Море. Квіти. Прощання.

Хто ти такий – я й гадки не маю.
Я виросла і забуваю, як тебе звуть.
Хто ти? Як день являєшся; як ніч зникаєш
І повертаєшся. Як тебе звуть?

Vivienne Mort – Хто ти такий?

Їй здавалося, що вона помирала, але коли відкривала очі, то бачила небо. Небо всипане маленькими білими цяточками, які підморгують їй. Тіло боліло, а оці злипались. Неспокій забрався під одяг, зігріваючись біля теплого червоного серця, а страх слизькими щупальцями обіймав дівчину за плечі. Вона ворухнулась, але відчула, як до її горла підступає неприємний кубок сліз. І дня не минуло, як померла її бабуся, а вона вже встигла потрапити в таку ситуацію.

Ірен трималась з останніх сил, і ось з горла вирвалось голосне всхлипування. Вона так втомилась!

Дівчина якось піднялась на ноги та пошкутильгала додому. Минаючи вікна будинків горіли приємним теплим електричним вогнем від лампочок чи телевізорів, поки вона проходила повз них. Холодний весняний вітер залітав під пальто, від чого по шкірі бігли мурашки. Темне волосся злиплося від багнюки, в яку вона впала, коли тікала від невідомого переслідувача. Руки вже були зчесані й неприємно пекли.

– Вам треба допомога! – знайомий голос, дівчина прискорює ходьбу, але її перехоплює під руку чоловік. – Не лякайтесь, ми давно вже знайомі. Я Доктор.

На дурнуватому обличчі чоловіка з’являється посмішка, а серце Ірен холодіє, коли вона розуміє, що зараз і прийде її кінець. Вона вириває свою руку, і думає вже бігти, як чоловік знову підхоплює її під руку і веде до синьої телефонної будки.

– Як вас звати? – з острахом питає Ірен, і шукає очима хоч когось на вулиці.

– Доктор. – коротко відповідає чоловік, а потім додає: – Одинадцятий Доктор, а це ТАРДІС.

Синя телефона будка зашуміла, наче згодилась. Чоловік не питав її ім’я, але поки тягнув дівчину до будки, то вона коротко сказала, що звати її Ірен Джонс. Вона дивилась на те, як дивак підбирає якісь цифри до дверей, а потім почула характерний звук відкривання дверей. Перша зайшла Ірен, хоч і довіри у неї до цього невідомого чоловіка не було. Коли вони потонули в темноті будки, то на диво вона не була тісною, як звикла Джонс, скоріше вона була великою, і такою, що тут можна було ставити вистави цілі. Сплеск в долоні й світло осліпило її. Поки вона звикала до яскравого білого світла, то Чоловік вже крутився біля пультів, які стояли на круглій сцені, так вона прозвала місце управління.

– ТАРДІС подивись, чи немає серйозних пошкоджень у нашої гості. – попросив чоловік. – Потім відкрий гардероб, може вона знайде речі.

Машина весело заторохтіла і лампочки на її пультах переливались всіма кольорами райдуги. Дівчина почала вертіти головою, але нічого не казала, не дивувалась тому, що будка була більшою, чим є насправді. Ірен сіла на стілець, який з’явився перед нею, і тихенько подякувала.

Кімната була великою, але в одному її кутку було всяке лахміття, яке не можна використати ще раз, в іншому багато старих фотографій, а в третьому взагалі росла неприємна на вид квасоля. Карі очі дівчини зупинилися на старому червоному шарфі, у неї був такий шарф, але вона давно втратила його. Тоді вона вперше була на морі, і холодний морський вітер неприємно ковзав по щоках і руках, а вона не могла надивитися на нього… тільки про це пам’ятала тільки Ірен, а бабуся говорила, що вона ніколи ще не була на морі.

***

Я пішла, а тобі лишила
Силу божества, я тобі лишила
Очі і слова, слова.
Дивись. Говори.

Vivienne Mort – Ірен

Зорі були приємно ласкаві до них двох. Зорі сміялись і посміхалися, а вони дивились і думали про своє. Вітер теплом зігрівав шкіру, а запах квітів сповнював розбиту душу. Ірен дивилась на зорі, шукаючи відповіді на свої питання, але питання не знаходили відповіді, і тоді Ірен мовчала довго. Доктор не чіпав її, але добре відчував, що вона була наче розбита порцелянова лялька. Японські закинуті міста були особливими, вони могли зрозуміти душу і серце тих, хто не знав нащо живе. Ірен була такою ж.

