Моє слабке місце

Помітки:
•дії відбуваються в подіях фільму і до 4 сезону
•в лапках-думки героїні, а в дужках- помітки від мене

~гарного читання)~

Так…це був той самий день, день коли мене вбили, але то станеться пізніше, поки ж я сидів разом з колекціонером і дияволом та перекидувався гостроумними фаразочками. Нашу розмову перервали неочікувано, в просторі з’явився портал, а чарез нього увійшла ти. Одразу, про що я подумав, дар це не твій, тому що портал не закрився, а продовжив бути у повітрі, та й на дворі був туман, а твоя здібність не атакувала тебе, через що, можливо у тебе не було здібності? Достеменно я так і не зрозумів, хоча й виявився правий, це не твоя здібність. На твоєму обличчі не проявлялося жодних емоцій, а йшла ти гордовито підняв голову та розправив плечі, тримавши руки за спиною. Диявол Федір пішов тобі на зустріч, а коли ви зупинилися, ти подивилася в бік столу та кивнула в знак привітання, після ж почала щось розказувати дияволу. Я не знаю, хто ти йому, але він так на тебе дивився, що я навіть повірити не міг, з цього моменту я поклявся знайти тебе, бо ти яквно виявилася його слабким місцем, та я й подумать не міг, що потім ти також станеш і моїм.

Деякий час потому, околиці Йокогами:
-Ти зможеш виконати це доручення, Адето?
-Ну звичайно ж, без питань. -з-під пасм волосся блиснули її янтарні очі, вона кинула йому лагідну посмішку і пішла до виходу.
Була темна ніч, туман повільно розлітався вузенькими вулицями, у повітрі літали аромати квітів. Нідуші…чи може вона тільки хотіла так думати?
Доручення Федора вона вже виконала, в ньому не було нічого важкого, всого-лиш підготова до більш грандіозного плану, тепер вона просто поверталася. Адета лоюбила ніч, тільки в цей час вона почувала себе спокійно і захищено, навіть якщо її дар був доволі смертоносним, дівчину лякало, коли щось йде не по задумці, а таке трапляється зазвичай в денний час. Ніч тільки ззовні виглядала лякаючою, насправді для неї- ніч була часом спокою і тиші. Не ходити безлюдними вулицями, змішитися у натовпі, не здаватися підозрілою, це саме той тип маскування який вона використовувала для таких нічних прогулянок, та зараз щось було не так, вулиці Йогогами навіть вночі залишалися людими, що ж цього разу не так?
-Мила леді, що ви робите в такий пізній час та ще й одна?
-“Щ..що? За мною ж нікого не було”
Адета швидко повернулася але там нікого.
-“Що в біса коїться? Мені не могло це здатися.”
-Повільно.
-“Трясця, коли він встиг, підійшов до мене ззаду на чотири, ні, на два метри. Потрібно негайно щось робити!”
Вона почала роззиратися довкола та пришвидшила ходу, з кожним кроком вона прискорювалася доки не побігла.
-“Повертатися не можна, тоді куди бігти? Я не можу так швидко зорієнтуватися! Так, заспокойся, якщо подумати, то перебігши дорогу та повернувши на ліво я потрапою на людну вушицю, а там довелеться забігти в якесь цілодобове кафе, думаю так я зможу трохи подумати і…”
Але було вже за пізно, хтось схопив її за руку і притиснув до обличчя хустинку, пропитаною якоюсь їдкою речовиною.
-Скажи, чому ти вважаєш ніч безпечною? -незнайомець перейшов на ти. Він нахилився у неї над самим вухом і по голосу можна було зрозумітм, що він посміхається,- Ніч- час мафії, а я якраз колишній мафіозі.
-“Треба дотягнутися до ного вільною рукою..треба.. Так!
Дар: блаженна сметь.
Стоп…чому ніякої реакції?..”
-Співчуваю, та твій дар на мене не діє, а ось на тебе цей розчин зможе.
-“Чому?.. Невже це…” -та думки вже змутніли, ноги підкосилися і за ще кілька секунд вона повністю обм’якла та впала на руку незнайомцю.
-Як я й думав, -посмішка стала ще більш хитрою, один його вигляд говорив: “Все йде точно за планом”

***
Скільки не згадуй, в минулому бачу лиш темряву.

-“Чому так темно і так болить голова… Ах, точно, та людина. Чим він взагалі мене приспав? Якщо розсуджувати логічно, то скоріше за все це якийсь галюциноген, ні отрута, ні наркотики на мене б не подіяли, але звідки йому було знати? Якщо подумати я вже чула його голос раніше… “…колишній мафіозі”, “…твій дар на мене не діє”… Невже це Осаму Дазай? Якого біса? Що йому взагалі треба? В усякому разі інформації від мене він не дочекається.”
-О, ти вже прокинулася?
-“Він був тут ? Весь час? Чому я не почула цого?..”
-Можеш навіть не прикидатися, ти точно не спиш. Дай я зніму цю пов’язку з очей, тобі ж не зручно в ній?
Дівчина хотіла відхилитися та позаду неї була стіна, не лишилося нічого окрім, як завмерти.
Як тільки пов’язка спала вона побачила свого викрадача, як і думалося це був Дазай, якай перебував в гарному дусі.
-Доброго раночку, як спалося?
Дівчина не мовила ні слова, замість цього просто холодно дивилася йому прямо в очі.
-Ой, ну не потрібно на мене так дивитися. Можливо краще розв’язати тобі руки?
Тільки зараз Адета підмітила, що руки були зв’язані за спиною, по відчуттям її ж косинкою, яку вона вплітала у волосся. А ще зрозуміла, чому вона не відчуває ніг, одна з них була прикута ланцюж, який лежав на іншій нозі притискаючи її.
-“Він добре підготувався.”
-А це невеличке застереження на випадок, якщо ти захочеш втекти, -він ще раз посміхнувся та дістав з плащу кенжал, -це я також забрав провсяк випадок.
-“От трясця!”
-Знаєш, саме зараз ти мені декого нагадуєш. Мого давнього друга… Тай ладно, тобі напевно цікаво чому ти тут? -казав він це повернувшись спиною до Адети.
-“Доволі сміливо з його боку, якщо б мені вистачало б зараз сил…а ні, це б не мало значення, його дар би знешкодив мій…”
-Будеш їсти чи волієш зранку пити чай чи каву? -та не дочекавшись відповіді поставив тарітку та чашку на стіл і додав, -Підійди і поїж, не бійся, нічого з цього не отруєне, та навіть якщо б і так, на тебе це не вплинуло, чи не так?
-“Звідки він знає? Про мій дар відомо тільки трьом людям, то чому ж?”
-Не підійдеш? А вже й руки собі розв’язала… Ну як хочеш, -він стенув плечима, -до речі, ти ж цікавишся літературою чи не так? Ось там не поличці книги, ти запросто туди дійдеш, якщо стане нудно можеш почитати, а я мушу йти.
-“Ха, він так просто може прорахувати мої дії? Ще й книги…”
Тим часом Дазай підвівся і пішов до дверей, але на порозі зупинийся і повернув голову до Адети: -Якщо тобі потрібна одежа вона в шухлядці під полицями, а також можеш навіть не намагатися розбити вікно, воно зі спеціального непробивного скла, -помахав рукою з невинною посмішкою і вийшов. Було чути, як замикаються двері в сусідній кімнаті, отже їх тут дві. Дві кімнати, або одне непробивне скло до волі. Ситуація жахливіше бути не може…
-Так, було б добре мати при собі записник, але його він напевно також забрав, хоча можна спробувати знайти мою сумку, але… Хах, а ланцюги доволі важкі хоч і виглядають легкими, продуманий крок.
Вона спробувала піднятися та це виявилося складніше і діло тут не тільки в кайданах, тіло все ломило і чи то від дії галюциногену, чи то це від чогось. Можливо інші речовини на неї і не діяли, але за це довелося розплатитися, тому побічна дія психоделіків була втричі сильніша.
-“І як мені так попало? Зараз я мало що можу зробити, залишається тільки чекати відновлення, а потім вже й подумаю, як мені вибиратися…”
Їсти вирішила вона не багато і тільки для підтримання хоч якоїсь енергії, а ось зелений чай з квітами троянди випила весь, чаювання то єдине, що хоч якось підіймає настрій.
Пройшов деякий час, нудьга страшенна, ще й в кімнаті так темно, єдине, що давало освітлення- вікно і те закрите майже повністю, хоч і світлими шторами. До вікна дійти вона не могла, але трішки поглянути на місто все ж вдалося. Багато поверхневі споруди, таких у Йокогамі безліч, тільки по ним орієнтуватися було важко. Ходили люди, всі спішили по своїм справам не звертаючи жодної уваги на неї, та і яке діло їм всім було? Споглядання на людей нічого не дала, та хоч якось можна було скоротити час, та коли Адета згадала про книги, то настрій її хоч трохи покращився.
-Подивимося, що тут: “Самогубство для чайників”, “Незвичні способи вбити себе”, “Як вбити себе безболісно”… А у цього помішаного на смерті хоч щось нормальне є? Хм…ось ця нібито нічого. Мені здається я її колись читала, ну добре.
Вона вмостилася в кутку кімнати, сперлася на стіну та стала читать.
Так йшла година за годиною, а бажання спати почало перемагати, вона навіть не помітила, коли заснула.
***
Не важливо, чи пам’ятаєш ти своє минуле, головне пронести в серці, що воно у тебе було.

