Минулого, теперішнього і, якщо Бог дасть, майбутнього

— Давай-давай, хутчіш.

Між його лопатками вкотре тисне важкий чобіт, замацуючи темний піджак. Він борить дикий імпульс розвернутися та харкнути мовцю в лице, і як добре, що той, судячи із шаркаючих звуків, нарешті відходить до стіни.

***

Вони сидять в самому центрі просторого приміщення під слабкою голою лампою, обидва на колінах; Дазай – у міцно стискаючих мотузках, без потреби перев’язаних навколо кінцівок, заламаних назад, кілька десятків разів. Абсолютно нерухомий, зі струмками крові під губою там, куди не діставав язик в спробах злизати із нею усе приниження. Їхні обличчя висять на втомлених шиях одне навпроти одного, Чуя розміщений спиною до всіх інших. Він не бачить їхніх виразів, але готовий битись об заклад, що вони шкіряться, наче прийшли до цирку подивитись забавну виставу. Частково так воно і було.

***

Чуя не вважає, що має шкодувати про те, що дозволив втягнути себе у цю компанію. Хоча він, бляха, доросла людина для таких ірраціональних рішень, він також розбита людина. Будь-хто на його місці зі штанів би вистрибнув через те, як легко все обійшлося.

За чотири роки, поки про Осаму не було жодної звістки, він побував з цими і подібними їм людьми у багатьох ситуаціях різного рівня дурості, проте його мізки постійно забивались роздумами про його партнера: щонайменше, про те, де він і що з ним відбувається. Він знав й розумів причину його зникнення, але емоційно осягнути не міг.

Отже, Чуя шарився найбруднішими частинами міста під прикриттям безтурботного підлітка, в душі переживаючи цілі шматки минулого, альтернативного теперішнього і, якщо Бог дасть, майбутнього.

Він міг вбити себе, міг збільшити регулярну дозу алкоголю, міг зрадити Морі й закінчити якщо не одразу на кладовищі, то прикутим до інвалідного візка. Проте все, на що його вистачило — розірвати контакт з усіма знайомими, з якими було можливо, з миром піти від боса й податися у першу ліпшу організацію, підлеглу мафії. Він добре відчував від них енергію бездумної озлобленості на світ, в якомусь сенсі будучи вдячним за це, адже на початку, ще не абстрагувавшись від оточення, що довше і змістовніше він говорив з людьми, особливо близькими, то гірше йому ставало. Вони ж бо всі переймались Дазаєм не менше.

Та от він, один з найсильніших бійців, в’яне, вступивши, здається, у першу в житті перепалку із Достоєвським — лідером та єдиним, кого знав більш-менш адекватно, аби очікувати результату від розмови, адже склад команди змінювався регулярно. Зробив це із особистих побуджень, бо впав у паніку, коли його притягли на операцію, не надавши подробиць, і виявилось, що вони знайшли Дазая.

***

— Ми подумали, тобі сподобається, — артистично промовив голос із масовки.

— Ви чого? — його очі одного разу перебігом оглядають спійману людину й відтоді назавжди зупиняються на всьому іншому, окрім неї. Ну добре, до певного моменту, доки ще може вільно обирати, куди дивитись.

— А ти чого? Нам же за його голову во скільки, — інший, очевидно наївніший, окреслює розмір потенційної дуже-хорошої нагороди, — дадуть!

— Ви їбанулись? — Чуя ретельно підбирає слова.

Кілька пар очей дивиться на нього у щирому подиві, деякі — від страху неочікуваного, деякі — від примітивної злоби, лише одна з них дивиться спокійно, до болю чітко виражаючи натуральну відразу, і з якимось… Розумінням?

— Ти ж його ненавидиш, хіба ні? — Достоєвський натягає маску впевненості й переваги назад.

— Це просто нерозумно з вашого боку. Ти знав, що мафія стирає з лиця землі і тих, хто перехоплює її зрадників, перш ніж вона помститься?

— Он воно як, — Федір киває з награною повагою, — А ти, ну, як кращий друг, не знаєш випадково, що наш зрадник — нетрадиційної орієнтації?

Окей, Чуя прекрасно був в курсі його настроїв і, відверто сказати, чомусь на такі й орієнтувався у пошуку свого місця, проте він вперше відчув через це таку інтенсивну емоцію. Справа стосується майже напряму його, тож ставало моторошно. Хто знає, що ці телепні в змозі зробити, раз вони сподіваються вийти сухими з води після цього випадку.

