Мій король

Араґорн стає королем Ґондору, але не всіх це влаштовує. Денетор відправляє Боромира вбити його.

Боромир йшов темними коридорами Білої Вежі. Полум’я свічки танцювало в настінному світильнику. Довгі тіні ковзали стінами. Слуги знали його, до того ж він був бойовим товаришем Короля, тож якби хтось і помітив, як син Денетора скрадається у покої короля Елессара, ніби злодюжка, він би нічого не запідозрив. Боромир звик вважати фортецю Мінас-Тіріт своїм домом, але останнім часом він її не впізнавав. Все навколо ставало чужим і незнайомим відтоді, як він вирушив в Рівенділ.

Тоді випадковість привела його на раду в Ельронда, де ті, хто не зазнавали труднощів і горя у боротьбі з орками, вирішували долю найпотужнішої зброї у світі, поки кращі сини Ґондору гинули у боротьбі зі злом. Боромир не бажав влади чи слави, все, чого він прагнув, це сили, щоб повернути мир на свою землю. На щастя чи ні, але Фродо не віддав йому перстень. Боромир не втік, ні, він просто повернувся в Ґондор, як і домовлялись. Ні з ким не попрощався, але ж він попереджав всіх заздалегідь, що в Мордор не піде. Звідки ж йому було знати, що орки нападуть саме тоді? Якби він знав, ніколи не покинув би товаришів. 

Боромир не обговорював ні з ким те, що відбулось в Амон-Гені, хоча був впевнений, що дрібнята поділились цією історією принаймні з Араґорном. Бурлака цю тему тактовно оминав, але Боромир готовий був поклястися, що бачив в його сірих очах глибоко схований осуд. Що ж, це питання минулого. Зло відступало, а у Ґондора новий Король. Денетор не був вельми радий таким змінам, але коли твоя армія розбита, а за воротами стоїть законний спадкоємець престолу з армією Рогана, відмовити складно.

Араґорн вчинив справедливо. Він дав Денетору титул, землю, пошану, навіть королівські покої в палаці залишив йому, зробив все, щоб колишній намісник Ґондора не відчував утисків з боку короля. Принаймні так було на думку Араґорна. Але дехто вважав інакше.

— Він забрав у нас все! — підпилий Денетор гучно опустив кубок на стіл у своїй новій резиденції в нещодавно відвойованому Ітіліені. — Він забрав у нас дім! Він забрав у нас країну! — скрикнув колишній намісник Ґондора. — Де він був всі ці роки, поки ми билися з Мордором? — вже тихіше спитав Денетор у Боромира.

— Теж бився з Мордором у складі армій Ґондора і Рогана, — зауважив Фарамир, скептично спостерігаючи за промовою батька.

— Невідомо! — проігнорував молодшого сина Денетор. — Не чув тоді ніхто ні про якого короля Елессара. Були тільки ми, орки й більше нікого!

Боромир мовчав за вечерею, коли його батька тягнуло на розмови про політику. Мовчав він і коли столицею поширились чутки, ніби Араґорн насправді не нащадок Ісільдура. І ось куди це мовчання його привело. Боромир стояв біля дверей в покої Араґорна. Однією рукою він міцно стискав пляшку вина, а іншу — намагався змусити не тремтіти. “Зроби це, Боромире, тільки тобі я можу це доручити, єдиному сину, який мене не підведе”, — так сказав йому батько в Ітілені, і Боромир мав намір на цей раз зробити все, як треба. Він постукав, відкрив двері після запрошення, увійшов. Король сидів за столом, ніби чекав на нього, напружений, зосереджений.

— Вибач за такий пізній візит, Араґорне, — звернутись як належить у Боромира ніколи не повертався язик.

— Я завжди радий побачити старого друга, — Араґорн встав, щоб привітатися.

— Це чудово, інакше у мене були б неприємності, — нервово засміявся Боромир, і надто пізно зрозумів, що виглядає дурнувато, а може, навіть і підозріло. — Поглянь, — він показав пляшку, поспішаючи перевести тему. — Це від батька. Найкраще вино, яке тільки є в Ітіліені.

Араґорн втомлено і похмуро поглянув на пляшку, але напруження з його тіла кудись зникло.

— Що ж, якщо це від Денетора, ми просто зобов’язані його спробувати, чи не так, Боромире? — король уважно поглянув в обличчя співрозмовника, ніби боявся пропустити щось важливе.

— Звісно, — видихнув Боромир. Вони все ще могли спілкуватись, як старі друзі, пропускати всі формальності й оминати дистанцію між королем і підданим.

— Відкоркуєш? — Араґорн діставав кубки, залишивши друга наодинці з пляшкою. 

