Наляканий, але щасливий дурень

Протягом двох тижнів Венті вдалось нашкребти необхідну суму. До дуету Розарії й Венті приєдналась також Цукроза, що дозволило їм покрити буквально усі запити учнів. Цукроза була відповідальною за природничі й точні науки, Роза писала роботи з історії й точних наук, а Венті охоплював одразу цілий список предметів: право, література, історія, музика й навіть встиг написати кілька робіт з художнього профілю. 

Венті лиш на перший погляд здавався дурнем, який потрапив у цю школу лиш завдяки великому музичному таланту. Насправді він чудово розбирався у літературі, особливо у баладах, легендах і старих піснях бардів. Історію Монду він також знав чудово завдяки різному фольклору, який зберігав у собі історичні події. Він чудово розумівся у датах та наслідках, проте до аналізу не любив вдаватись, хіба що за крайньої потреби. До того ж життя з Каєю, який постійно підкидував якихось нових цікавих фактів, дало про себе знати. Також Венті чудово знав свої права і готовий був до кінця стояти за свою свободу. Взагалі він планував стати першим музикантом в Тейваті, який покладе конституцію своєї країни на музику. 

Також вперше за цей навчальний рік стіни школи наповнились звуком одинокої флейти, яка постійно переміщалась. Венті додумався заробляти музикою у стінах школи ще на самому початку свого навчання. Перед такою витівкою він звісно ж дослівно вивчив кодекс шкільних правил, тоді ж перейшов до загального закону країни. Але ніде не було написано, що в школі на перервах не можна грати й приймати малі пожертви. Та попри абсолютну неможливість отримати покарання Венті все ж доводилось бігати коридорами від Аліси й Варки, адже вони були єдиними, хто починав читати лекції за такі перформанси. 

Абсолютною радістю для юнака став Кая, який якось випадково прогулювався повз і залишив найбільшу суму. І Венті знав за що, скоріше навіть здогадувався, бо Кая не сказав прямо, але у своїй здогадці був певен. Загалом йому вдалось зібрати навіть більше, ніж треба було. 

– То ти нарешті закінчуєш орендувати мій ноутбук? 

– Так, я вже відправив останню оплачену роботу, дякую… О! І Аделінді мою подяку передай! Тобі пощастило із нею. 

– Ви з Каєю однакові.

– Слухай, в нас кімната дуже велика, хай привозить усі твої речі. Якщо щось не вміститься, то віддамо Каї.

Ділюк раптом пригадав свій дім, свою кімнату, справжню свою кімнату. Чи лишився там безлад, який Раґнвіндр востаннє там залишив через вир емоцій? Чи є павутиння в якомусь кутку? Чи не залишив він де порожню чашку чаю чи щось їстівне? Наскільки там все припало пилом? Він починав забувати власну кімнату у власному будинку. Ділюк не міг пригадати куди поклав різні малозначущі речі, хоча він завжди міг похвалитись зразковим порядком у власній кімнаті та відносним мінімалізмом. Це лякало його. Він починав забувати своє нормальне життя, щасливе життя. 

– Ні.

– Але чому? 

– Тому що я не хочу цього. 

Венті зупинив свій наступ на свідомість Ділюка, відчуваючи його кордони. А він обіцяв Каї не переходити за ці кордони ні в якому разі. Та його увагу миттєво перехопила низька хирлява дівчина. Ділюк встиг познайомитись із Цукрозою завдяки новому підробітку Венті, адже їхня кімната встигла стати повноцінним офісом. Але ж Ділюку співмешканець пообіцяв про закінчення свого бізнесу, то що тут робить Цукроза? 

– Я… я хотіла занести частку, але… – Дівчина запиналась, тараторила, нервово поправляла окуляри й демонструвала майже усі видимі ознаки сильного приступу тривоги. 

– Тихше, заспокойся. Хто тебе так злякав? 

Відходячи від Венті, що намагався зʼясувати причину такої поведінки Цукрози, Ділюк нарешті отримав можливість повністю побачити свою кімнату, яка до цього ховалась за деревами.

– Венті. 

Тепер вже й другий парубок побачив цей червоний силует на стіні та дверях. Цукроза врешті-решт віддала останню частку грошей Венті й втекла подалі від своєї тривожної знахідки. Підійшовши ближче до свого житла, юнаки змогли прочитати криве “жебраки”.

– Це ж ти казав, що в тебе через мене проблеми будуть? 

– Ну трохи помилився… 

– А коли це встигли написати? 