Калюжі крові, її руки були також в червоних плямах, а обличчя мокре від сліз. Хтось гладив її по голові намагаючись заспокоїти, але тим ни менш- посміхався, як лис.
Горлянку здушувала якась не відома сила і кожен вдих давався важко. Вона не знала, що відбувається, але розуміла, тількищо загубила щось важливе.
***
-“Я все ще тут… Не можу сказати, що сновидіння було краще реальності, до того ж ще й не виспалася.”
Вона роззирнулася кімнатою, на вулиці гарненько так потемніло, хоча й спала вона, здавалося, лише годинку. Підлога на диво була дуже теплою, але все одно холод пробирав, навіть якщо вона була вкрита ковдрою. Напевно то Дазай постарався, невже він вже повернувся?
-“Руки холодні…”
Вона почула кроки за дверими і миттєво напружилася чекаючи доки він зайде, але на її диво вона почула стук зі словами: -Ти вже не спиш? Я можу зайти?- Та відповіді не послідувала, сама для себе Адета вирішила зберігати мовчання.
Пройшло хвилини зо три, перш ніж двері прочинилися, -Ти дійсно вже прокинулася. Так і далі будеш мовчати?
-“Йому немає чим зайнятися, що він так хоче зі мною поговорити?” -вона все так само дивилася на нього з настороженістю.
-Що ж, не так важливо. Чому ти так мало поїла, померти захотіла чи як? Хоча бачу чай тобі сподобався, будеш ще? -та відповідь потрібна не була, він вже приніс дві чашки та якусь тарілку і посавив їх на стіл, жестом запросив присісти навпроти нього, -Знаєш, не дуже зручно вести бесіду, коли розмовляю тільки я. Не хоче нічого запитати?
Адета підійшла та все ж сіла за стіл, майже одразу потягнувшись до чашки не звернувши увагу на тарілку з печивом. Вона ще раз поглянула на нього з під пасма розплетеного волося, після чого відпила ковток і сказала, -Навіщо все це? -їй здалося, що це не її голос, настільки тихим і дивним він був.
-Хм, а це не очевидно? Ти тут через Федора, а точніше через те, що ти йому не байдужа.
-Помиляєшся, він не та людина, якій до когось є діло.
-Ні, єдиний хто помиляється тут це ти, -він відхилився на спинку стільця і продовжив, -можливо ти не помічала, але його погляд на тебе…
-Тоді чому я не в офісі детективного агенства?
-Нууу, скажемо так про тебе ніхто не знає, можливо Рампо здогадується, але він не буде втручатися, можна гарантувати це, -він зробив ковток чаю, -Федір також здогадується, але тут йому тебе не дістати, тож доведеться тобі змиритися і залишитися тут на невизначений час, -останню фразу він сказав так легко ніби у викраденні людини немає нічого такого, навіть якщо це людина його ворога.
-“Більше говорити з ним немає сенсу, хоча якщо стробувати дізнатися хоча б приблизне моє знаходження, це вже буде хоч щось.”
-Як тобі чай? Спеціально вз’яв для тебе, зазвичай я п’ю чорний, але ж тобі довподоби зелений, чи не так?
-“Наскільки багато він про мене знає? Краще більше нічого не казати, бо ще випадково видам якусь інформацію.”
-Можеш так не переживати, все що мені потрібно я вже знаю, та і не буду я тебе, як на допиті катувати, будь певна.
-“От трясця. Він просто… звідки йому знати про що я думаю? Невже по мені так видно?” -вона відсунулася трохи назад і зробила глибокий видих, але продовжила мовчати.
-Ну добре, не змушуватиму тебе говорити, можливо нам завтра вдасться поговорити краще. Тож я піду спати, а тобі як захочеться, то, будь ласкава, вимкни світло. Постільна білизна також в шкафчику.
Він підвівся і вийшов з посмішкою та побажанням гарної ночі. Адета залишилася на одинці зі своїми думками.
-“Ніби тільки спала, а все одно почуваю себе такою втомленою, навіть думки якісь затуманені… Напевно я також піду спати”
Вона вимкнула світло і тільки вз’яла ковдру та прилягти, як її зморила ще більша втома.
-“Можливо він щось підмішав до чаю? Та думаю він не збирається мене чіпати, що ж…”
І вона поринула в ще один не спокійний сон.
***
В житті людини мало чого залежить від неї самої, більше від інших людей, які також не можуть правити своєю долею.

-Хто ти?
Навколо темрява, в руках ніж. Хтось поблизу, та його не видно.
-Чому?..
Цей запах відомий добре, металічний запах крові.
-За що ти..?
-А хто сказав, що це я? Руки ж твої в крові, а не мої.
-Я? Ні…цього бути не може, вона ж..
-Хочеш втекти від відповідальності?
-Ні…
-Боїшся кари?
-…
-Не хочеш це прийняти? Все ясно, хах…
У вухах задзвенів сміх, темрява почала розходитися. Виглянув місяць показуючи лякаючу картину: на дорозі лежало поневічене тіло, впізнати його було важко. Кров була повсюди, особливо на блакитній сукні. Очі цієї дівчини дивилися “порожнім” поглядом кудись в далину.
“Прокинься”
-Поглянь но на свої руки, -сказала постать спереду.
Руки були в крові і тримали ніж.
“Прокинься”
-Ти цього хотіла?
-Я…я… -по її блідій шкірі потекли сльози.
-Бідне дитя, -він обійшов тіло і зупинився біля неї, -Що будеш робити?
-Я…я не знаю… Не знаю! -щоб хоч якось приховатм сльзи вона прикрила обличчя руками.
-Як мені тебе шкода, -він присів на коліна та огорнув її притискаючи блище до себе, -Ви ж були такими гарними друзями, навіщо ти її вбила? Тепер ти станеш вигнанцем для всіх, що ж тобі робити?
-Але ж це не я її…

-Ти так впевнена?
-Так..
-Ох, важко прийняти свїй злочин, що ж, я тебе розумію. Тільки я тебе розумію…
-Ні…ні…ні…ні…ні…
“Прокинься!”