— Чому тебе це так зацікавило? — у шоковому стані контролювати свою мову тіла проблемно: Накахара дає вислизнути маленькій усмішці того, хто здогадується, в чому суть.

Він цілить прямо у яблучко. Інакше — дарма на нього витратили стільки зусиль, коли били ногою у живіт, змусивши зігнутись навпіл.

— А ти чого так переживаєш за купку хворих людей, яких в світі — максимум три відсотки? Так і знав, що ти його амур. Чи як там у вас одне одного кличуть, у спільнотах?

Випростатись Чуї не дають, згинаючи лише більше, тож він продовжує боротись словами:

— Та ні, просто кумедно, що тебе це так зачіпає. Якщо не маєш особистої образи — відпускай, сам так кажеш.

— То тобі плювати на нього? Чи він не лише старий колега?

Він молиться за те, щоб його нерівний подих не почули, поводячись якомога більш природньо:

— Плювати.

— Тоді доведи. Ти, — він вказав на статнішого з пацанів, — вдариш цього півника по моїй команді, — він різко розвернув Чую обличчям до Дазая, перехрестивши руки на шиї, й наблизився до вуха, щоб бурмотіти дещо тихіше, — Зараз поглянемо, як він тобі не подобається.

В мить все в Чуї опускається: він встановлює зоровий контакт з Дазаєм й готовий клястися, що ніколи не почувався лайновіше. Обличчя навпроти виглядає по-незнайомому незахищено, погляд, хоч однозначно роздратований, але розгублений. Чуя прокручує подумки можливі сценарії того, що сталось до його появи. Тим часом, хлопець, якого визвали, підходить до Дазая збоку, безсоромно роздивляючись.

— Куди?

— Куди хочеш. Вперед.

Він сходу врізає у ніс, провокуючи кровотечу, потім стає струнко та кидає погляди на боса: певне, очікує похвали. Накахара з легкістю стримує себе, й єдине, що змінюється — його зіниці. Звісно, Федір незадоволений відсутністю реакції, тож нахиляється, аби вишукати її хоч десь. І знаходить:

— О, погляньте, як злякався, — цей акт, включаючи сіпливий вишкір, наштовхує Чую на усвідомлення, як Федорові все-таки звично робити подібні речі.

Він пручається:

— Я сказав, що мені плювати, а не що ненавиджу чи, тим паче, маю вигоду з того, що йому неприємно.

— Ще не допетрав? Ти тут не вирішуєш ані найменшу річ, — лідер зверхньо, проте доволі помітно вимушено сміється, — Хоча ти занадто розгулявся. Не хочеш раз в житті дізнатись, де це — “твоє місце”, і зробити нам з хлопцями дрібну послугу?

Він суворо штовхає Накахару у хребет. Той падає на коліна, передчуваючи, що уже розідрав їх до бісової матері, адже підлоги тут, як такої, немає — лише нерівний ґрунт.

Чуя ладен втратити свідомість, коли чує виразний запах Дазая, перебуваючи достатньо близько до нього. Також він помічає, що чужі бліді руки з ногами зв’язані — себто, не просто так не висувались весь цей час на передній план.

— Як часто ти буваєш у такій позі, га? — Достоєвський в міру тисне на його спину у взутті, — Здогадуєшся, що ми робитимемо зараз? — до ніг Чуї підкидають ніж.

В голові боляче пульсує від дивовижно чистої відсутності думок, від порожнечі. Не тої, від якої хочеться щось відчути, а навпаки, бо вона супроводжується невимовним гнівом і всеохопним відчаєм.

Що йому робити?

Якого біса він думав, що це все — гарна ідея?

Чому він не міг просто забути людину, яка бажала бути забутою?

І чи справа взагалі в тому?

— Ти мабуть думаєш, що розумний і серйозно знаєш, що відбуватиметься, — Федір звучить розчаровано, — Але дозволь пообіцяти: тобі буде веселіше, аніж ти очікуєш, — Чуя потилицею відчуває цей задоволений погляд і нахабну посмішку.

