Наднова

Наднова

 

— Ну ні… тільки не знову. Ну, що йому ця Андерновелла далася? — простогнав Дрім, відкладаючи карти убік.

 

Скільки раз вони з друзями не намагалися спокійно пограти улюблене всіма Уно це їм ніколи не вдавалося — щоразу траплялася якась неприємність, що не дозволяла гру закінчити, чи то термінова робота з порятунку АУ, невдалі тако Блуберрі і відповідно подальше лікування, чи нажаль такі рідкі візити Кросса, але останнє Дрім зараховував швидше до приємних, шкода що не надто частих факторів, ох, був навіть один випадок оббльованих чорнилами карт, ну-та-ак … Р – різноманітність.

 

— Вже вдруге за тиждень! Ну, скільки ж можна? Кошмар вже зовсім Страх втратив. — Дрім пирснув у кулак від каламбуру, що вийшов ненароком, але стурбованості в погляді менше не стало.

 

 

Друзі, названі в народі не інакше як Зоряні дивилися на хранителя позитиву хто з нетерпінням, а хто з сумнівом.

 

 

— Я нічого не відчуваю. — зауважив Інк хмурячись і блимнувши зіницями: кільце, трикутник, нескінченність.

 

— Ну, значить, нам пощастило і Еррора там немає. Самі Кошмари. — Блуберрі сховав свої карти під серветку, він сподівався закінчити партію потім. Ну звичайно! Ніхто не сміє підглядати в карти Неймовірного Санса!!!

 

— Ох, як же ж не терпиться надерти їм дупи! Ха, та їм звіздець!

 

 

Три пари очей впірилися в наймолодшого члена їх маленької команди здивовано.

 

 

— Це де це ти таке почув? — перепитав Дрім у той час, як четвертий із команди закрив обличчя долонями намагаючись не почати хрюкати від сміху, що давив його зсередини.

 

 

— Від Інка. — чистосердечно зізнався Блу, чесно моргаючи чистими, неначе молоді кульбабки зірочками-очима.

— Він комусь по телефону таке казав. А я почув. Ну але класно ж звучить, звіздець!

 

Інк закашлявся.

 

— Я це… ну… як би… е-е-е… ой, а ми ж поспішаємо! Кошмар-кошмар, там Кошмари Андерновелу кошмарять, а ми тут затримуємося … ой недобре то я-а-ак. — жовта фарба, випита спецом для гри ніяк не хотіла закінчувати свою дію — надто сильна, та ще й змішана з відбитими і поглинутими порожнечею, яка закручувалася замість душі в його грудях, почуттями друзів.

 

 

— Ой влетить тобі від Свапа, ой влети-ить.~ — не без задоволення зауважив Дрім, з цікавістю спостерігаючи, як Інк не в змозі визначиться з емоціями безглуздо хихикає і пересмикує плечима одночасно.

 

Навіть жовта фарба не змогла перебити неприємних побоювань, бо ж наганяй від старшого зі Свап реальності ще нікого байдужим не залишав. Лінь лінню, а рука тяжка.

 

— А я йому і не скажу Інк, от чесно чесно чесно! Ну так що? Ідемо вже? Ну, йдемо ж! — Блуберрі крутився вовчком, раз за разом підштовхуючи Дріма ліктем під бік і сяючи в нетерпінні очима.

 

— Я з вами.

 

Шафранові зірки і синьо-зелена невпевненість з увагою і сумнівом впірилися в низького скелета з помаранчевою банданою на шиї. Руки в рукавичках без пальців стиснуті в кулаки, плечі розправлені, а лаймове серце і жовта зірочка сиплять іскорками впевненості у широко розкритих очницях.

 

 

— Ти впевнений, що хочеш піти з нами? — від занепокоєння, зіниці самого художника змінили з дюжину фігур за секунду, нагадуючи зараз швидше райдужний вир, ніж чиїсь очі.