-Прокинся! Що з тобою?
Вона різко підвелася і відсахнулася назад. Дазай, який був біля неї, також не очікуючи такої реакції з подивом глянув на неї, але помітивши, що Адета перебувала в стані шоку і якогось жаху почав заспокоювати: -Утихомирся, все добре. Чому ти така нажахана?
Її трохи відпустило, тож вона присіла на коліна. Дихати ще було важко, відчувалася якась задуха, серце калатало, як шалене. Дівчина подивилася на свої руки, вони трусилися та крові на них не було, вона змогла полегшено видихнути.
-Тобі наснився поганий сон? -він виглядав посправді стурбованим, що Адеті здалося дивним, але вирішивши проігнорувати її підозрілий погляд продовжив, -я почув, що ти кричала, тому і прийшов. Ти казала: “це не моя провина”, ще й плакала, -а й справді очі дівчини були вологими, та вона цього не помічала, -скажи, в чому саме ти не винна?
-Не важливо, все одно це тільки сон, -їй не було що додавати. Це всього-лиш сноведіння, таке, як і сотні інших. Тривожне і холодне сноведіння…
-Дійсно? По тобі не скажеш, що це “не важливо”, можливо тобі чимось допомогти?
-Відпусти мене.
-Не можу.
-… -повисла хвилинна мовчанка, яку все ж перервала Адета, -Тут занадто задушливо, ось і сниться всяке таке.
-Добре, тоді, як я прийду то відкрию вікно. Вибач, зараз аж ніяк не зможу.
Дівчина просто кивнула, звичайно ж їй не хотілося тут сидіти і чекати, хотілося вийти на двір, вдихнути повні груди повітря, або хоча би кілька хвилин погуляти, та надії на те, що їй це дозволять не було.
-Так вже краще, дай я витру твої сльози, -він потягнув свою руку до обтиччя Адети, але та знову відсахнулася (дірябнусь об стінку, але не дозволю дотронуться). Дазай здивовано подивився їй у вічі, та потім ніжно посміхнувся та падвівся, -Як я і думав, що ж, це було передбачувано. Ладненько, не скучай тут, -як і вчорашнього дня він помахав їй рукою перед виходом і пішов собі.
В кімнаті було значно світліше вчорашнього дня, штори були відкритими, на столі вже стояла тарілка та чашка, коли він тільки встиг?
Що робити весь день не відомо, знову спостерігати за людьми, прочитати якусь наступну книгу? Треба було щось придумати, головне не засинати.
***
-“Люди… такі зайняті, постійно кудись спішать. Такі вільні… Так, це точно мені не допоможе, тільки настрій ще більше зіпсується.”
Дівчина не знала куди вже себе діти. Вона вже дочитала другу книгу, підготувала місце для суну і подивилася на людей, та це тільки заважало проясненю думок. Сили все также були не дуже, та почувала вона себе ліпше ніж першого дня.
-“Потрібно робити щось, я більше тут не протримаюся.”
Вона сперлася на стіну і почала думати, що в цій ситуації буде зробити найкраще.
-“Кайдани важкі, відкрити їх буде не легко, та якщо у мене буде моя сумочка…там ніби у мене шпилька лежить, хоча я давно не практикувалася, але краще так ніж взагалі ніяк.”
Вона ще раз роззирнулася, в цій кімнаті точно не було нічого корисного, щоб хоч якось допомогти, як і її сумочки.
-“Потрібно буде потрапити в іншу кімнату, звідти діяти буде краще, якщо повезе я відкрию замок на вхідних дверях, але не думаю, що все буде так просто, скоріше за всього він все прорахував…”
Час тягнувся максимально довго, майже повна тиша і тільки іноді чути проїжджаючі машини. Доволі не поганий спосіб звести людину з розуму.
-“Дивно, ніколи не думала, що мене буде так гнітити замкнутий простір, хоч би гірше не стало…”
Вона просто дивилася в стелю, важко описати, як довго можуть йти ці декілька годин на самоті, після них хочеться поговорити хоч з кимось.
-“Цікаво, а Феді дійсно є діло до мене? Якщо подумати він справді був до мене добрий, але навіть якщо й так, це викрадення, думаю, в його плани не входило. Що ж, сама винна, що така не обачна, головне щоб це нікому не завадило, не хочу заважати.”
Вона не знала, коли міг повернутися Дазай, тому прийшов час обрати наступну книгу. Можна було обрати якусь класику, але поличка з цими дивними книгами про самогубство ніяк не давала спокою.
-“Я думаю це точно його улюблена книга” -думала вона коли діставала “Повне керівництво по согубствам”. Книга була стильною, оформлення прямо під назву: яскраво червона палітурка, по середині червоними літерами на білому полі у вигляді гробика надпис, хоча видно було, що вона не нова і її читали вже не вперше. І як цю книгу тільки не заборонили?
Вона з цікавістю розглядала сторінки прогортаючи їх одну за одною, як раптом між листами знайшла фото картку. На ній було троє, один з них, схоже, Дазай, інших вона не знала. Це було десь в барі, вони тримали склянки з якимись напоямиі здавалися були щасливими.
-Що ти робиш?
-“Хм, я навіть не почула, коли він зайшов.”
-Я стукав, а ти проігнорувала, знову не в настрої спілкуватися?
Адета заперечно похитала головою сама не розуміючи навіщо. Можливо одинокість настільки осточортіла?
-А що ти тут читаєш? -він якось повеселів і підійшо до неї, -О, це моя улюблена книга)
-“Як я і думала.”
-А це… -він зробив коротку паузу ніби розгубився, ніби так, наче цього тут не повинно бути, але потім тепла посмішка з’явилася на обличчі, -Як давно це було… Ти їх не пам’ятаєш?
-Я їх не знаю.
-Ах, так. Що ж, це мої старі друзі ще за часів коли я був у мафії, -його голос був дуже м’яким, та з нотками гіркоти.
-Ви зараз не спілкуєтеся?
-Ні, це було останнє наше фото. Після цього один зрадив мафію, а іншому дали завдання його знайти, якщо пішов той не по своїй волі, та на цій місії його вбили…
-Вибач, не варто було запитувати, -їй стало совісно, навіть якщо це не була її провина.
-Нічого, то справи давно минулих днів. До тогож саме його смерть вплинула на те, що я покинув організацію і пішов в детективне агенство.
Дазай попрямував до столу і з-за плеча, вже зовсім іншим тоном, більш веселим, запитав, -Повечеряєш зі мною?
***
Сьогодні не було ніякогісінького бажання відмовлятися від компанії, навіть якщо це компанія того, хто і винний в її нудьзі, а тим часом вони вже пили чай.
-Знаєш, мене тут не буде кілька днів, впораєшся сама?-з цих слів Адета ледве не поперхнулася.
-Викрав мене, а тепер просто кидаєш?
-Не драматизуй так, я всього-лише на дні два-три відлучуся, але все одно скажи зараз, якщо тобі щось потрібно.
-“Легко блін йому казати, спробував би сам ось так посидіти, коли з розваг тільки книги та вікно.”
-Ти можеш не спішити, як слідує обдумай, що тобі потрібно…
-Де сумка, яка була зі мною в той день?
-А, точно, чекай, -він вийшов за двері, але майже одразу повернувся вже з сумкою, -Тримай, надіюся там же ж не має якихось небезпечниш речей?
-А то ти не знаєш? Більше ніж впевнена, що ти її не віддав би, не будь впевненим, що там нічого такого немає.
-Здаюсь-здаюсь, ти права.
-Отожбо, -дівчина зробила останній ковток чаю.
-Ще щось потребуєш?
-Відцепи мене від кайдан.
-Не можу, ти ж спробуєш втекти, якщо я тебе залишу тут довше ніж на день одну, -але після короткої паузи додав, -Якщо хочеш я можу зараз дозволити тобі пройтися.
-Хочу душ прийняти…
-Та, будь ласка.
-“Це може стати нагодою, але якщо цей раз не вдасться, то у мене більше не буде  підходящих моментів вибратися. Зараз, або ніколи! Але зачекайта, не міг же він погодитися попередньо не підготувавшись… Щож, якщо не видасться нагода втекти, то хочаб огляну помешкання.”
-Більше нічого?
-Скажи, кудити ти підеш?
-Невже тобі так цікаво? -куточки його губ піднялися, але побачивши нахмурений погляд дівчини- посерйознішав, -Якщо все пройде по плану, то мені пощастить поговорити з Федором а там вже як піде. Про мотиви навіть не запитуй.
-“З ним значить зустріться… Думаю, мотив мені відомий, але не важливо.” -вона поглянула у вікно, цілодобові ресторани запалювали неонові вивіски, а людец ставало менше. Важко було сказати, скільки зараз годин, але цей пейзаж вказував на час приблизно десятої вечора.
***
-“Як файно відчувати свої ноги без зайвого тягаря,” -Дазай своє слово стримав і дав їй трохи прогулятися. Закриваючи двері у ванну кімнату кинула на нього погляд а-ля “тільки посмій зайти”, а той як ні в чому не бувало- усміхнувася їй. Двері замкнула на замок.
Все було ніби прораховано, ні єдиного віконця, ні єдиної можливості втекти. До того ж Дазай прикупив їй одяг і на диво гарно вгадав з розмірами, було соромно визнавати, та навіть спідню білизну він вибрав доволі вдало.
Дівчина оглянула кімнату, дивне параноїдальне відчуття ніяк не проходило, хоча нічого дивного помічено не було, звичайна собі ванна, яких багато.
-“Яке дивне відчуття, вперше мене переслідує параноя, ще й така сильна. Може дійсно щось не так?” -думала вона ще раз озираючись. Нічого.
Адета обережно поклала складений одяг поряд і зайшла під душ.
-“Як приємно, таке відчуття ніби вода змиває щось погане разом з втомою, а ще…ще, -вона дивилася кудись вверх, з очей полилися сльози, хоча зрозуміти, що то саме вони було важко, вода з-під душу змішувалася приховуючи їх, -я хочу повернутися…або хоча б пройтися вулицею, подивитися на захід сонця, поблукати нічними вулицями Йокогоми…” -Адета “ковтала” свій голос, тільки б він не почув її момент слабкості, хоча він вже бачив, як вона плакала увісні. Голова починала боліти, сили покидати її, тож вона ще раз подивилася нагору і накрила очі руками. Не даремно ж кажуть, що люди дивляться в небо, щоб приховати сльози, та неба не було, від цього ставало ще болючіше.