Боромир подумав, як йому пощастило, що Бурлака відвернувся і не міг помітити, як його руки все ще тремтіли. Але корок був подоланий, вино наповнило кубки. Араґорн нахиляв кубок збоку-вбік, роздивляючись його вміст, Боромир намагався триматись від свого якомога далі. Він вдивлявся в сірі очі друга. Від світла свічок вони здавались тьмяними, як тоді, в надрах Морії, коли побратими пліч-о-пліч билися з орками. А коли Мордор пав, в перших променях переможного сонця його очі були яскравими, майже блакитними.

“Вчини по совісті, брате”, — так сказав йому Фарамир після довгого мовчання, коли дізнався подробиці справи, яку доручив йому батько. Але хіба після того, що він вчинив в Амон-Гені, Боромир ще міг покладатися на власну совість? Напевно ні, бо вчинок його неправильний, він це розумів, і понад усе йому хотілось вирвати з рук Араґорна кубок і розбити кляту пляшку.

Однак батько йому це ніколи не пробачив би. Це він не приніс перстень в Ґондор. Через нього вони не могли протистояти Мордору й опинились  в цій ситуації. До того ж навіть замах на короля карається смертю. Він ще раз поглянув на Араґорна. Той не поспішав пити. Боромир яскраво уявив, як в покої вривається королівська охорона і проштрикує його дюжиною мечів. Краще б він загинув в останній битві проти Мордора. Тоді Араґорн хапався б за його останні слова, тримав його за руку, а потім, коли б він вже відійшов, легко торкнувся губами його чола. Ні! Боромир не мав права навіть думати про такі речі! Рішення вже прийняте, і нічого змінити вже не можна. Він зобов’язаний завершити справу!

Араґорн поглянув на годинник.

— Чому ж ти не п’єш, Боромире? — холодний погляд сірих очей вколов його у самісіньке серце. 

Боромир нарешті зрозумів. Він все знає. Звідки? Не важливо. Боромир не мав часу про це думати. Всього мить на роздуми. Боромир підскочив. Стілець, на якому він сидів, впав на підлогу з гучним звуком. Араґорн не відставав. Він був до цього готовим. 

Руки Боромира зімкнулись на тілі короля. Він перевернув Араґорна і вклав на м’який килим. Чоловіки боролись і останній нуменорець не мав наміру програвати. Він вислизнув з міцних “обіймів” Боромира й опинився зверху. Їхні тіла сплітались, ніби чоловіки прагнули стати однім цілим. Вони чіплялись одне за одного, перевертались, боролись стрімко, мов в екстазі. Рука Араґорна вже охопила шию Боромира, коли той вислизнув та міцно вчепився руками за торс свого супротивника, різко перекинувши його. Їхні ноги переплітались, Боромир зачепився за щось сорочкою, одяг розірвався, оголюючи бліде міцне тіло. Араґорн скористався ситуацією, щоб повернути собі перевагу. Від його дотиків на шкірі Боромира залишались червоні сліди. Тишу розривали глухі удари тіл об підлогу. З грудей Боромира вирвався протяжний важкий подих, майже стогін, коли тверда спина Араґорна звільнилась від його хвату. Чоловіку хотілось глибше проникнути в тіло свого старого друга, пронизати його, розчинитись в ньому. Він ніби відчував, як його супротивник наповнюється новою, до того невідомою їм обом енергією,  і йому хотілось підкоритись цій могутності.

Коли вони почули стукіт у двері, Боромир вже без сил лежав на килимі, хапаючи ротом повітря. Кімната кружляла навколо нього, і спочатку він прийняв цей стукіт за власне серцебиття. Араґорн стояв над ним, приводячи до ладу свій одяг. Він дихав спокійно, його волосся акуратними хвилями спускалось на плечі, ніби нічого і не сталось. Стукіт повторився, і тоді Боромир зрозумів, що це все ж небажані гості. Може, королівська охорона почула звуки боротьби й вирішила все ж дізнатися, що відбувається. Це вже не мало жодного значення. Боромир програв.

Двері відчинились і в покої, не чекаючи на запрошення, увірвався Фарамир. Він кинув швидкий погляд на переможеного Боромира і стурбовано роздивився Араґорна.

— Володарю, проблема вирішена. Денетор більше вас не потурбує, — схилив голову він. Король Ґондору розкинув руки в запрошенні, і Фарамир слухняно пірнув в його обійми.

— Ти… — Боромир не міг повірити у справжність картини, що розгорталась перед його очима. — Батька?

— Денетор відправляється в Андраст встановлювати зв’язки з друедайнами й нести славу Об’єднаного Королівства Ґондора й Арнора на захід, — владно промовив Араґорн. — І єдине, що вберегло тебе і твого батька від смерті, це прохання Фарамира.

Король Ґондору нахилив голову і торкнувся губами чола нового лорда Ітіліена.

— Дякую тобі, Фарамире. Ти все зробив правильно, — тихо сказав він.