Надія і нещастя

    Наші герої прийшли назад в свою квартиру після веселого проведення часу. Казалося, що нічого не зробить цей день найгіршим в житті. Але…

    – Ви вже вернулися? Ну щож, на цей раз вчасно. Ладно, жду вас в вітальні – голосніше сказав останню фразу голова дому.

    Діти здивувалися дивній поведінці отчима, але рішили не ослухуватися. Коли вони накінець зняли черевики і пішли в вітальню їх ждав очередний сюрприз. Неочікувана перестановка меблів. Їх сімейний і старий діван різко опинився біля стіни, а не посеред кімнати. Розуміється так стало набагато більше місця, але дітям всеодно не було зрозуміло з чого такі зміни в інтер’єрі.

   – Ну щож товариші. СТРУНКО! – грубо сказав СРСР.

   По його команді всі пошукувалися в черенгу.

    – Сьогодні у нас урок балету. Я рішив, що НАМ потрібно підтримувати здоровий спосіб життя. Тому було би добре займатися таким елегантним і гарним видом танців, як балет. Є якісь питання? Якщо немає то можем продовжувати, – обяснив ситуацію “командир”.

    – Є питання! – сказала Казахстан вийшовши на перед, – балет це так само як та жирна жінка танцювала в тому театрі?

    – Імено так! Це насправді дуже важко, але думаю ви впораєтесь!

    – Але ж балет для дівчат! – вийшовши на перед, сказав Росія, – давайте якщо і танцювати то або гопака, або козачка. Ці танці виглядають дуже здорово!

    – В балеті танцюють не тільки дівчата, але і хлопці. Наприклад, я! А вот козачка  танцюють тільки хлопці. Надіюсь тепер ти розумієш чому саме цей вид танців!

    – А якщо нам всією сім’єю не танцювати, а співати. Я просто давно хотіла навчитися грати на якомусь музичному інструменті, – на перед вийшла Україна.

   – Спів це дитячий садочок! А вот балет виглядає набагато цікавіше і по дорослому. Так що все, лавочка із запитаннями закривається, а тепер всі в черенгу! – поспішив почати урок комуніст.

    – А що, якщо я не хочу танцювати балет! – все так же стояла на своєму місці золото волоска.

    – Ну так, що я зроблю коли всі хочуть займатися балетом? – присівши глянув прямо в очі чоловік.

    – Ідея співати виглядає цікавіше ніж балет, – тихенько сказала казашка, вийшовши вперед.

    – Імено, краще ми якусь пісню розучимо чим будемо танцювати оці ваші дівчачі танці, – голосніше сказав Росія.

    – Я повністю згідний із Україною, – після довгого мовчання сказав Білорусія.

    – Малолі, що вам хочеть?! А тепер закрили тему і стали назад в черенгу! – серйозно і трохи сердито сказав СРСР.

    Всі з сумними лицями пошукувалися в черенгу, після чого почали робити ростяшку. Під час ростяшки комуніст був дуже злий, навіть зліший чим коли він дізнався, що Казахстан случайно розбила якусь старовину і не гарну вазу. Весь час в кімнаті чулися фрази потипу «Білорусія, чого ти стоїш, як буква зю», «РОСІЯ, ти можеш держати рівновагу, чи ти інвалід?», «КАЗАХСТАН, БЛЯДЬ, ВИЩЕ НОГУ! ВИЩЕ!!!», «УКРАЇНА, ДЕРЖИ ЦЮ ЕБНУТУ СПИНУ РІВНО, ЧИ МЕНІ ПРИВЯЗАТИ ДОШКУ?!». І так цілий вечір… Україна, як і всі інші, не любила коли СРСР на неї кричав, а особливо коли починам материтися. Все дійшло до того, що комуніст не видержав і взяв різку, якою часто їх бив за любий маленький проступок. Досталося всім, звичайно окрім Росії. І ось Укруїна знову получила удар різочкою по спині. Порівняно з попередніми ударами, це було дуже боляче. В результаті, вона впала на коліна.

    – Чого сидиш на місці? Піднімаємося! Працюємо далі!!! – кричав на дівчинку чоловік.

    У відповідь він побачив, як у неї на очах починають набиратися сльози. СРСР не звернув на це свою увагу, він лише сердито підійшов до казашки, яка не могла нормально підняти ногу.

   – Скільки раз, я тобі говори. ВИЩЕ, СУКА, НОГУ! ВИЩЕ!!! – прокричав він, – ви хоч щось в цюму житті добєтися чи ні? Чи один зпеця, а друга в простітутки піде?

   – Заткнись! – почувся тихий голос заду Союза.

   СРСР розвернувся, що би побачити, хто це посмів йому наказувати. Але перед собою він побачив лише зле і росплакане лице українки.

   – Прошу вибачення. Що ти шойно сказала? – рука в якій він держав різку начала труситися від бажання вдарити дівчинку, що би вона знала своє місце.

   У відповідь дівчинка мовчала, вона боялася сказати хоч слово. По її червоних щоках потекли маленькі сльозинки.

   – ЧОГО МОВЧИШ НЕНАЧЕ В РОТ НАБРАЛА ВОДИ? ЩО ТИ ШОЙНО СКАЗАЛА? – уже підняв для замаху різку комуніст.

