Навпіл

Вперше запросивши когось на побачення,  цілком природньо почуватись невпевнено, а якщо ти дівчина та ще й лідерка  Спіно-де-русул, то такі почуття взагалі можна вважати закономірними.

***

Навія почувала себе трохи невпевнено. Такий стан був незвичайний для дівчини готової впевнено прокладати свій шлях до мети, сміливо зустрічати усі негаразди та, навіть, порушити правила судового засідання заради відновлення честі невинного. Однак, зараз вона зніяковіло перебирала в руках гаманець злегка занурившись у роздуми. За спиною був вхід у “Дебор готель”, а стрілки кишенькового годинника перехожого вказували на двадцять хвилин шостого. “П’ятнадцять хвилин,” – промайнуло в голові. – “П’ятнадцять хвилин зачекаю і піду. Він все одно не прийде.”

– Госпожа, радий вас бачити! Ваше вбрання чудова пасує до вашої пунктуальності, рідко зустрінеш дівчину з таким гарним смаком, – “Він” все ж таки прийшов.

Навія зніяковіла, не в змозі зрозуміти рада вона чи засмучена. Не зважаючи на те що дівчина сама надіслала запрошення, вона не була впевненою в своєму рішенні та до останнього сподівалася, що не отримує відповіді. Проте “Він” тут, в зазначеному місті, в зазначений час.

“Він” впав в її сердце ще в залі суду. Усмішка, впевненість, стиль розмови і очі. Очі, що здавалися глибшими за всі моря, що бачила Навія за своє життя, наче в них відбивалась сама безодня. Було достатньо однієї фрази щоб сердце билось частіше, а дівчина вирішила, що цього разу вона захищати не лише честь свого батька а і ім’я цього незнайомого юнака.

– Госпожа, чи можна запросити вас до зали? – “Він” усміхнувся і простягнув свою руку.

– Мала б за честь проводити вас до нашого місця, мосьє, – Навія все ж збірала всю свою волю в кулак. Підвівши очі вона відчинила двері, запрошуючи хлопця всередину.

– Не треба стільки люб’язності, госпожа! – Аякс трішки зніяковів, але все ж таки зайшов всередину. Ця дівчина здалась йому дивом ще при першій зустрічі. Її сміливість і рішучість перервати засідання суду і врятувати незнайому людину від звинувачують, які він сам узяв на себе, зачепили глибини його душі. Та й зараз було видно гордість і впевненість дівчини, що проводила його до заброньованого місця.

– Обирайте що заманеться, – Навія простягнула йому меню. Очі хлопця пробігли по рядкам, вибагливістю до їжі він ніколи не страждав, тому вибирав навмання.

– Мені Фуа-гра по-фонтейнські, лазання та чай… міцний чорний чай, – останнє було єдиним у чому він був стовідсотково впевнений. Офіціантка усміхнулась та перевела погляд.

– Чого бажає, мадемуазель?

– П’ять макарон з… полуницею та склянку “Фонти”.

– Дякую за замовлення. Будь ласка зачекайте декілька хвилин.

Офіціантка відійшла, залишивши Аякса і Навію наодинці. Вони спочатку ніяково дивились один на одного, проте хлопцеві це швидко набридло і він почав розвиватись інтер’єри ресторану. Це було затишне місце виконане в м’яких блакитно-жовтих кольорах, що здавалися такими спокійними, тут легко було поринути в роздуми.

– Ви часто тут буваєте? – все ж таки вирішив почати розмову Аякс. Навія трохи розгубилась, але швидко зібрала думки докупи.

– Так. В дитинстві тато часто мене сюди приводив, та й зараз я все ще час від часу сюди зазираю.

– То он як. Мене тато так часто нікуди не водив. Якщо згадати ми взагалі рідко кудись зі сім’єю ходили.

– Ваші батьки не мали такої можливості? Це сумно.

– Та не те що б не мали… Просто ми звикли інакше проводити час разом.

– Інакше? – незрозуміла Навія. Тоді Аякс розповів їй про рибалку на кризі, про батьківські історії та про мамині страви. Так завязалась розмова. Спочатку говорили про дитинство, потім тема змінилась на інші країни. Навії було цікаво послухати про холодні простори Сніжної, гомінкий та жвавий порт Лі Юе та загублені в океані острови Інадзуми. Потім вона сама почала переповідати байки з кримінальної хроніки Фонтейну, як ті у яких приймала участь так і в яких була лише спостерігачем.

За розмовою не зчулись як принесли страви. Аякс з радістю куштував нові стави та вибрав ще декілька на додачу до замовлених. Навія ж навпаки намагалась роздягнути свої на весь вечір, трохи ніяковіючи, коли хлопець замовляв ще щось.

За вікном було дуже темно, а в залі майже не було гостей, коли на стіл поклали рахунок. Навія ледь втрималась на стільці від побаченого: сума була на межі її можливості.

– Хто з вас буде оплачувати рахунок? – перепитала офіціантка.

– Я, – миттю промовити обидва.

– Даруйте госпожа, ви витратили час на те, щоб організувати цю зустріч. Меньше що я можу зробити – це оплатити рахунок.

– Саме так, мосьє, я запросила вас сюди. Тому прости вас платити буде максимально некорректно.

– Некорректно? Що ви таке кажете? Госпожа, заплатити мені буде зовсім не важко.

– Вибачте мосьє! Запрошувала я і фінансові витрати лежать цілковито на мені, – продовжувала наполягати Навія. – “Навіть якщо це вартує половини моєї зарплати.” – додала вона подумки.

– Я наполягаю.

– Я також.

Пара насупилась один на одного. Не відомо скільки би це продовжувалось якби не втрутилась офіціантка.

– Не хочу вам заважати, але ми скоро зачиняємось. Якщо ви так і не вирішите, то я можу розділити ваш рахунок навпіл і кожен заплатить за себе окремо. Будь ласка покваптесь, часу обмаль.

Аякс і Навія перезирнулись, ніхто не хотів відступати, проте година була пізня і вирішувати подібно було швидко.

– Розділіть навпіл, – сказали вони в унісон. Офіціантка посміхнулась і виписила два окремих чека. Навія полехшино зітхнула, хоча цього ніхто й не помітив.

Зорі з вулиць Фонтейну було важко розгледіти. Лише відблиск місяця не затьмарювало сяйво вуличних ліхтарів. Проте це не заважало просто стояти біля дверей ресторану і намагатись розгледіти на небі хоч щось.

– Мосьє, давайте наступного разу заздалегідь визначимо, хто платитиме, щоб не було питань.

– Повністю з вами згоден, госпожа.

Почніть писати…