***
Прямо біля дверей сидів Дазай, але це й не дивно, чатував, щоб та не втекла, через двері, які знаходилися десь в двадцяти кроків від неї. Роздивиться саме цю кімнату було важко, світло потрапляло тільки  крізь віткриті двері її “в’язниці”, тут же- повна темрява. Можна було розрізнити селует дивану, дверей, які скоріше за всього були дорогою до волі, ще якісь сусідні двері з ванною кімнатою,кілька полиць, а все інше сховане в темряві.
Можна було просто зірватися і побігти, але це було вельми не розумно, двері скоріше за всього він закрив, а навіть якщо і ні, то все одно їй не вдасться далеко втекти, район же вона не знає, та і своїми діями викличе зайвий шум, це буде вельми не вигідно. Ще й вона загубить одну спробу з двох, тоді надії не буде. Так, тільки дві спроби, це було її переконання.
-Ходімо вип’ємо чаю? -і знову цей безтурбонний голос.
Адета просто пішла до тієї кімнати і сіла за стіл де й завжди. Дазай, напевно, не очікував, що вона не вживе ніяких заходів, або навіть спроб втекти, та не знав він, що цей хід  був спеціальний, для того щоб присипати його пильність, хочаб трішки.
***
Вікно було відкрите, нічне повітря підхоплювало штору  і обдувало лице. З цим контрастував чай і ще розгарячене від душу тіло.
-А ти сьогодні більш говірка ніж вчора, -він звучав задоволено від того, що Адета нарешті відповідала на його питання.
-А ти сам спробуй сидіти весь день в задушливій кімнаті тільки з книгами.
-Ну вибач-вибач, це необхідні міри.
-Не такі вже й необхідні.
Дазай задумався, -Це як ти будеш ці два дні?.. Може тобі принести головоломки?
-Краще відпусти мене.
-Не можу.
-Я помру від нудьги.
-Не драматизуй.
-Все одне й те ж. Ти просто не розумієш!
-Так, не розумію, але ніяк, це будуть зайві проблеми.
Дівчина вирішила не продовжувати цю безкорисну розмову, тільки даремно витратить нерви.
-Хочу спати.
-Невже? -важко було сказати, чи був він здивований чи навпаки очікував такого, та тим не менш він прийняв її бажання піти у світ морфея.
-“Знову хоче надіти на мене ці кайдани…”
Та вибуро особливо не було, окрім як підкоритися.
Якщо для більшості людей сон- це один з способів втекти від реальності в цікавий світ, то для Адети, що реальність, що сновидіння-одине пекло. Відколи пам’ятає її навідували тільки тривожні сни і тільки в рідкі моменти темряви вона почувалася спокійно. Якже повезло, що ця ніч була саме такою…
***
Вона відкрила очі. Все та ж кімната. Темно, напевно зараз годин так шість. На вулиці вже погасли ліхтарі, люди, хоч їх було не так вже й багато, йшли по своїм справам. Було похмуро, але відчувалося, що сонце ось-ось з’явиться. Було тихо, навіть занадто. Дівчина оглянуляся і помітила записку на столі:
Я вже пішов, не сумуй там без мене.
Р.S. головоломки, як і обіцяв я приніс, вони на книжковій полиці.
-“Да хто, трясця, буде сумувати? Мені просто немає чим зайнятись окрім книг.”
Вона зім’яла папірець і кинула його на стіл. Перекусила фруктими, що лежали на тарілці і зробила собі чаю, на щастя до чайничка вона змогла дотягнутися. Далі особливо зайнятися було нічим, тож вона все ж вз’яла головоломки, та на довго вони її не затягнули.
Адета вляглася на підлогу, крізь одіж відчувала, наскільки вона холодна.
-“Цікаво, вони дійсно намагаються мене знайти чи ні? Хоча дар мій може знадобиться їм, всеж він немає ніяких наслідків для мене, навідмінно від дару Федора. Ех… Яка користь від того, якщо на Дазая воно не діє?”
І тут вона різко встала, згадавши про свою сумочку.
Вона була біля столу, не дивлячись на її малий розмір, вміст був доволі різноманітним. Блокнот, ручка, зеркальце, гребінець і шпилька та ще декілька речей. Шпилька…
-“Так, я давно не пробувала відмикити замки, до того ж у мене тільки одна шпилька, якщо вона зламається це кінець.”
Провозилася вона з замком на кайданах доволі довго. Потрібно було діяти обережно, спіх був ні до чого.
-Так!
Нарешті злощасний ланцюг спав, залишивши на нозі тільки червоний слід. Адета підвелася і пішла до дверей.
-Трясця!
Вони виявилися закритими. Невже стільки промучавшись їй доведеться мучатися ще раз?
-“Ну звичайно ж, він напевно пропахував всі можливі варіанти розвитку подій, що ж, з цим нічоно не зробиш.”
Вона підвинула стілець і нахилилася над замком.
-Так, а зараз обережно… -вона чаклувала над замком доки не почула переможний звук клацання, -Нарешті! Стоп…чому…
Тріумфувала вона не довго, після того, як в замковій щілиці почувся “клац”, а вона штовхнула двері, то з розпачем зрозуміла, що там не один замок, інший знаходиться з зовні.
-… -слів просто не було, вона готова була просто битися головою об стіну та замість цього підійняла стілець і жбурнула його у вікно. По кімнаті пройшовся наприйєний звук, та на диво ні вікно на стільчик не постраждали.
-Чому… -вона присіла навпочіпки і закрила лице руками, по щоках потекли сльози.
Вона плакала так хвилину, нерозуміючи чому, раніше вона могла втримати сльози в будь-яких ситуаціях, але зараз… Можливо весь цей простір так діє? Стіни, стіни, стеля, трохи світла, вона відчувала, як боживоліє, але протерши вологі очі пішла до столу.
-Тут має бути хочаб щось, -а точніше вона надіялася знайти ніж. Дівчина розуміла, що шуміти дуже сильно не можна, якщо сусіди викличуть поліцію, буде важко пояснити їм, хто вона, а розбиратися ще й з поліцією, ну це буде вже взагалі проблемно, але бляха…те що вона кинула стілець об вікно то нічого? Впринципі можна надіятися не те, що дома зараз нікого.
-Як і думалося, ножу немає… -Адета вже трохи заспокоїлася, їй почало паморочитися в голові, чи то від емоцій, чи ще від чогось, але коли ноги почали підкошуватися, все стало ясно: -Невже він щось додав у фрукти? Хах, це було продумано… -і, як тільки лягла на ковдру вона забулася тривожним сном.
***
Це твій ніж, твої руки в крові, то чому це не твій злочин?
-Тепер ви будете працювати разом, тільки не треба знущатися над нею, як ти любиш, все-таки це я її сюди привів, ти ж просто наглянь за нею.
-І з чого це я повинен з дітьми возитись!?
-Я думаю…хоча, що тобі розповідати? Краще підіть разом на місію і ти все зрозумієш.
Далі була непроглядна темрява. Шум, як від телевізору, що не може зловити сигнал.
Спалах яскравого світла, вона відкрала очі в зовсім іншому місці.
-Прокинулася? Як ти себе почуваєш?
Це був зовсім інший голос. Чужий, невідомий їй. Цей голос лякав, хоча було сказати, чому саме.
-Чому ти мовчиш, щось болить?
-А…хто ти?
***
Адета швидко розплющила очі, її охопило почуття великого страху. Здавалося ніби хтось ходить за дверима. Нічого видно не було, очі ще не звикли до темряви, але було гарно чути:двері відкрилися, хтось зайшов до кімнати і почав наближатися.
-“Це не схоже на кроки Дазая…”
Очі почали вловлювати блідий селует невеликого зросту. Це була дівчина років 15, на її обличчі застиг вираз розпачю, вона невблаганно наближалася. Адета підскочила і почала відходити до вікна, у її планах було обійти стіл і вийти крізь двері, бо ж ця особа якось зайшла.
-Адета, -особа заговорила ласкавим, але холодним голосом, страху нахлинуло ще більше.
-Хто ти? -але відповіді не послідувало, замість того ця людина вихопилася за рукоядку ножа, який виднівся з її животу, хоча раніше його дівчина не примітила, і пішла на Адету. Вона не спішила, наближалася повільними кроками, а ось дівчина почала відходити швидше. Нарешті вона нащупала клямку дверей, смикнула за неї, та реакції не було. Взагалі. Виглядало все так, ніби ця людина не заходила взагалі, а просто проплила до кімнати.
-Адета…ти не….-вона бубоніла це, але щось більше розібрати не було змоги, та наближалася.
Адема притиснулася до дверей та затамувала подих, варто було б напевно поговорити з нею, але горло ніби здушували, тож виходив тільки незрозумілий хрип.
Постать зупинилася в кроці від неї, на шкірі було відчутно її дихання. Холодне дихання. Вона занесла ніж і зі сльозами на обличчі жбурнула його прямо в груди дівчини. Та одразу ж закрила рот рукою щоб не закричати від неймовірного болю, який розлився тілом. Вона зажмурила очі вже майже прощаючись з життям, але відкривши їх зрозуміла, поряд нікого немає. Вона потрогала, як їй здавалося, місце, куди щойно потрапив ніж, але там також не було нічого. Біль помаленьку почав відходити.
Адела сповзла вниз і почала відхекуватися. Що це в біса було? Сон? Реальність? Якщо сон, що було більш вірогідно, то він був достобіса реальним, ця дівчина і цей біль… Серце незбиваючи темпу калатола, повітря вже здавалося, не вистачає і Адета знала точно, тепер вона не засне…
Увімкнула світло, бо на вулиці було ще темно, та й тривожно було, досі здавалося, що за дверима хтось ходить.
Дівчина просто сіла за стіл і пила заварений чай, руки трусилися та згодом це пройшло. Спати вона більше не хотіла, від перекусу фруктами стрималася, зате змогла знайти пластівці та йогурт з надією, що там не буде снодійного.