 

— Колись же треба починати… — низький скелет із чорнильно-фіолетовими плямками на молочних щоках знизав плечима,

— Я не відсиджуватимуся осторонь, коли мої друзі ризикують життям і наражають себе на небезпеку. Ні, Інкі, цього разу я піду з вами! — у бажанні довести свою впевненість Слеш прийняв бойову стійку і широко посміхнувся, будучи зараз таким схожим на Блу, який об’ївся апельсинами і викупався в помаранчевій фарбі.

 

— Гаразд, якщо ти так вирішив… Головне не хвилюйся, все буде добре, я прикрию, якщо що. — зап’ястя Слеша торкнулися в прояві підтримки, змушуючи здригнутися, як майже завжди бувало від цих дотиків — художник був холодний, мов жаба.

 

 

 

…

 

 

Розсипаючий золоті іскри портал відкрився просто посеред площі, з тихим шумом розштовнувши тепле повітря і випускаючи в популярну Андерновеллу нашу Зіркову четвірку.

 

 

— Де ж всі? Нікого не видно… — оголосив непотрібний і так видимий факт художник, розгублено оглядаючись і влаштовуючи Брумі за плечима. В очах сяяли гнутими лініями знаки питання.

 

 

— Тут нікого немає! — почувся тонкий голос Блуберрі з найближчих кущів шипшини.

— І тут… І тут теж… Тут теж нікого… Уі-і-і! Бачу! Он у тій церкві! — палець під яскраво-блакитною тканиною рукавички вказував на гарний сніжно-білий собор із стрілчастими вітражними вікнами та відкритими високими дзвінницями.

 

— Та-ак, він точно там. — Дрім потягнув повітря носом, наче службовий собака.

— Я відчуваю його ауру. — губи піджали з легкою, майже непомітною огидою.

Смак чужого страху та паніки неприємно-липкою терпкістю осів на корені його язика. Хрантель позитиву нахмурився і в руку пружною дугою ковзнув лук. Не те щоб він був готовий використовувати його проти брата, але тепле золото полірованого горіха дерев’яної плавної арки поверхні навіть крізь рукавички гріло чутливі до дотиків фаланги і заспокоювало.

 

 

 

Видимість через кольорові вітражні скельця була не дуже, звукопередача й того гірша, але одне можна було зрозуміти точно. У просторому приміщенні собору зібралося напевно більша половина мешканців містечка: лавки заповнені вщерть, на різьблених балкончиках теж аншлаг. Тільки проходи між розділеним надвоє залом з сидячими місцями та плоска сцена з трибуною, звідки зазвичай ділився одкровеннями місцевий священик, могли похвалитися відносним простором.

Заради чого вони там усі зібралися?

Ніхто зі Зоряних не стежив за серіалом, що транслювався Андерновеллою, тому чотири пари очей зараз з розгубленістю вглядувалися у вікна.

 

— Не люблю мелодрами. — вимовляв темний силует, що через товщу синього скла здавався чорною кляксою з відростками, що постійно ворушилися та посмикувалися. Захисники насилу розібрали слова, спотворені луною високого склепіння і приглушені товстим склом.

— Мені більше до вподоби трилери чи жахи.

 

Відповіддю і підтримкою озвученої думки відразу почувся сиплий сміх. Біля чорної клякси вдалося розгледіти розмитий силует у синьо-білих тонах з палаючим кармінним яблуком єдиним зрачком і якоюсь білою купою в ногах.

 

— Як гадаєш, ваша мильна опера стане хоч трохи цікавішою, якщо додати до неї трішки… пилу? Кіллер?

 

— Із задоволенням підправлю сюжет. — із затіненого кутка виступили на світло двоє, смиканими рухами видаючи опір монстра, біля горла якого блиснуло на світлі лезо ножа. Монстра, що майже висів у захваті Кілла, який посміхався божевільною посмішкою.

 

— Ні! Не чіпайте його! — жіночий голос дзвінкою треллю різанув по слуху. Біла купка біля ніг червоноокого ворухнулася, скидаючи в мольбі руки.

