Моє останнє прощання

— Хей, Ейс. — вітер торкався волосся Луффі, приносячи його голос до холодної могили що знаходилась перед ним. На його обличчі була м’яка, печальна посмішка, він швидко зморгнув сльозинку що збиралась зірватись з куточка ока. — Я зробив це, Ейс! Я став королем піратів.

Його голос був тихим та слабким, не дивлячись навіть на те що був повним радості та гордості.

— Я щасливий! Правда, щасливий, але… — в горлі у Луффі з’явився комок, оранжевий капелюх перед очами ставав все меньш чітким, на язиці розповзався солонуватий смак фантомної крові і він з усіх сил намагавля не ловить поглядом свої руки. — Як бі я хотів щоб ти був тут.

Хлопець тяжко зітхнув, його голос став зовсім слабким, а сльози вільно стікали по щокам.

“Слухай, Луффі! Я не помру!”

Боляче. Минуло три роки, а йому все так же саме боляче. Але він став сильніше. В нього є його накама. В нього є Сабо. Він повинен жити.

Хлопець дістав три піали, та наповнив їх саке з пляшки що приніс з собою.

— Дякую тобі Ейс. За все. — промовив Луффі та підняв одну з них.

Він поставив назад вже опустівшу піалу та розвернувшись пішов.

Лиш два капелюхи — ковбойський, яскраво оранжевий та старий потертий солом’яний, залишились погойдуватись  на вітру