– Хтось знав, що нас тут не було. – Венті дістав телефон та швидко зробив фотографію, ніби цей вандалізм був великим світовим шедевром, який хотілось зафіксувати. – Зможеш піти до Варки зараз? 

Венті вже почав придумувати виправдання, адже справді відчував свою провину у даній ситуації. Проте Ділюк погодився і розвернувся у напрямку вчительського корпусу без усіляких вмовлянь. Лишившись наодинці зі своєю провиною, Венті ковзнув пальцем по напису – липкий червоний слід залишився на шкірі, підтверджуючи його гіпотезу. Тоді ж він увійшов до кімнати, змив липкий шар фарби з пальця, відкрив напевно найдовший свій чат та відправив щойно зроблене фото. 

Венті: Як думаєш, у кого такий жахливий почерк? 

Відповідь не змусила себе довго очікувати. Друзі завжди були для Каї у великому пріоритеті. 

Кая: Вау. 

Кая: Ну це точно не хтось з художнього. І точно не Аякс. 

Кая: Як це все-таки жахливо. 

Ділюк, Варка й Альберіх перетнулись за спогляданням цього чудового мистецтва. Якийсь час вони просто стояли мовчки, намагались пересилити оніміння від здивування.

– Що ви знов накоїли? 

– Я взагалі прийшов, щоб зрозуміти кому мені лінійку дарувати.

– Тобто ви дійсно не знаєте хто це зробив? 

– Аякс? – Ділюк не був певен у своїй здогадці, тому радше питав, аніж стверджував. 

– Ні, він має надто великий досвід вандалізму для такого несмаку. Вірогідно він когось підмовив. 

– А де Венті? 

В секунду двері кімнати відчинились і на порозі зʼявився Венті, якого встигли загубити.

– Я тут, містере Варко.

Хлопець трохи нервово заправив за вухо одну з незмінних кісок. Він знав, що спровокував і очікував праведного гніву Варки. Насправді історик був зразковим вчителем, знаходив спільну мову з усіма учнями, його любили усі, хто мав хоч трохи клепки в голові й порядності. Але хай яким добрим Варка не був, він не міг стерпіти, коли дії одного учня шкодять іншим. 

“Ну все, я мертвець. Якби я послухався Варку такого б не було”.

– Що ти думаєш?

– Га?..

– Хто це міг зробити, на твою думку? 

– А… – Така приязність здивувала Венті. Дитбудинок навчив його бути цапом відбувайлом, цю модель поведінки було надто важко викорінити. – Хтось з друзів Тартальї. Таким більше ніхто не займається. 

– Добре, я розберусь. І  ніякого самосуду. 

Останні своє речення Варка адресував саме Каї, який лиш посміхнувся від цього. 

– Я спробую.  

Кая трохи почекав перш ніж зрушити з місця. Лиш коли Варка достатньо віддалився, Альберіх рушив в інший бік від своєї кімнати. 

– Кає, не треба. 

– Я лише ввічливо спитаю. 

Максимально ввічливо він крокував в сторону кімнати дівчини, яку встиг зненавидіти. З Евлою він ніколи не мав ніякої особливої близькості та ніколи не страждав від цього. Ні, Кая ніколи не хотів, щоб уся школа перейшла на його сторону й носила його на руках. Він не любив автократію. Та проблем для себе чи друзів він також не хотів. Це був не дружній союз, а союз із вигоди. Лише Амбер пізніше змогла скріпити вигоду ще й дружбою. Каї навіть цікаво було чим Аякс зміг підкупити Лоуренц, він здогадувався, що це може бути повʼязано з Амбер, але що саме? Що такого було в Аякса, чого немає в Каї? Та нічого! 

Стукаючи у двері, Кая крутив в голові думку, що йому треба залишатись ввічливим, треба залишатись покірним, таким самим легковажним. У відповідь на стук він почув лише тихе “Заходьте”. Тільки-но увійшовши в кімнату, він почув шум води й одразу повернув голову вліво, до вмивальника. Евла, що намагалась відмити свої червоні руки неабияк розсмішила Каю. Він справді не очікував, що це буде настільки просто. 

– Не змивається? Яка прикрість. Зі стін ще складніше відтирати.

– Що ти тут забув? 

Евла виглядала наляканою. Воно й не дивно, адже її буквально застукали за ліквідацією слідів власного злочину. Та переляк швидко змінився злістю. 

– Хотів переконатись у власній теорії. Евло, я навіть уявити не міг, що хтось зможе зламати твою репутацію краще, ніж твої батьки. Але ти їх переплюнула, молодець.