 

Щупальця Найтмера заходили ходуном, скручуючись петлями, видаючи його задоволення на рівні з палаючим болотяним ультрамарином зрачком монстра, що задоволено посміхнувся, впиваючись чужим страхом і панікою.

Сьогодні буде ситно.

Відмахнувся від настирливої ​​камери, яка докучливою комахою вилася навколо Кошмара, намагаючись взяти крупним планом його тентаклі, які нервово звивалися та посмикувалися, та безперестанку фільмуючи те, що відбувається навколо.

 

Зіркою екрану лідер Поганих хлопців ставати не бажав тож літаюча залізяка відразу стала жертвою чорного відростка, що метнувся змією, припиняючи існування і гублячи на підлогу знівечений корпус, мікросхеми і об’єктиви. Місце загиблої втім тут же зайняли інші всюдисущі тут її подружки, нервуючи нафято-чорного скелета індикаторами запису ще більше.

 

— Ах, Торі, невже тобі так складно буде знайти нового нареченого? — ніж притиснувся до шиї полоненого, по божевільній усмішці котрого скотився струмочок чорної жижі.

— Якщо буде вже така велика проблема, так тому й бути, клич, зігрію тобі ліжко пару трійку разів.

Низький скелет у смокінгу сіпнувся у спробі вирватися з рук Кіллера, цівочка крові потекла з-під леза ножа, розсипаючись крихтами пилу в повітрі.

 

— Дивись, йому не сподобався твій тон, Кілька. — з-під сірого капюшона промайнула гостра усмішка і відблиск червоного кобальту, що переходив у кільце синього погляду.

Даст теж був тут, темною тінню виходячи з-за ширми, крутячи в руках стару біблію в плямах липкого пилу.

— Акуратніше, наживеш собі смертельного ворога. — реготнув він обтрушуючи руки.

 

— Ахах, запишу його до свого чорного списку.

 

— Закінчуйте тріпатись і за роботу! — гаркнув Найтмер на поплічників, ті притихли.

 

 

 

— Треба щось робити! — крикнув Блуберрі, зістрибуючи з підвіконня і торпедою наздоганяючи друзів, які вже кинулися на допомогу молодятам.

 

— Вони сьогодні неповним складом, чи я не роздивився? Хтось бачив Кросса? — художник пригальмував, огинаючи кут прикрашеної ажурною кладкою будівлі і врізаючись у завмершого перед дубовими дверима Блу, що якимось неймовірним чином вже встиг усіх обігнати.

 

— Не знаю, у мене досі кольорові плями перед очима через ті дурні вітражі! — наздогнав їх Слеш, розгублено обводячи поглядом озброєних та готових увірватися всередину собору друзів.

— Маєте якийсь план?

 

— Так! — Блуберрі широко посміхнувся зі зведеними до переносиці бровами. Дрім з Інком переглянулись.

— Перерахувати їм кісточки! Чур Хоррора залиште мені, він мене минулого разу голубцем обізвав. — дві довгі загострені кістки матеріалізувалися в його руках.

 

— Тобто плану немає. — зітхнув новий член команди Захисників.

 

— Дій за обставинами! — знак оклику і приціл палали червоним, надаючи художнику впевненого і трохи навіть моторошного вигляду.

Слеш нервово посміхнувся і пересмикнув плечима — він хвилювався, боявся показати себе недостатньо добре, виявитися непотрібним, незатребуваним у їхній команді.

 

Хранитель альтернатив штовхнув двері, стріла жовтою блискавкою перетнула зал собору вибиваючи з рук Кіллера ніж, що з дзвоном вилетів з пальців і почав виписувати кола на глянцевій кам’яній підлозі.

 

— Бра-атику!~ — громом пророкотав ватажок банди, диблячи тентаклі в повітря, ніби дика кішка, що вигнула спину дугою.

 

— Дайте спокій молодятам і забирайтеся геть із цієї реальності! — Дрімові пальці ковзнули по оперенню, накладаючи чергову стрілу на дзвенячу тятиву луку.

 

Найтмер рикнув приглушено і Санси немов по команді почали рухатися.

