — він не витримає — не тоді, коли Чюя не зупиняє ані свій шепіт, ані гарячі поцілунки.

— Вони можуть почути нас, пам’ятаєш?

Ці чоловіки і справді були прямо за дверима цієї кімнати, очікуючи, що їхній бос лише трохи затягнув зі зборами. Дадзая це тільки підбурювало, тож він процідив крізь зуби:

— Тоді, сука, зупинись.

— Ні.

— Це дуже неслухняно з твого боку.

— Це погано?

— Гм… Не можу сказати.

Його мізки розплавились і потекли простирадлами. Він бачив їхні обриси, але і ті туманно — важко було фокусуватися бодай на чомусь, окрім всеохопного тепла.

— То скажи мені, що вони б подумали, якби побачили? Вони б припустили, що ти був настільки неслухняним, що я вирішив просто заткнути тебе? Чи може вони б подумали, що ти завжди такий гучний, що мені доводиться робити це на самому початку? Чи це третій варіант, де ти настільки відчайдушний для будь-чого, що я тобі даю, що нам не довелось робити багато, щоб задовольнити тебе? Як багато з них знає, що ти така повія для хлопців, які можуть контролювати тебе?

Дадзай видає звук.

— Все гаразд, босе?

— Це було гучно, — Чюя ані краплі не розсерджений. — Я забув, що ти скиглиш, як самотній собака.

— Вибачте, нам доведеться дізнатися самостійно, якщо Ви не відповісте.

За дверима чути нервове перетоптування з ноги на ногу й дзеленчання зброї.

— Одну хвилинку! — кричить Чюя, перш ніж Дадзай вирішить утнути щось дурне, й хапає його за руку.

— Блять, Чюя! Ти найгірший!

Шепіт Дадзая лестить своєю нестабільністю.

— Ходімо-ходімо, нам краще показатись першими.

— Але я, бляха, хочу тебе!

— Я заплачу згодом, — він кидає останній пронизливий погляд в Дадзая.

Вони виходять до охорони: обидва в помаді, Чюя в слідах лаку, Дадзай в слідах Чюї.

— Здоров усім, — Чюя найкращий у тому, аби бути найгіршим.

Проте Дадзай втягується у цю гру, приводить вираз обличчя і хриплий голос до ладу, й звертається до підопічних:

— Не витріщайтесь, в мене є пальто.

— О, так, в нього є.

Дадзай обертається на Чюю, ніби має здатність зараз підвищити на нього голос, але все, що він насправді може з себе вичавити — непевна роздратованість.

— Ти все ще тут? — він мало не обмовився, Господи, але він намагається триматись.

— Вибачте, босе. Відволікся.

Сироти вкривають шкіру Дадзая на останньому слові. Він сподівається, що Чюя знайде спосіб добряче відплатити. Бажано, вже сьогодні ввечері. Неважливо, де вони матимуть бути. Йому по цимбалах, тому що він когось вб’є, якщо не отримає Чюю назад.

— Хто це був, босе?

— Мій… напарник.