Каї хотілось вколоти зрадницю, хотілось надавити на рану, хотілось зробити їй боляче і подивитись на її реакцію. Він опустився до методів Аякса, та не шкодував про це. Хотів би ще пригрозити, зачепити друге слабке місце Евли – Амбер, але відмовився. Кая не любив анонсувати свої дії, не любив бути передбачуваним. І реакція дівчини була гарною: рикнувши, вона спробувала поцілити в Каю якоюсь пляшкою, але мішень виявилась надто складною. Альберіх встиг вислизнути з кімнати щойно пляшечка дзвінко влетіла в стіну. Проте Кая залишився зразком ввічливості, якщо не рахувати правду за грубість, звісно. 

Наступного ранку Ділюк та Венті отримали приємний сюрприз. Тільки виходячи з кімнати, Венті ледь не прибив Евлу дверима до стіни. І встиг пошкодувати, що не настільки різко відкрив двері. 

– Дивись, Ділюче, це одне з єдиних покарань, які набули чинності поки я тут навчаюсь. Яка ж все-таки краса. 

Біля їхньої кімнати зібралась невеличка група учнів, що жартували над Евлою, сміялись та заготовлювали матеріал для майбутніх мемів. Дівчина наскільки тільки могла ігнорувала усе це та намагалась якнайшвидше відтерти власну шкоду. 

– Неочікувано. 

– Я от думаю: Кая більше схожий на Пуаро чи на Шерлока?

– Ти знаєш хто такий Пуаро? 

– Я взагалі-то його найбільший фанат! 

День був спокійним, напрочуд надто теплим для грудня. Звісно холодної зими в цих місцях майже не бувало, але тепер учням хотілось скинути свої надто спекотні светри. Здивуванням стало запрошення на зустріч під мостом від Каї. Останнім часом усі були надто заклопотаними закінченням семестру і майбутніх канікул, щоб щодня ходити на дружні посиденьки. А вони ж тільки вчора зустрічались. 

На призначений час уся компанія зʼявилась під мостом: і Венті з Барб, яким треба було репетирувати, і Джин з Лізою, в яких був завал з роботою старост, і Амбер, яка повинна була тренуватись, і Кая, якого била тривога. 

– Отже… прикра правда, але в нас завівся пацюк.

Ці слова викликали бурхливі хвилі здивування серед слухачів. Та питання не наважувались ставити. 

– Вчора Евла чітко знала, що в кімнаті нікого немає і найближчим часом не буде… 

– Це не я!

Усі знали на кого вкаже Кая, усі знали, що лише Амбер продовжила спілкуватись з Евлою. Здогадувались в її винуватості усі, проте ніхто не мав доказів. Амбер відчувала це, вона не хотіла чути порожні звинувачення у свою адресу. Обірвати Каю на півслові було одним з найпростіших варіантів. 

– Але більше нема кому. 

Якийсь час усі присутні збирали усі свої слова та думки до купи, раз по разу обдумували нову інформацію. 

– В тебе є докази? 

– Вона має мотив. 

– Кає, це не доказ. 

– В теорії будь-хто з нас має прихований мотив, щоб пацючити. Це нічого не доводить. 

Кая опустив погляд, розфокусувався. Страх охопив його. 

“Може я не правий? Може я помиляюсь? Чи пробачать мені цю помилку?”

Але страх змінився рішучістю. Щоб тебе не вдарили – треба бити першим. 

– Тоді хто? В нас немає графіка, за яким ми тут збираємось, тому шпигунство Евли відпадає. Коли Венті й Ділюк тут були вчора, вона була в школі на уроці й ніяк їх побачити не  могла…

– Кая має рацію. Я справді написала Евлі, що буду із вами, але не тому, що хотіла нашкодити. Я не знала, що вона так це використає і просто поділилась із нею своїми планами на день. 

Знову і знову обдумуючи свої майбутні слова, Кая не переставав хвилюватись. Щоправда, за холодною маскою упевненості нічого не було видно. 

– Тобі треба обирати з ким залишитись, Амбер. Мені шкода. 

Першою спохопилась Барб, але вона не сильно змогла похитнути віру Каю.

– Але вона не винна, Кає! Це несправедливо!

– Це надто жорстоко. – Протест в голосі Венті боляче вдарив Каю. Втратити прихильність Венті для нього було жахливо.

– Це не вихід. – Ліза хоч і зберігала звичний спокій на межі з нудьгою, але її голос починав звучати по-іншому.

– Але чому? 

“Чому? Бо я втрачаю контроль”.

– Я згодна із Каєю. 

– Розо! Так не можна!