У залі собору стало тісно від криків і безладних метань панікуючого натовпу.

Монстри кинулись на вихід, геть від Кошмарів, що ніби в трансі сипали праворуч і ліворуч атаками, без розбору, з вогнем в очах кидалися в саму гущу, підігнані хвилями липкого жаху, що немов кільця на воді розходився від їхнього ватажка.

Перелякані жителі кидалися з боку в бік, штовхаючись і збиваючи з ніг собі подібних, з поперемінним успіхом ухиляючись від свистячих у повітрі кісток і леза сокири, що раз по раз знаходило чиєсь тіло, з хрускотом ламаючи кістки і розсікаючи м’які тканини. Крик, зойки, стогони…

 

Кошмари часу даремно не втрачали сіючи жах і паніку, залишаючи по собі доріжки пилу і передсмертні крики.

Зіркові розбіглися залом, намагаючись вивести якнайбільше невинних, звести жертви до мінімуму, спрямовуючи натовп та заодно відбиваючи атаки, що сипалися градом.

 

Інк знайшов очима очі Слеша:

— Треба підійти до них ближче. Захищаючи мешканців, ми їх не виженемо!

 

Той кивнув.

— Я прикрию, можете йти вперед. — він підняв руки перед собою, з долонь помаранчевим вихором заструменіла магія, розростаючись напівпрозорим куполом над головою.

Пара загострених кісток блиснула полум’ям, зіткнувшись із щитом та залишаючи в ньому по собі криві проломи.

 

Інші ж схлеснулися в парних поєдинках із вбивцями, гонячи їх до центру та сподіваючись збити в щільне коло, позбавити можливості маневрувати.

 

Сьогодні у них могло вийти, адже кількість тих, хто бився уперше була рівною.

 

Ось Хоррор залишився без сокири і правої руки по лікоть, шиплячи, немов дика тварина, відступаючи за спину букрочучому ситим котом Найтмеру, ось Даст задкує з стрілою, що стирчить з грудної клітки, ледве встигаючи відбивати і ухилятися від ударів Брумі. Кисть мелькає в повітрі розмитою плямою скерована руками Інка, що перетворили художній інструмент на смертоносну зброю.

Кіллер, що гарчить збуджено, нарешті знайшовши собі гідного супротивника, який володіє холодною зброєю не гірше, а то навіть і краще за нього. Слеш із напівпрозорим зітканим з чистої магії довгим мечем танцює навколо нього зі швидкістю вітру, виписуючи фінти, відскакуючи, роблячи випади, чергуючи колючі та ріжучі удари.

Іскри від зіткнення гнутого кинджала об меч вогняними снопами спалахують щомиті, фарбуючи повітря багрянцем вогненної магії та звоном сталі.

Удар — і скелет з чорнотою, що клубиться в очницях, падає на коліна, тягнучи за собою роздроблені ноги, відповзаючи в тінь щупалець, що смикаються у повітрі.

 

 

 

— Як цікаво…~ — муркотливий тенор змусив підстрибнути нависаючого наче квочка над своїми підопічними Найтмера.

 

Слеш розвернувся, крутячи головою в пошуках джерела звуку. До ніг виписуючи кола в повітрі спланувало перо, сяюче золотом і трохи пом’яте на самому кінчику. Скелет нахилився, підняв та покрутив в руках. Вигнув одну брову в питальному жесті. М’яке, блискуче… З жодною істотою, яка має таке пір’я, він знайомий не був.

 

— На-а-айті. Невже ти програєш? — знову проспівали з балкончика другого поверху і Кошмар, моментально помінявшись в лиці буквально потонув у калюжі порталу, махнувши на прощання тентаклями, скручуючи слизьким відростком і втягуючи за собою в прохід Кіллера, який з роздробленими кінцівками не встиг пірнути туди самотужки.

 

 

— Це ще що за жар-птиця? — промовив у своїй манері Слеш, все ще крутячи в пальцях жовту пір’їнку, звертаючись швидше до самого себе, ніж до будь-кого іншого.