Спробувавши ще кілька разів безуспішно відкрити двері, полишила ту справу і почала обшук кімнати, можливо тут знайдеться хоч щось корисне.
-“Нічого, хоч бери та вішайся. Щож, отже так просто мені не вибратися, доведеться чекати його повернення і спробувати інший план.”
Вмостилася на підлозі, та щоб хоч якось себе зайняти вз’ялася перечитувати свій блокнот, який після того випадку завжди носить із собою, щоб нічого не забути, чого вона так боялася.
Це був невеличкий блокнотик темно-синього кольору. Нічим не примітний він зберігав в собі всі записи про незначні речі. Адета розгорнула його, любила перечитувати свої помітки час-від-часу, а зараз, коли часу аж занадто багато, то тим більше. До того ж, потрібно було пригадати, чи немає там нічого того, що Дазаю краще було не читати, хоча він напевно вже все побачив, то чи варто турбуватися з цього приводу?
Писала вона не дуже багато, перша помітка датувалася аж п’ять років тому, остання-двома неділями назад, а вільних листків ще сила-силенна.
•Я нічого не розумію, мені страшно, хоч ця людина не видається мені такою, то чому ж з ним так не комфортно?
•День змінюється ніччю, години-добою. Хочу повернутися та де моє місце?
Адета швидко перегорнула до останньої своєї помітки, читати найперші не хотілося, вони наповненні сумом та нерозумінням, не найприємніші спогади, навіть якщо тоді й була людина, яка простягнула їй руку. Він і справді був першим, хто тоді був з нею і останнім, кого вона бачила перебуваючи ще вільною.
•Знову снився дивний сон, він був не таким тривожним, як інші, але все ж. В ньому я ходила, здається, по безлюдним вулицям Йокогами і когось шукала, я звала цю людину, хоча в реальності імені її не знаю, та і взагалі вже його не згадаю. Була повня, але здавалася вона якоюсь дивною, місячне світло заломлювалося так, що видавалося червоним. Червоний місяць… Дивно, та не варто, напевно, надавати якогось значенню снам, до того ж мені частенько щось подібне сниться.
Сни, напевно це одне з найцікавішого, що вона записувала, інше ж складалося з коротких фраз, іноді діалогів, які вона переказувала та й годі.
Дівчина вз’яла олівець, який лежав біля неї і почала щось записувати. Скоріше за всього це був короткий переказ всіх подій, що з нею трапилося, а може щось інше, та її і ця справа не затягнула на довго.
На вулиці вже був день, тож поклав свій записник, Адета вимкнула світло і просто почала ходи з однієї сторони в іншу. Це був ще один нецікавий день.
Спроби відкрити вікно не закінчилися нічим, там потрібен був спеціальний ключ, щоб його привідкрити, а взаламити не вийшло, також не вийшло знайти якийсь інший спосіб дібратися до виходу, та й Адеті бракувало якихось сил. Дивно, чи не так, ніби нічого й не робила, але така неймовірна втома, нічого не хотілося робити.
-“Коли він вже повернеться? Помираю від нудьги”, -думала дівчина розбираючи ще одну головоломку. Чи потрібно казати, що за ці дні вона просто не могла нормально контролювати емоції? То хотілося розплакатися, то жбурляти і ламати все навкруги, а найбільше хотілося бодай з кимось поговорити. Адета любила побути на самоті, але коли це усамітнення було з її власної волі, це ж був зовсім інший випадок. Якже ж довго можуть тягнутися хвилини.
***
На вечір здавалося вже, що повітря не вистачає, тож читала вона біля самого вікна навіть якщо і тієї маленької щілини було за мало, але хоча б трішки прохолоди було. Більше вона сьогодні не засинала, тим і краще, бо здавалося зі своїми сноведіннями вона з розумі зійде ще швидше. Дівчина дочитувала ще одну з книг, яких хоч і ставало менше, але вистачить ще на декілька днів.
Раптом почула, як відкриваються вхідні двері. У неї було декілька секунд щоб вирішить, чи прикинутися, що вона так і не зняла кайдани, чи ні, та на щастя вона вже подумала над цим, вирвала маленький клаптик паперу зі свого блокноту, та просунула його в механізм так, щоб потім було легше його відкрити. Адета сіла на підлогу разом з книгою і почала читати, як ні в чому не бувало. За хвилину почувся стукіт і двері прочинилися.
-Привіт, на скучала? -він був в гарному дусі, як завжди, хоча явно щось будо не так.
-“Не так скучила, як просто ледве не вмерла.”
-Надіюся тобі було тут не занадто нудно, -він окинув поглядом коробку з вже усіма розгаданими головоломками і пішов до чайничка, -Ти хотіла розбити вікно?
-“Ой, я ж не підняла той стілець…”
А він як ні в чому не бувало продовжив: -Чаю?
Адета сіла за стіл відклавши книгу поряд і прийнялася чекати.
-Тобі зовсім не цікаво послухати про мою розмову з Федором?
-А ти хочеш розповісти?
-Чому б не поділитися, до того ж мова йшла і про тебе, -Адета здивовано поглянула на нього і побачивши це Дазай продовжив, -Він був таким невдоволеним від того, що я тебе тримаю тут, бачила б ти тільки його лице. Але не хвилюйся, він тебе тут не знайде, як я і казав.
-Не хвилюватися кажеш…
-Але як бачиш і мені доволі таки сильно попало. Настільки, що довелося виймати пулю, -вказівким пальцем він показав на свій живіт, -але все пройшло добре для нас, а ось його відправили до в’язниці.
-Ясно, -звичайно вона не була здивована, все йшло по задумці.
-І все? Я взагалі то міг і померти.
-Сам же  знав куди йдеш.
Кутики його губ розпливлися в посмішці: -Ти права.
Адета просто вз’яла чашку і повернулася на підлогу, Дазай подивився на це, але нічого не сказав, та посидівши так кілька хвилин продовжив, вже зовсім іншим тоном: -Ти знала, що він так вчинить з тими дітьми?
-Дітьми?
-То все ж він не розповідав…
-Зачекай, Федір дав слово, що не буде використовувати дітей.
-Більше б ти йому вірила. Коли ми почали погоню за підставним отруювачем, то натрапили на декількох дітей з пістолетами, вони цілі, але одна дівчинка підірвала себе і..
-Ти брешеш.
-Ні.
-Я тобі не вірю! Такого в плані не було.
-Мені немає сенсу тобі брехати.
-А мені немає сенсу тобі вірити.
-Якщо б я тобі брехав, то Кунікіда зараз би не був ув’язненим.
-“Як таке може бути? Я ж попрохала його не використовувати для цього плану тих дітей, чому він так вчинив і чи було таке насправді?…”
Дазай підвівся і підійшов до Адети: -Невже саме ця людина тобі допомогла?
-Відпусти мене, я сама в нього запитаю.
Він важко видихнув і виглядав, чи то роздратованим, чи то розчарованим: -Знаєш, це вже навіть мені набридає. Що мені зробити, щоб тобі не хотілося так повернутися?
-“А як він хотів? Щоб я слухняно сиділа тут і…що… він робить?..”
Дазай, який весь час стояв перед нею- присів на коліна і підвинувся до Адети, яка навпаки спробувала відвинутися, та позаду була стіна, як зрадницьки не вчасно. Однією рукую Дазай сперся на підлогу, а іншою потягнувся до її талії, дівчина відчула теплий подих на щоці, їй хотілося відхилитися, та вона зрозуміла, що взагалі не відчуває свого тіла. У її голові було повне відторгнення ситуації, не було страху, але щось підказувало, що так не повинно бути. Біля самої шиї він зупинився, ніби збирався поцілувати, але в останній момент відпрянув і спіхом покинув кімнату.
Дівчина залишилася одна і тільки посидівши кілька хвилин до неї дійшло, чим це все могло закінчитися.
-“А от тепер мені страшно.”
***
Дівчина лежала, не було зрозуміло, краще заснути, чи не треба?
-“Хочеться спати, але якось боязко, до того ж, як на зло вдері відкниваються на зовні, тож їх підпирай не підприрай один результат. Та й якщо мені знову щось таке насниться…”, -вона повернулася на бік,  за вікном світили ліхтарі і різні вивіски. Стало боляче від того, що життя продовжується, але так, ніби без неї.
Поряд лежав блокнот з олівцем до якого потягнулася дівчина і поклала руку, так їй було спокійніше, така дорога їй річ, яка нагадувала про минуле. Адета довго дивилася на нього, не думала ні про що і згодом її повіки зімкнулися.
***
Я тобі не ворог, не бійся мене. Тільки я зрозумію тебе, тільки я тебе вибачу за всі твої гріхи…
Повітря було холодним, настільки, що здавалося ніби воно обпікає шкіру, але це було влітку. Літня ніч…
-А ти молодець, -почувся чийсь голос, -Я знав, що ти впораєшся, -ця людина лагідно посміхалася, але щось підказувало, що цій посмішці не можна довіряти.
-“Я його знаю…”
Постать наближалася не перестаючи посміхатися: -Ну, що? Ходімо? -він простягнув руку, хотілося довіритися йому і подати руку, але в останній момент ніби внутрішній голос сказав “Потім пожалкуєш” і рука негайно відсмикнулася. Людина попереду була збентежена вчинком, посмішка моментально зникала і вже грубим тоном він сказав: -Щось не так? Ходімо, на нас чекають.
-Ні…
Зробила крок назад.
-Що?
-Я нікуди не піду.
-Хм? -розгудбленість зникла з його обличчя, замість цього знову дивна посмішка, -Як шкода, що вибору у тебе немає…-прозвучало доволі награно.
-Ні, вибір є.
-Немає, вся твоя воля тепер моя.
Він підійшов впритул і взяв за зап’ястя, стиснув його настільки сильно, що змоги вирватися не було, та здаватися точно ніхто не збирався.
-Ні!
Вона стиснула свою вільну руку ще сильніше і усвідомила, що в ній щось є і щосили вдарила.