– Я не клята альтруїстка і я ніколи цього не приховувала. Я не хочу жити в розфарбованій кімнаті знову, я не хочу знову стати його жертвою, я не хочу знову хвилюватись за своє життя лише через Амбер, яка не може зрозуміти за кого вона. Це жорстоко, але якщо так продовжиться – Тарталья вчинить жорстокіше. 

Здавалось, піднеси до дівчини запальничку й увесь би старий міст злетів у повітря. Такого розколу ця група не переживала давно. 

– Ця гра Аякса… зайшла надто далеко. І якщо далі тягнути із цим, то я не знаю, що може статись. 

– Отже, голосування? 

– Так. 

Голоси Каї та Розарії вже були враховані проти Амбер. Барбара першою підтвердила свою прихильність до подруги та сусідки, її підтримала Ліза. Виходячи з попередніх реакцій Джин та Венті, Кая стиснув щелепу. 

“Невже я знову програю?”

– Вибач, Амбер, але Роза має рацію. Тобі буде безпечніше поряд з Евлою, а нам буде безпечніше… без тебе. Сподіваюсь, що це тимчасово. 

Альберіх бачив у сірих очах Джин її відповідь, він бачив, що вона не наважується її озвучити, адже боїться образити його. Надто давно він був знайомий з нею. Лише Ділюк не проявив ніякої схильності до якоїсь зі сторін. Знаючи цю надмірну правильність Раґнвіндра, Кая був упевнений у своїй поразці. Тамуючи тремор в руках він надто різко, надто неочікувано втік, залишаючи по собі тихе й таке вже рідне, вимучене “вибачте”. 

– Чого він так показився? 

– Я проти того, – Джин нарешті наважилась вимовити ці слова, нарешті крижані очі не катували її своїм благальним поглядом, – щоб Амбер йшла… Ділюче?

Він не був націлений на аналіз свого вибору, не був націлений на правильність. Його не хвилювала якість, хвилювала лише швидкість. Ділюк дозволив своїм емоціям зробити цей вибір. 

– Хай йде. Венті не заслужив того напису. 

Підриваючись зі свого вже улюбленого крісла, Раґнвіндр вийшов на поверхню. Останнє, що він почув це підбиття підсумків голосування і вибачення Амбер. Та це його не сильно хвилювало зараз. 

Наздогнати Каю було важко. Альберіх завжди відрізнявся найкращим вмінням бігати від проблем, навіть Венті не було під силу тягатись із ним. Але в Ділюка принаймні була мотивація і він таки досяг цілі. Кая знов поринув кудись у власні думки й спокійнісінько собі йшов попід вчительським корпусом з цигаркою в зубах і дешевою запальничкою в руках. Знов і знов він намагався вичавити з неї вогник, але всі спроби були марними. 

– Бовдур.

Ділюк поквапом вихопив цигарку вже з пальців Каї, який зневірився у вдалості чергової спроби самопошкодження, та сховав у своїй кишені.

– Я зараз не в настрої слухати критику.

– Коли це я почав тебе критикувати? 

Раґнвіндр гадки не мав куди крокує Кая, хіба що здогадувався. Чомусь йому було зараз начхати на це, він був готовий обійти хоч увесь периметр території школи, аби тільки впевнитись, що Альберіх не знайде собі нових неприємностей на дупу. 

– Все схоже на те, що ти збираєшся сказати про мою помилку. Чи в тебе є інші причини бігати за мною?

– Я розумію чому ти так сказав. І ти переміг в голосуванні… Зараз втечеш на край світу і будеш думати, що увесь світ тебе ненавидить. 

– Ні, я таким не займаюсь. – Проте слова Ділюка усміхнули Каю, а ще більше йому сподобалась власна перемога. – Я люблю, коли увесь світ мене ненавидить, бо так мене не забудуть. Головне, щоб близькі мене не ненавиділи… 

– Вони не ненавидять тебе.

– Можливо…  

Раґнвіндр не розумів настрою Каї. Ніби й сумний, а ніби й такий самий легковажний. Це нерозуміння йому не подобалось. Найменші відхилення від звичайної поведінки Каї він сприймав як якесь нещастя. Тим паче там, під мостом, Ділюк бачив, як Альберіха тіпало з одного стану в інший, ще тоді це його насторожило. Тепер же ці перепади настрою здавались ще більшими, ще глибшими, ще страшнішими. 

– Чому ти втік? 

Кая хмикнув. Страшне питання, якого він боявся, з вуст Ділюка не здавалось таким страшним. В його голосі не було засудження, не було відрази чи іншого негативу. Це сильно приваблювало, заспокоювало, і без цієї історії з Амбер, тривожну душу Альберіха.

