Місяць

Дешрет поступив нерозумно. Через його необачність постраждав його народ і він сам. І коли він прийшов до Рукхадевати за допомогою, вона зрозуміла, що це останній раз, коли вони бачуть одне одного. Заборонене знання. Зверху не дозволять йому жити з ним. Та й навряд чи його можна було зцілити. 

Пустелю очищено. Аль-Ахмар помер заради цього. А Рукхадевата витратила забагато сил, приводячи все до ладу. Дивом не померла сама. Іноді відчуття, що Дешрет уособлення фрази «Сила є – розуму не треба».

Рукхадевата зла на нього. На його необачність. Ніби ситуація з Пушпаватікою його не навчила нічому. Рукхадевата хоче кричати, але не має сил на це.

Вона дібралася Ірмінсуля настільки швидко, наскільки дозволяли сили. Не вистачало ще, щоб вона втратила свідомість. 

– Я так і думав, що знайду тебе тут. – Моракс. Рукхадевата очікувала, що він піде її шукати. – Як себе почуваєш?

– Жахливо… – Рукхадевата не стала лукавити. – Хоча краще, ніж коли я тільки прийшла сюди.

– Добре, що ти жива, бо Барнабас вся на нервах, – Моракс ледь посміхнувся.

– Не дивно. Передай їй, що я до неї прийду, як відновлю сили.

– Обов’язково. Відпочивай. І, Буер… мені шкода, – Моракс відвів погляд, ніби це його вина. – Я залишу тебе.

– Дякую…

Тільки Моракс зник з поля зору, Рукхадевата повернулась у власні думки. Але одразу ж вона повернулась у реальність, почувши голос Моракса:

«Астарот, і ти тут? Щось сталось?»

«Все гаразд, лише прийшла провідати стан Ірмінсуля»

Почувши цей голос, Рукхадевата мало не зірвалась з місця, але слабкість дала про себе знати – сил все ще не було.

«Там Буер відпочиває біля нього»

«Я не буду їй заважати»

Сумнівів не було, це її голос. Хоч Рукхадевата і не чула його вже багато років, але голос сестри вона має впізнати.

Рукхадевата сиділа, майже не дихаючи. Сиділа і чекала, поки вона підніметься.

І вона піднялась. Повільно – заважає хітон (Рукхадевата все ще пам’ятає, як це вбрання називалось). Але вона зупинилась, щойно побачила, хто сидить біля Ірмінсуля.

– Не може бути… – донеслось до Рукхадевати.

Рукхадевата нічого не сказала. Вона підвелась, на тремтячих ногах – чи то від хвилювання, чи то від слабкості – піднеслася до сестри і міцно її обійняла, уткнувшись їй у плече.

Спогади нахлинули всі разом. Як вони втрьох були разом, щасливі. Вони були відповідальні за ніч в Тейваті. Як це все зруйнували загарбники з іншого світу. Як їх намагались знищити просто за те, що вони знають правдиву історію. Як з цієї історії зробили красиву казочку, ніби вони самі одна одну повбивали. Як Рукхадеваті довелось ховатись, не знаючи, що сталось з її сестрами. 

Стоячи так, Рукхадевата помітила, як з її очей почали текти сльози. Хах, а вона сподівалась сьогодні не плакати. Це неважливо. Важливо, що вони знайшли одна одну.