-Ти з глузду з’їхала?!
Адета розплющила очі, вона не знаходилася на вулиці міста, це була злощасна кімната, яка стала її кліткою, а винуватець заточення знаходився прямо перед нею і стискав долоню з якої стікала цівка крові.
-Що ти тут…? -Адета одразу перелякалася, а потім звернула увагу на свою руку. В ній вона тримала олівець, який покрився багряними плямами, -Ах, вибач, я не…-вона випустила олівець з руки і хотіла продовжити, але Дазай її перебив.
-Нічого, сам винен, -він не здавався роздратованим, або якось збентеженим тим, що його рука кровоточила, просто спокійно розмотав бинт на зап’ясті та перев’язав його закриваючи рану, -В умілих руках навіть олівець може стати зброєю, -сказав найспокійнішим тоном, але зрозумівши, що Адета все ще в шоці виріший заспокоїти, -рана не настільки серйозна, пройде через кілька днів.
-Що ти тут робив поки я спала?
-То тебе тільки це хвилює? -він награно засмутився, хоча не здавалося, що його це якось обходило.
-Н…не тільки…”а взагалі так, я ж знати не знаю, що в твоїй голові”
-Ти знала, що кричиш увісні? -Дазай подивився дівчині просто у вічі, -Що ж тобі такого сниться?…
-… -дівчина не знала, що сказати, а ось він продовжив.
-То плачиш, то кричиш, невже тобі настільки зі мною погано, що і сноведіння відповідні сняться? Ще й з простоння орудуєш олівцем ніби це ніж.
-А сам подумай.
Дазай важко видихнув, -Думаю в цьому дійсно моя вина, -запала секундна тиша, він підвівся з колін і ще тихіше продовжив, -Вибач, за те що я вчора зробив, це дійсно було занадто. І за те, що сидиш тут також вибач. Ха, думаю ця рана заслужена, -він слабо посміхнувся дивлячись на руку, – Більше не проси себе звільнити, це дійсно діє на нерви.
-Ти забрав у мене те, що поправу належало мені, то як мені накажеш не вимагати це назад?
-А ти думаєш, що до цього ти була вільною? З тим дияволом ти точно не мала волі.
-Якщо й так, тоді чим ти відрізняєшся від Федора?
-Можливо тим, що я дам тобі свободи, якої ти так прагнеш?
-Вельми сумніваюся, -дівчина недовірливо поглянула на нього, а той тільки відмахнувся.
-Справедливо, але я не жартую, просто всьому свій час.
-Якщо твої поняття волі передбачають смерть, то це так собі.
-Думка не погана, але ні, ну не будемо про це. Чаю?
-“Знову він пропонує чай, як ні в чому не бувало, але чим я краще? Сижу і чаюю разом з ним замість того, щоб хоч щось спробувати зробити для втечі…Хоча є одна ідея, якщо мої акторскі вміння будуть непоганими, думаю він не зможе залишитися в стороні, та потрібно починати вже сьогодні.”
-Мені потрібно буде знову піти, та цього разу думаю на значно довше, -він водив пальцем по краєчку чашки і дивився у вікно, за яким було все ще темно.
-“Якщо він піде раніше ніж я встигну розіграти спектакль, ніби хвора, то моя втеча буде неможливою, це кінець….”
-І наскільки довго?
-Незнаю, але не на день, чи два. Можливо навіть довше тижня. Тобі дійсно буде тут нудно, -він поглянув на неї так, ніби знущався.