Зорі сміялись в обличчя, а в очах не було нічого, крім зневіри та розпачу.

Доктор завжди знав, що люди слабкі, вони не можуть жити довго, тому не дивно, що зараз він бачив, як бліде обличчя дівчини звернене до неба, а руки притискаються до серця.

– Люди, – почала вона, потім помовчала і продовжила: – такі крихкі, як порцеляна, яка стоїть на столі. Один невірний рух і вони помирають. Один рух і життя більше не належить їм.

Чоловік стояв позаду і тільки слухав її неспокійний тихий голос, який розривав нічну неприємну тишу. Доктор не любив тишу, бо вона нагадувала про той час, коли все зникає. В тиші тонули всі зірки та все кохання, що колись він міг би відчувати. Тиша була глибока, вона забирала із собою чужі слова, думки й голоси. Говорячи про тишу, Доктор завжди згадував те, як складно і боляче від того, що тебе зустрічає тиша. А зараз, коли ця сама тиша, як підступна змія підкралась до серця дівчини, то він вже нічого не міг зробити. Вона втратила все, нічого не здобувши в цьому житті.

Як це, коли ти втрачаєш? Доктор знав добре, але він тоді не відчував ті болі, що зараз бачив на обличчі Ірен. А вона, як прекрасна богиня, що забруднила білі руки, прикрашала цю ніч, яка солодким запахом квітів манила у свої чарівні обійми.

– Ми втрачаємо, щоб знову здобути. – Доктор підходить ближче і дає в її холодні руки теплу чашку какао. – Не втративши, ми не розуміємо цінності того, хто поруч. Це наче боротьба за щастя.

– Але нащо така боротьба, коли серце неспокійно б’ється в грудях, а душа розривається від того болю, який несе людина? – карі очі зустрічаються з сірим поглядом Доктора.

Вперше вона бачила такі от глибокі сірі очі, здавалось, що в них тисячі доріг, які вона ще не пройшла. Скільки можна пережити, щоб отримати такий світлий і в той самий час темний глибокий погляд сірих очей? Навіть зірки на тлі цього погляду назавжди стають бляклими.

Карий погляд вивчає глибину сірого. Ірен розуміє, що тільки в однієї людини був такий погляд, як зараз у Доктора – бабуся. Вона мала такого ж кольору очі, і в них вона бачила світовий смуток, печаль прожитого життя, але ще й світлий спогад, який ніколи не могла роздивитися. Тоді вона була малою, і не розуміла того, що було в тому таємничому сяйві, яке вона бачила в сірих очах бабусі.

– А нащо люди підіймають одне проти одного зброю? – зустрічне питання вилітає з вуст Доктора і він відвертає голову у бік. – Нащо люди завжди вбивають один одного і бажають всіх благ світу?

Ірен мовчала. Вона не знала, що сказати йому, але чомусь в цьому питанні було те, що Доктор ховав у своєму серці. Люди завжди були такими ось. Вони бажали того, що не можна було дістати, тому використовували сину і страх інших. Людина жорстока у своїх бажаннях, що не бачить правди й світлого шляху, тому не дивно, що на руках людини завше є кров. Кров, червоними квітами розквітає на руках, перетворюючись на оберемки, які людина несе, забуваючи, як ті квіти їй дісталися.

– Люди по своїй природі не мають нічого святого, вони схожі на темні діри, які можуть відібрати все, що хтось інший так сильно любив. – темне волосся закриває її обличчя, коли вона нахиляє голову. – Я забрала те, що любила вона.

Дівчина відчула на щоках своїх кришталеву холодну сльозу. Час вичерпано,, так само як його ніколи й не було. Вона витирає кришталь зі своєї щоки та дивиться на Доктора.

– Докторе, прошу тебе, покинь це місце, залиш мене тут. – і тільки вона це сказала, як за спинами їхніми заторохтіла ТАРДІС, наче вона сумно видихнула. – Я хочу померти в цьому місці, поки у мене є шанс.

І може зараз він вперше не хотів покидати когось, але вона хотіла, щоб він не бачив, як її холодне тіло тоне у квітах.