Він роздивлявся монстра, що сидів на перилах балкона, звісивши свої босі ступні вниз і безтурботно бовтаючи ними в повітрі.

 

Також скелет, як і всі вони, але високий, схожий і водночас неймовірно від них відмінний.

Гостра посмішка, очі, що горять різними кольорами, сорочка з ажурним коміром-жабо муарового відтінку і довгий плащ, нефритовим полотном спадаючий за спину. Та крила.

 

Незнайомець стовбурчив пір’я, дивився на компанію сьогодняшніх переможців чіпким поглядом, здається пропалюючи наскрізь алізариновим полум’ям, що вирувало в лівій його очниці, кожного по черзі, ненадовго затримуючи увагу на своїй пір’їні, яку досі перебирали пальці Слеша.

 

— Хто це? — шепнув Дрім, підходячи ближче й зупиняючись пліч-о-пліч з іншими.

 

— Поняття не маю, але побачивши його втік Найтмер, а значить, він не поганий. — висунув теорію Блуберрі.

— Ти ж нам не ворог? — дзвінкий голос відбився від склепіння собору.

 

Гостра посмішка під жовто-червоною гетерохромією очей стала трохи ширша, божевільніша.

 

— Я ще не вирішив. — злетіло з губ скелета, що пошурхотів сяючим пір’ям, розправив крила і плавним згустком світла ковзнув униз, приземлившись за якихось пару сантиметрів від завмерлих Зоряних, хлопнувши широкими крилами та обдаючи їх хвилею теплого повітря з ароматом палених трав. Обійшов неквапливо навколо кожного, ніби оцінюючи, прикидаючи щось своє, роздивляючись уважно різнобарвністю лякаючого сонячною яскравістю і палаючою магмою погляду.

 

Зупинився навпроти Слеша, дивлячись очі в очі і нахиляючись вперед навмисне так повільно і близько, нівелюючи різницю в рості і порушуючи особисті межі одночасно, немов перевіряючи, хто відведе очі перший. Слеш вдихнув різко, примружившись і підібгавши губи, приймаючи негласні правила затіяних дивним незнайомцем гляділок і погляд… не відвів.

 

Червоний і жовтий сяє маленьким сонцем, палить допитливо, і яскрава зірка із зеленим серцем не бажає відступати, сяючи лаймовим азартом і впертістю, що читається на обличчі.

 

— Дрім. — тягне співуче і простягає долоню, як і раніше, не втрачаючи зорового контакту.

 

— Що? Ти сказав Дрім? — позитивний підступив ближче, нахабно перериваючи не зовсім зрозумілий контакт Слеша зі своєю альтернативою.

— І з якого всесвіту ти до нас завітав? — шафранові зірки дивляться на незнайомого скелета з цікавістю.

 

Той відповів неохоче, не відводячи палаючого погляду від Слеша.

— СвапДрім.

 

— О, значить, ми можемо називати тебе Свап, щоб не плутатися в іменах, адже мене теж звати Дрімом. — зачастив хранитель.

— А враховуючи, що мій всесвіт є оригінальним, то…

 

— Ні.

 

— Що? — здивувався Дрім, моментально напружуючись під розплавленою магмою вогняної лави і зіницею в формі сонця.

 

— Я сказав ні. Ти не можеш називати мене Свап, маленький колишній я. Я не збираюся міняти ім’я тільки тому, що ми зустрілися. Якщо тобі так подобаються прізвиська, можеш називатися Мрійником. Що скажеш, малий, адже так тебе називав колись твій братик, той що змінився? — тон високого скелета не віщував нічого доброго.

 

— Ей ей, не треба сваритись. — втрутився стурбовано світячи спіраллю та трикутником погляду художник.

— Може нам усім краще заспокоїтися? А? Як щодо стати друзями, м-м… Дрім?

 

— А як щодо відвали від мене зі своєю дружбою? Я не приймаю таких пропозицій у першу зустріч. — рикнув роздратовано скелет із перевернутого всесвіту Дрімтейла.

 

Його почала нервувати настирливість цієї дивної компанії, яка так несподівано з’явилася на його життєвому шляху.