-Це не можливо, я зійду з розуму.
-Як шкода, що вибору у тебе немає… -Адета сахнулася, вона вже чула ці слова від людини зі сну, обличчя вона не пам’ятала, тільки посмішку, голос також, хоча і пам’ятала слова. Невже це був він? Посмішка… Схожа, але щоб повністю, то ніби і ні…
-Буде цікаво поглянути на тебе, якщо ти з’їдеш з глузду, -він говорив це так спокійно, що було аж лячно.
-Н…не кажи так…
-Але я правий, -він підвів очі на неї, -якщо ти зійдеш з розуму, або зламаєшся я зможу робити з тобою все, що захочу… Ха, як тільки подумаю про це… і ти навіть слова не скажеш, думаю навіть більше не захочеш втекти.
-Вийди звідси… -сказала вона боязко, та її не слухали.
-Якщо я не зміг забути тебе, то можливо тоді змусити тебе забути всіх інших і тоді ти залишишся зі мною? Назавжди…
-Будь ласка, вийди…
-Чому ти так хочеш повернутися до нього? Невже я тобі так неприємний? Чи ти мене боїшся? Я можу подарувати тобі те, що ти так прагнеш, можу дати тобі все, що тільки забажаєш, я просто хочу щоб ти була моєю… Скажи, може не варто було тоді зупинятися? -він підвівся і сперся обома руками на стіл, прямо перед Адетою, -Можливо тоді б ти забула диявола? Тільки скажи мені і я зроблю це, -він потягнувся рукою до її обличчя і припідняв підборіддя.
-Вийди, будь ласка, я не хочу з тобою розмовляти, -вона зібрала всю свою силу, щоб сказати це спокійно і чітко, але всередині вже була готова розплакатися.
Він невдоволено поглянув на неї, але відступив, -Щож, сонце зійде десь через три години, тож я краще піду ще посплю, а ти роби, як хочеш. Нічки, -махнув їй на прощання і скрився за дверима.
Адета вимкнула світло, дрижачими руками взяла чашку допити чай, а потім заверулася в покривало, зігнула ноги поклавши голову на них і тихо заплакала.
-“У мене такий сильний дар, але він безкорисний проти нього… Добре, візьми себе в руки, просто потрібно дочекатися коли він піде, тоді у мене буде аж тиждень, щоб ще раз спробувати втекти.”
***
Сонце вже сходило, Адета намагалася привести себе до тями щоб не було помітно, ніби вона плакала. Після того діалогу вона більше не спала, та і як взагалі можна було заснути?
Вона сиділа біля самої полички з книгами і намагалася читати, щоб відволіктися, але це мало чим допомагало.
За дверима вже чулися кроки, хоча Дазай не заходив, та через це Адеті було ще більш не спокійно, а ось коли почувся стукіт у дівчини майже почалася істерика, яку доводилося силою приховувати.
-Доброго ранку, хоча я так розумію, що ти не спала, -Дазай зайшов до кімнати так ніби нічого не сталося. Адета все так само сиділа в кутку і намагалася не звертати уваги.
-“А якщо зараз спробувати відволікти його увагу і вибігти через двері спробувавши закрити його? Хоча думаю це не найкраща ідея і якщо щось піде не по плану, боюся тоді його вже буде не зупинити і він… ні, не хочу про це думати!” -вона стиснула книгу, -“Зараз потрібно діяти дуже обережно”
-Вип’ємо чаю?
Адеті не лишилося нічого окрім того, щоб підійти. Хоч це напевно не допомогло б, але в рукаві у неї був той самий олівець, про всяк випадок.
-“Тепер я не люблю пити чай… Чому саме в ці моменти повинно відбуватися щось ТАКЕ?…”
-Я звичайно не впевнений, але можливо мені доведеться піти саме сьогодні.
-“Йди і бажано швидше…”
-У мене є до тебе прохання, -він дістав конверт з внутрішнього кармана польто і поклав на стіл, -Якщо я все ж сьогодні не повернуся, то хотів би щоб ти це прочитала.
-Що це?
-Побачиш, але пообіцяй, що відкриєш його якщо я не повернуся до десятої вечора.
-Добре…
-Знаєш, про нашу ранкову розмову…-дівчина напружилася і однією рукою потягнулася до рукава намагаючись зробити це непомітно, -Навіть якщо я і хочу, щоб ти стала моєю, але змушувати тебе до чого-небудь я не буду.
-“В той момент мені так не здавалося…”
-Але в будь-якому разі я діб’юся того, чого хочу, -він підвівся і попрямував до виходу, -Щож, надіюся скоро побачимося.
-“Надіюся більше ні.”
Двері закрилися, ніяких звуків чути не було і Адета видихнула з полегшенням, ще ніколи їй не було так спокійно від того, що вона залишилася на одинці.
-“Тепер би трохи вздрімнути, я так не виспалася за цю ніч…”
Дівчина потерла очі і тільки голова торкнуляся подушки, як вона заснула.
***
Ти схожа на маленького кошеня, що шукає прихисток… Тепер так і буду тебе називати.
-Застреліть його, від нього немає жодної користі, -після цих слів почулися вистріли і тому її завжди тихого голосу він не почув, тільки після того, як шум стих він запитав, -Ти щось сказала, кошеня?
-Як ти можеш так просто розпоряджуватися чужим життям?
-Ха? -він здивовано поглянув на неї, але потім підійшов і погладив по голові, хоча щирості в цьому вчинку не було, -Все просто, від нього не було користі, ось я і наказав позбавити його безкорисного життя.
-Але ж… -вона на встигла договорити, рука, яка ще секунду назад її гладили- стиснулася і хоч не сильно, але доволі болісно потягнула за волосся.
-Кошеня, він наш ворог, саме ця людина вбила багатьох наших, а якщо ти будеш так добре ставитися до кожного, то в цьому житті ти не виживеш, зрозуміла?
-Відпусти мене, -на диво він так і вчинив, та посміхнувшись пішов.
Далі місце швидко змінилося, це було невелике кафе. Вона сиділа біля вікна за яким проходили люди, а навпроти сиділа якась дівчина.
-Ти мене взагалі не слухаєш?
-Ох, вибач, я все ніяк не можу перестати думати про ту місію, -ця дівчина виглядала збентежено.
-Не переживай, все буде добре, я впевнена, -вона вз’яла її за руку.
-Ага, -у відповідь їй посміхнулися.
Рука була такою теплою та м’якою, але за секунду все потемніло. З комфортного кафе вони опинилася на темній вулиці, яку освітлював тільки місяць. Вона все так і тримала руку, але вона вже не була такою, як до цього… Холодна, вся в крові.
-Ні…

