Нагадати

Я пам’ятаю його наляканий погляд. Його руки так переживали через мій візит. Він не переживав. Він сказав так мені, закриваючи штори. Я спитав його чи він збирається мене вбити в цьому ізольованому приміщенні, але він просто заварив каву.

Йому було холодно. Він, звісно, казав, що це неправда, тому що він стійкий до холоду. Мені так не здавалося. І досі не здається. Я спитав, чи він дозволив би мені замерзнути, якби мені було. Він вирішив, що мені реально холодно, і причинив вікно. Його светр був неприємним на дотик. Я не знав цього точно, та і Господи, це міг бути будь-який інший светр, але моя пам’ять все навіювала мені цей образ. Яка різниця, який це светр? Він сам не свій. Шкода, я не можу посприяти його щастю.

Він розповів те, що розказував до цього десять разів. Наголосив, що не чекає на співчуття. Йому почулись чиїсь кроки у прихожій, тож він пішов перевірити. Я не припускав, що у тій прихожій взагалі може існувати життя. Не те щоб я звертав увагу на безлад чи песимістичні настрої у будові квартир: вона не промовила ані слова з моменту, як ми потрапили у кімнату. Вона була з чемних. Він мав щодо неї сумніви. Що ж, нехай.

Чи кава остигла швидко? Не знаю. Я думав про його волосся. Він, на жаль чи на щастя, думав про мою каву. Спитав, чому не п’ю і чи є щось важке на душі. Питання сміливе. Він загалом був сміливішим від того, яким був чотири роки тому. Я мав йому заздрити. Можливо, мені варто було почати вже тоді.

Натомість, я думав про його волосся далі. Згодом, я дійшов висновку, що подумати про щось нове не буде зайвим. Я не маю поводитись, як самотній собака. Я подумав про його шию. Вона зійшла з колій ще у роки, які він провів пліч-о-пліч зі мною. Схоже, навіть за її впертого характеру, колії повернули її на місце. Мене цікавило, хто став цьому причиною. Міг би я стати нею, якби приклав трохи більше зусиль?

Він помітив це. Сказав, я можу доторкнутись. Я не повірив. Як? Він не може доторкнутись до мене. І до руки теж. Це просто неправильно. Я би не дозволяв цього на його місці. Я доторкнувся. Був вдячний. Він спитав чому. Я не знайшов хороших слів, потягнувшись за ложкою, що щойно впала зі столу, бо мені треба було перегнутись крізь нього, аби дістатися його шиї. Я подумав про те, що наступний кандидат на руйнування — чашка. Я продовжив перегинатися через цей стіл і торкатися.

Я не мав на увазі нічого значного. Без скандальних метафор, я справді лише вивчав зміни, що відбилися на його шкірі. Печатки нового для мене його теперішнього змушували мене тягнутися до них ближче. Я мав знати, які з речей, що я залишив після себе, — тут, а які ні. Впевненість, якою я його годував, вивітрилася. Цього слід було чекати. Моя ж любов була всюди. Все ще була. Я зітхнув. Він не почув. Це було добре. Що саме? Все.

Переді мною постав вибір. Переступити фінальний кордон, чи зупинитись, доки не пізно. А потім переді мною постало його «нужбо». Він знав, що це станеться. Він передбачав. Як завжди. І коли торнадо рухається на тебе, ти не говориш, що все буде гаразд. Воно іде на тебе і робить рівно стільки кроків, скільки сумнівів у тобі росте. Ти або приймаєш його існування й знаходиш схованку, або зустрічаєшся з Богом.

Я не знав, чого саме мені хотілося у той момент. Я спробував змішати дві опції. Все одно вони належали одній, більшій: я уже збирався переспати з ним. Я мав сили повестись краще, ніж це, але цей чоловік занадто задовільно задовольняв мої потреби. І гарно виглядав. І, якщо бути точним, гарно виглядав на колінах. Так, це теж, напевне.

Його цілеспрямоване дихання заповнювало мою голову, ніби граючи зі мною у перегони «хто швидше з’їде з глузду». Я сподівався, що приз буде заключатися у його покорі, тому що тоді я виграв би ще на початку. Але ніхто так і не визначив, чим той приз був. Я намагався думати про це у вільний час заради забави, але не міг заперечити, що кожна деталь мала свою унікальну вагу, яка вимірювалася в увесь час нових, незнаних людству, величинах.

Я пам’ятаю, яким ламаним його голос залишився після довгого безпереревного задіяння зв’язок. Я багато разів вибачався ще у процесі. Мене тішило те, за що я вибачався. І те, як це контрастувало із втомленою, але вигнутою спиною під моїми руками. Він не був проти відвідати якомога більше місць, у яких ми бували раніше. Можливо, він просто призвичаївся до них так, що не мав сильних емоцій з цього приводу. А можливо, він досі мене хотів.

В якийсь момент він попросив його зв’язати. За однієї умови: я мав бути дійсно розгніваним на нього. В іншому випадку, цього варто було не робити зовсім. Я був розгніваним. Я зав’язав йому руки, і він заплакав. Попросив не звертати на це уваги, тому що був в курсі, як це виглядає. Я сказав, що виглядає неймовірно добре. Він мене не зрозумів. Йому не було необхідно: я не планував завершувати свою дію, а це все, що його хвилювало. Наш симбіоз ніколи не мав у собі недоліків.

Усім, з ким я колись мав справу, я обіцяв бути чесним.

Тож без скандальних метафор, я його взяв. І мені це сподобалось.

Його обличчя, заплакане і розбите (в деяких місяцях — в буквальному сенсі), його пальці, розмоклі і тремтячі. Інколи він кричав так, що я майже був впевнений, що він прямо зараз помре, проте дивлячись у його очі, я заспокоювався. Це те, чого я добивався, те, що я хотів йому дати. Я хотів нагадати йому про себе, і одразу у найвищій з точок близькості.

Наприкінці я спитав, чи він згадав. Я боявся, він не зрозуміє. Він міг скористуватись правом перерватись на стогін. Він був недалеко від кульмінації. Він вже не зрозумів мене одного разу цього вечора.

Але він сказав «так».