Він ще раз глянув на дрібного скелетика з фіолетовими плямами на обох щоках у помаранчевому широкому шарфі, пов’язаному на шиї на манер бандани.

 

— Побачимося. — кинув коротко і клацнув пальцями відкриваючи іскристий, немов покритий сонячними зайчиками портал і ступив у нього, майнувши полотном крила на прощання.

 

Дрім почухався.

— Відвали зі своєю дружбою? Десь я це вже чув, він не друг Еррора випадком?

 

— В Еррора немає друзів. — Інк сидів на підлозі в позі лотоса свердлячи відкритий тюбик блакитної фарби вісімкою нескінченності та безформною плямою в очницях.

 

— Це був сарказм. — Дрім торкнув друга, той здригнувся, знизав плечима, схлипнув.

— Ой, ну ні, Інк, тільки не починай ось це своє…

 

— Чому ніхто не хоче дружити зі мною?! Невже я такий жахливий? Ніхто і ніколи більше не прийме мою дружбу! — завив художник підбитою білугою, гублячи великі краплі сліз і розтираючи їх рівномірним шаром по обличчю.

 

Блакитна фарба, подарована творцями, цього разу виявилася навіть занадто забористою.

Дрім закотив очі й лясьнув себе долонею по лобі.

 

— Неправда-неправда! Всі обов’язково захочуть дружити з тобою! — це Блу взявся втішати захисника світів.

— Слеш, скажи ти йому!

 

— А? — лаймове серце і жовта зірка відірвалися від розглядування пір’їнки, що й досі залишалася в руках у невисокого скелета.

— Ах, так, звичайно. Захочуть…

 

Дрім з підозрою окинув шафрановим поглядом друга.

 

— Неправда! — зображав далі панночку в істериці художник.

— Я нікому не потрібний, бо… — сльози текли ніагарським водоспадом втікаючи за комір.

— …я бездушний!

 

Хранитель позитивних емоцій застогнав і схопився за голову, якщо Інка переклинило на поплакати, його ніхто не зможе зупинити. Звичайно був варіант відібрати блакитну фарбу взагалі, але як наслідок можна було нарватися на вживання червоної, а тоді дружній рейд по малонаселеним АУ у вигляді погоні з погрозами переламати всі кістки гарантовано.

 

— Але зате ти цікавий. — не полишав спроб заспокоїти Інка словами молодший зі Свапів, не в силах придумати кращого компліменту.

 

— Ага! Ще й який Цікавий! — не зміг промовчати і не погодитись з такою характеристикою Дрім.

— Це саме те слово, що спадає на думку, коли познайомишся з тобою ближче.

 

Інк з обуренням глянув на друзів. Блакитна фарба вже майже вивітрилася, забираючи з собою гостроту емоції. Художник задумався, чи не лизнути ще до всього “образи” на такі слова, він був згоден, що не був схожий на абсолютно нормального зі своїми фарбами, бездушністю та оригінальним сприйняттям життя в цілому, але щоб прямо обізвати його “цікавим”… він обвів поглядом друзів, що стояли півколом біля нього і часто заморгав, похитав головою, сподіваючись зловити думку, що щойно крутилася в голові, але вислизнула, залишаючи по собі порожнечу і здивування.

— …О, Слеш, ти залишив собі пір’їнку? Яка гарна! — у очницях художника майнула жовта зірка і знак оклику.

— А цікавий цей новий Дрім, є в ньому щось таке собі… незвичайне. Правда? — митець примружився хитро.

 

— Ненормальне, я б сказав. — пробурчав Слеш, але перо не викинув, подумавши трохи і заткнувши його за пояс штанів. Поспішив тут же зав’язати розмову на тему нового Санса і радіючи з того, що художник мабуть вже встиг забути про що страждав секунду тому і переключився зі сліз на цікавість і живий інтерес до нової персони, а обговорити було що. Особистість і справді була яскрава.

 

 

“Я так і не сказав йому своє ім’я” подумалося запізніло.