І знову Адета різко підвелася важко дихаючи. Чому ці сни переслідують її?
Дівчина підвелася налити собі води і звернула увагу на вікно, там вже темніло, скільки вона спала?
-Скільки вже часу? -мовила вона сама до себе, -Без десяти десять… Дазай ще не повернувася? -вона зупинилася і прислухалася, кроків чути не було.
-“Якщо так, то я думаю нічого страшного, якщо конверт я відкрию трохи раніше?”
***
Вона тримала доволі великий конверт в руці, який більше був схожим на папку з документами. Відкривши його побачила лист, написаний від руки і декілька інших паперів з’єднаних між собою скріпкою, які були у файлах. Адета не знала з чого почати читати, тож вирішила з листа. Той був написаний на звичайному білому папері, почерк був красивим, писали явно не поспіхом. Вона почала читати про себе:

Якщо ти читаєш це, отже мій план вже спрацював і я сиджу ув’язненим разом з дияволом, але не про це я хотів тобі написати. Ще тоді під час нашої першої зустрічі ти здалася мені такою знайомою, Адето, хоча за ці п’ять років ти дуже виросла. Напевно ти мене не розумієш, тому прочитай документи, які я вклав до листу, ти ж їх ще не прочитала, я правий?

Адета дістала документи і пробігшись по них очима ледве не зомліла:

Адета Макмілан. Дар:блаженна смерть. Одна з колишніх лідерів Портової Мафії. На данний момент в числі зниклих безвісті.
В організацію потрапила після смерті її рідних у віці 13 років. Має проблеми зі сном, такі, як гіперсомнія, хоча проявляється вона не так часто і нічна тривожність, стан коли сон продовжується в реальності після пробудження (реальний діагноз, але він дуже рідкий, тому в інтернеті майже немає інформації про нього. Працює він майже так, як написано у фф, людина прокидається, може рухатися, але деякий час вона може бачити щось зі сну і відчувати це. Співчуваю всім, хто це пережив).
Сила здібності: дає змогу вбивати людей різними отрутами. Може зробити смерть максимально хворобливою за допомогою найнебезпечніших ядів, як “Токсин ботулізму”, “Рицину”, “Ртуті” і так далі, а може і навпаки пом’якшити муки за допомогою опіуму та інших наркотиків. Може діяти, як напряму доторкнувшись до людини, так і через зараження їжі та напоїв. Також дає їй стійкість до отрут та наркотиків, але це не поширюється на галюціногени і снодійне, які на неї діють втричі сильніше.
У віці 15 років зникла безвісті під час виконання місії, яка пройшла успішно. Її підлеглі були знайдені мертвими включно з Мелісою Еллі, яка була її близькою подругою. На її тілі були знайдені численні ножеві поранення.
Хоча місія була успішною за кілька хвилин після звіту надійшов сигнал від їхньої групи про допомогу. Прибувши на місце живих знайдено не було, більшість людей впізнати не вдалося. Лідера їхньої групи не знайшли, або не опізнали, але основна версія, що вона зникла. Ніяких доказів знайдено не було, підозрюваних також немає.

-І як це розуміти? -Адета перечитала папір ще раз, а потім повернулася до читання листу, можливо там є відповіді на питання.

У тебе напевно багато питань, у мене також було багато, але тепер всі частинки пазлу склалися і я можу розповісти тобі, що трапилося п’ято років тому.
Почну з початку. В 13 років, коли тебе тільки привели в мафію пан Морі доручив мені прослідкувати за тобою, кошеня… Тоді ти була схожою на кошеня, тому я тебе так і називав. У тебе була одна з найнебезпечнвших здібностей, але ти боялася її використовувати, ти так не хотіла забирати чужого життя. З часом ти піднялася у званні і вже сама могла командувати, саме тоді ти і познайомилася з Мелісою. Ви стали подругами і доволі вдало виповняли місії. В той день також… Дивно було, що після вдалої місії щось пішло не так, тож на місце відправився я. Всі твої люди були мертвими і поневіченими. Тіло Меліси лежало посеред дороги залите кров’ю, поряд лежав ніж. Знаєш, я так боявся, що серед інших тіл буде твоє, інші так і думали, але я тебе ні з ким не сплутаю, я знав, що серед них тебе немає… Інцедент був не розкритим, я намагався тебе  знайти, але через рік, після смерті Оди, покинув мафію. Ти напевно не пам’ятаєш, але ви з ним були дуже схожі.
Ці роки я не знав де ти і що з тобою, та тепер я знаю, що трапилося.
Після вашої місії всіх твоїх людей було вбито, так щоб ти про це не знала, потім тебе заманили в пастку і на твоїх очах вбили Мелісу. Федір вбив її і спробувув навіяти тобі, що це твій злочин, не дивно, що ти не витримала цього і втратиля пам’ять, мені тільки шкода, що ти забула навіть мене.Ця косинку, яку ти ще досі носиш, думаю, ти не пам’ятаєш, але у мафії є така традиція, людина, яка привела нового члена повина віддати щось своєму підопічному. Цю косинку віддала тобі Еліс, здібність пана Морі і чомусь її ти все так само носиш, а ще скажи, ти ніколи не помічала, що декілька сторінок твого блокноту вирвані? Їх я також знайшов біля тіла Меліси, та ті сторінки були всі в крові, на них вже не можливо було щось прочитати.
Що було з тобою потім я не знаю, але коли побачив, як диявол дивився на тебе, чомусь мене це так вибісило. Хоча можливо він для тебе був першим, хто допоміг тобі після того, як ти все забула, але чи дійсно це саме та людина?
Кошеня, ти можеш просто піти, якщо хочеш, ланцюг ти ж вже і сама зняла, можеш сховатися хоч на краю світу, але навіть так, я знайду тебе. Я знайду тебе і зроблю так, що ти сама захочеш залишитися зі мною, та зараз ти вільна робити, що хочеш.

-Невже це все правда? Якщо згадувати мої сни, то це має значення, але… -Адета не знала, що думати. З одного боку це звучить підозріло, але з іншого….
Дівчина підійшла і вз’яла свій блокнот, відкрила його на перших сторінках і провела пальцем по згибу.
-Вирвані…
Вона підійшла до вікна. Нічне місто, але вогні не заважали бачити зорі.
-І що ж робити?
Вона вимкнула світло і вляглася просто на підлогу.
-Можливо просто поспати? Думаю так, ранком думати буде значно краще.
Вона ще довго дивилася на стелю, дрімота дуже довго не підступала, але всеж їй вдалося заснути.
***
І що тепер?..
-Кошеня, невже ти переймаєшся цим завданням?
-Ні, просто погане передчуття. І досить вже мене так називати.
-Не хвилюйся, якщо щось піде не по плану я завжди готовий прийти на допомогу, -він проігнорував її прохання, замість того просто посміхнувся.
Знову темрява. Повня.
-А…дета…
-Ні, не говори, будь ласка!
-Мені вже нічого не допоможе, -дівчина відкашлялася і важко дихаючи продовжила, -Будь ласка, будь щасливою…
Хтось закрив очі руками, сил щось робити не було.
-Невже ти вбила свою подругу? -почувся голос над вухом.
-Ні…
Ця людина прибрала руки, та обійшовши тіло знову повернулося і подивилася просто у вічі: -А ти впевнена?
Яскравий спалах світла.
Невідома біла стеля.
-Ти вже прокинулася? Як почуваєшся?
Вона підвелася, перед нею сиділа людина, але…
-Хто ти?

Цього разу Адета після пробудженя продовжила лежати на підлозі. Увісні всі люди були вже не просто тінями, вона пам’ятала кожного. Той, хто стояв з нею над тілом Меліси і той, хто був першим кого вона побачила після пробудження був Федір.
***
Сонце ще не зійшло. Дазай не обдурив Адету, двері дійсно були відкриті. Вона швидко прийняла душ, дістала речі зі шкафчику і перекусила. Вона все ще не знала, кому вірити, але знала одне, вона не залишиться з Дазаєм, але і до Федора не повернеться.
Дівчина вирвала з блокноту листок, швидко на ньому щось написала та поклала на стіл.
Адета все швиденько прибрала, вз’яла свою сумочку і пішла до виходу пов’язуючи косинку на своєму зап’ястку.
***
Прохолодне ранкове повітря лоскотало шкіру, у Адети не було конкретної цілі, просто поїхати подалі від цього місця і почати ЖИТИ.
Не шукай мене, я зроблю все, щоб ми більше не зустрілися.
Вона залишила на столі записку з ось такими словами.
-Не знаю, чи минула я любила його, але я теперішня не відчуває нічого…
На вулиці ще не розсіявся туман, людей майже не було, дівчина не знала, де саме вона знаходиться, але була впевнена, що скоро знайде зупинку на автобуси до іншого міста, а як ні, то у когось запитає.
Тишу і ідилію сонного міста перервав вистріл. Адета не одразу зрозуміла, що пуля назначалася саме їй. Тілом пронеслася неймовірна біль і ноги вже не мали сил втримати її. Дівчина впала на асфальт затискаючи рану на животі руками.
-А тепер вікторина! Навіщо я тут? -почувся знайомий голос, який невблаганно наближався, -Підказка! Щоб повернути тебе назад. Ой, лишенько, це ж і є правильна відповідь, -він нахилився і підняв Адету, яка корчилася від болі, -Тоді друге питання! Чому Дост-кун так хоче щоб ти була поряд? -на секунду він замовк, подивився дівчині просто у вічі і продовжив, зовсім незвичним для нього, тихим тоном, -Щож, на це питання підказку дати я не зможу, та й і відповідь знає тільки він…
-Коля… -Адета важко дихала, куди саме потрапила пуля? Ніби він не збирається її вбити, але невже їй не бути вільною? Невже вона не може просто втекти від них?
-Щож, а тепер нам пора повертатися, -всього-лиш через мить на вулиці вже не було нікого, залишилися тільки бурі плями крові на асфальті, але вони були такими непомітними, ніхто напевно і не здогадається, що саме тут у однієї людини забрави волю. Вже не вперше…
***
З блокноту Адети:
Мелісо, я так погано тебе пам’ятаю, навіть якщо спогади трішки повертаються, але…
Мені так шкода, що я не змогла тебе врятувати тоді і нажаль я так і не змогла виконати твоє прохання. Я так і не стала щасливою…