– Тому що боявся. Засудження, поразки боявся. Я думав, що ти не зрадиш своїм принципам. 

– А я по-твоєму зрадив? 

– Ти такий же ідейний як і Барбара. Просто вона свою доброту не ховає, а от ти ховаєш. Тому так, зрадив. 

Така характеристика власної особистості… порадувала Ділюка. Ледь не вперше його ідеали не висміяли, а підкреслили з позитивним забарвленням. Його вуста ледь сіпнулись нагадуючи слабку посмішку. Та його увагу перебрала крапля води, що швидко скотилась по щоці. Піднімаючи червоні очі догори, Раґнвіндр раптово зрозумів, що небо затягнуто дощовими хмарами. За усіма цими подіями він навіть не помітив як теплий сонячний день змінився на темний, похмурий і дощовий вечір. Тоді ж він зупинився, Кая відірвався лише на кілька кроків. 

– Треба повертатись. 

– Боїшся дощу? 

– Не люблю хворіти.

Альберіх вивчав постать Ділюка, чомусь він йому здавався іншим, новим, добрішим. Синє волосся поступово втрачало свій обʼєм через краплі дощу. 

“Добре, в мене є вибір. Або зараз я перестаю брехати, але роблю максимальну тупість, або я залишаюсь розумним і продовжую брехати собі. Чесним чи розумним?.. Щасливим дурнем чи нещасним розумником?..” 

Прокручуючи каблучку на вказівному великим пальцем, Кая зробив перший, потім другий крок. Порівнявшись з Раґнвіндром, він таки наважився зробити задумане, таки обрав бути щасливим дурнем. Поставив усе своє життя на те, що виграє цю мізерну вірогідність. 

Пальці Каї очікувано відчувались шматочками криги на щоках Ділюка. Нарешті він здійснив свою маленьку мрію – дізнався який смак мають вуста Ділюка. І цей смак йому до біса подобався, подобались ці відчуття, це тепло. 

“Ні, він не заміна Альбедо. Він інший, він кращий”.

Кая мав відчуття, що порушує закон тут і зараз, можливо воно так і було. Це відчуття завадило в повному обсязі насолодитись поцілунком, розтягнути ці відчуття. А провина, що вже починала шкребти серце, змусила Альберіха обірвати поцілунок надто швидко, так само миттєво, як і почати. Йому здавалось, що лише секунди не вистачило, аби терпець Ділюка урвався. Зазираючи в дещо схвильовані червоні очі, Кая намагався швидко придумати вихід з цієї ситуації. І все-таки він знав, що зробив правильний вибір. Принаймні тому, що його досі ніхто не побив і навіть не спробував. 

– Забудьмо про це… на деякий час. 

– Так…

Переконавшись, що Раґнвіндр в нормі, Кая знову поквапився втекти, проте цього разу його вже ніхто не наздоганяв. Повільно Ділюк повернувся у свою кімнату. Він не розумів власних бажань, власних почуттів. Вже зараз, після свого першого поцілунку хотілось нагримати на Каю, відштовхнути його. Але в моменті, коли Кая насмілився торкнутись його вуст… нікого відштовхувати не хотілось. Він підтримав ініціативу Альберіха забути про це саме тому, що йому потрібен був час обдумати, розібратись у собі. Звісно ж насправді ніхто нічого забувати не планував, але вголос про цей поцілунок найближчим часом ніхто не скаже.

Перевіряючи перед сном кишені своїх штанів, Кая виловив звідти порожню пачку цигарок.

– Бляха, він серйозно викрав у мене останню сигарету?..

Одночасно із цим Ділюка здолало безсоння. Лежачи у своєму ліжку, він знову і знову прокручував між пальців цю саму цигарку, намагаючись зрозуміти власну душу. Його увагу відволік лише Венті, якому знов почали снитись жахи.

Ранок був невтішним для Каї: в чаті з батьком було нове повідомлення. Останньою надією стала зустріч з психологом.

– Отже, як ти? 

Альберіх не осмілився підняти очі на чоловіка. Лише знову прокручував тепер вже улюблену, щасливу каблучку. Він волів би, щоб вчорашній день повторювався знову і знову. Попри страх, який він відчував під мостом, попри усі сумніви, він готовий був усе це пройти лише заради того, щоб знову відчути вуста Ділюка, відчути його теплі ланіти. 

– Я… боюсь.

– Що саме змушує тебе боятись? 

– Я боюсь себе, своїх дій. Через цей батьків банкет я… я повністю втратив здоровий глузд, самоконтроль.