   На це дівчинка лише із заплаканим лицем побігла до виходу із квартири. Відкривши двері вона бігла по сходах до виходу на вулицю. Дівчинка почула кроки із жорстоким і в одночас повне ненависті «СТІЙ!». Вона не звертала на це свою увагу, українка лише вибігла на вулицю. По дорозі йшли задумчіві прохожі, які лише сердито дивилися на дівчинку, яка штовхаючись кудись бігла. І ось, вона забігла в темний переулок, там вона сховалася за хламом, який скоріше всього поїде прямо на свалку. Із страхом золотоволоска виглянула із-за дерев’яного ящика. Там вона побачила СРСР, який загубив її серед товпи. Коли він пішов вона з облегщенням зітхнула.

   – Що тут робить маленька принцеса, в пізній час? – почувся чоловічій голос збоку.

   Україна злякано повернула голову і побачила чоловіка. Був він одягнутий в м’яту і грязну одежу, в руках у нього було пуста бутилку з під спиртного. Тоді україн показалось, що це якийся бандит їй хотілося побігти, але чоловік схватив її за руку і закрив рот промовив.

   – Сьогодні до мене приїхала тьоща. Вот я із словами що пішов за хлібом, не вільно напився і тепер ховаюся, щоб вони мене не знайшли. Ось бачешь от ту жирну жінку, – показав пальцем на жіночку, яка ішла і задирала голову щоби найти нашого нового знайомого, – це моя жінка. Як що вона мене найде то мені кришка. Тому сиди тихо!

   В відповідь дівчинка лише одобрено кивнула головою. А чоловік взяв її худеньке і маленьке тільце і пригорнув до себе, щоб вона не замерзла. Коли жіночка пропала із їхнюго круго зору, то чоловік спитався у неї:

   – Ну, а ти відкого ховаєшся? Може, тебе в дома ізбивають. Он, яка ти заплакана!

   – Да ні, тільки різочкою б’ють, – після довгого навчання сказала українка.

   – А ти щось наробила? Чи чого тебе наказують?

   – Просто я хочу стати, як бременські музиканти. Знаєте таку казку? Я хочу вміти грати на інструменті і співати! А в дома говорять, що спів це «дитячий садок» і заставляють танцювати, якийся балет…

   – Да уж… памятаю все свою дитинство мріяв, що стану пілотом. Буду вивчати простори небес. А мене заставляли грядки полоти. Тоже возмущався, говорив що я їм не землерийка, я пілот! Но, вони лише сміялися… – сумно говорив чоловік.

   – Це так сумно… – дівчинка почала гладити плече новому знайомому.

   – Ага… але я став пілотом! Правда я не так собі це приставляв. Врезультаті кинув все це і став простим колхозніком.

   – А що трапилося?

   – Я був не простим пілотом, а воєнним, в світовій війні. А ті німці літають так, що мама моя рідна. Вони неначебто напилися перед полютом, і такі трюки творили, що аж страшно. Мене лічно вісім раз підбивали! Але я вижив, тому мене і назвали живучою твар’ю… Після того, як мене чуть не збив, так званий «Червоний барон», я просто вчасно відхилився, а так пів секунди і я труп. То я плюнув на все це, і далі довоювував уже в окопах.

   – Ого… ви воювали в світовій війні, і вижили!

   – Ага, нікому не бажаю це пережити! Я іще довго відходив після всюго цього. До сих пір у мене починається паніка, колу щось із грохотом падає, а я по привичці лягаю на землю і закриваю руками голову. Кстаті, вміння копати лопатою мені дуже знадобилося. Весь час пока не починалися обстріли ми з друзями ходили і поправляли траншею. Ну знаєш, десь ґрунт треба досипати, десь ямку викопати. А ще похоронити всіх тих нещасних. Не будуть вони валятися в траншеї і воняти. Памятаю, ми спочатку хоронили тільки наших, ставили саморобний хрест із двух палок, а зверху цепили шапку военого. Потом, коли вже зібралася куча ворожих трупів то ми викопали одну велику яму, познімали у них ці каски із шипами. І коли закопали то зверху поклали булижник і навколо нього шлемі пороставляли. Памятаю боїв було менше тоді, то в нас було вдосталь часу, щоб зробити все гарненько! Правда цигані всеодно покрали головні убори.

   – Ого. А мої батькі померли під час війни… – сумно сказала дівчинка, – я була дуже маленька тому нічого не пам’ятаю…

   – Так ти в нас сирота…

   – Угу…

   У чоловіка щось кольнуло в сердці, йому стало жаль дівчину. Після довгого мовчання чоловік продовжив:

   – Якщо моя мрія нездійснилася то може я поможу тобі здійснити твою?

   – Правда?! – у дівчинки в очах запалав маленький вогник надії.

   – Да, якщо можешь, то приходь до мене кожного четверга, на шосту годину. Я тебе навчу грати на акардеоні!

   – Дядінька, велике дякую! Я вас ніколи не забуду! – обнімаючи говорила дівчинка.

   – Тільки, давай будеш мене називати не дядінька, а – Іван Андійович!

   – Добре, Іван Андрійович. А куди мені прийти?

   – А давай будемо зустрічатися на цьому місці, тут доволі затишно!

   – Добре, Андрій Іванович, я прийду в четверг на шосту годину сюди!

   – Да не Андрій Іванович, а Іван Андрійович. А тепер біжи додому, за тебе напевно хвилюються!

   Після цих слів дівчинка щасливою побігла додому! Де на неї чекав серйозна розмова…