— Пам’ятай, що у тебе є повна свобода дій, бо інакше мені не потрібне це шоу. Ти повинен або довести, або спростувати своє слово. Якщо я винесу вердикт, що ти брешеш, тобі буде гірше, ніж якщо ти збрехав лише на початку й потім вирішив розкаятись, викупаєш? — він нагинається за лезом, не постаравшись зіслизнути зі спини Чуї хоч на трошки, та простягає його хлопцеві, — Вважай за красивий жест, — він дає Чуї повернутись у попередній стан, але не більше.

— Отже, тобі потрібно буде зробити дві маленькі річі. Він мав можливість розважити нас вдосталь й піти нетронутим, проте, очевидно, йому ця можливість не була до вподоби, — Дазай тяжко кліпнув, на що ззаду пройшлась хвиля неприязного сміху, — Коротше, компенсуєш. Якщо ні — буде погано. Не подумай, що я залякую, ніж фігурує у обох завданнях, тож можеш вже зараз підмикати уяву. Гей, публіка, розкажіть йому, що ви хочете побачити.

— Хай посмокче його, — за хвилину після другої хвилі сміху відкликається один низький голос.

— Чудова, все ж, ідея, – голос Достоєвського наближається, звертаючись до Чуї, — Ми, технічно, вже бачили це, але ці обставини роблять справу зайнятнішою. Валяй.

Накахара в подиві підіймає погляд, не фіксуючись на одній точці.

— Твоє діло — яку сторону використовувати, але на мою скромну думку, захопливіше буде — гостру. Давай-давай, хутчіш.

Коли Федір припиняє нависати над ним й приєднується до банди на кінці кімнати, він ризикує та дає емоціям волю. Він беззвучно плаче, дивлячись Дазаю прямо у мертві очі. Це не перебільшення, вони не були тепер дзеркалом душі чи інструментом, вони зливались з іншими частинами обличчя, а обличчя — із нагим тілом. Те, що сказав Федір, могло бути лише понтами, але ці сволоти точно з ним щось зробили. Чуя не наважується починати.

— Господи, та не парся так, просто всунь. Можна тупою стороною.

Він вставляє. Тупою стороною. Можливо, він наражається на небезпеку, але не критичну. Осаму починає діяти в ту ж секунду. Що активніше працює його язик — то гіркіше робиться Чуї, та він не збирається жалітись — не з таким Дазаєм під рукою.

— Ну от і все, молодець, — проголошує головний за кілька хвилин гробового мовчання, які перетворили спершу тихі хлюпи на щось монструозне у цьому ехо, через що Чую страшно нудило.

— Тепер ріж. Не знаю, що… Наприклад, вухо. Точно, вухо! Ми з хлопцями не мали чути такої бридкої дурні, штибу… — він щось не договорює, — Ну, загалом не мали. Тож багато хто в такій ситуації хотів би вирвати собі вуха голіруч. Але не ми винні у вашій необачності, правда? То чого ж страждати нам? Це було б несправедливо.

Чуя шкодує про все.

Йому шкода, що він дозволив колись підпустити до себе іншу людину. Йому шкода, що він не був таким хорошим, аби отримати якесь попередження. Йому шкода, що вони справді були кимось один одному.

Дазай дивиться на нього емоцією безвиході, з її усвідомленням, але небажанням на неї погоджуватись, з готовністю випаруватися, аби тільки не перебувати тут.

Накахара мимоволі починає несамовито крутити макітрою на знак відмови.

— Блять, як ти мене втомлюєш, — голос віддаляється: вірогідно, власник повертає голову, — Нагадай йому, де він.

— Так, бос, — це знову той здоровань, щоб його.

Він з розмаху в’їжджає Чуї по голові. Той натурально ридає й несамовито тремтить, рвучко падаючи вперед й спираючись руками на холодні стегна, а проте швидко одриває їх і пробує піднести ножа до чужих скронь, відтепер уникаючи зорового контакту.

— Він посмів образити нас, він зрадив мафії. Він тебе облишив, якщо на те пішло. А ти так його жалієш? Серойзно? — Федір поблажливо гмикає, — Допоможи йому почати, а то хлопчику складно тримати себе в руках — так і тягне щупати інших.

Чую грубо хапають за зап’ястя та тиснуть на пальці, таким чином роблячи перший надріз. Дазай корчиться, наскільки йому дозволяє становище. В Чуї всередині все перевертається. Однак він все ще не дає змусити себе робити щось, доки може.

— Досить, хай продовжує сам.

Чуя переводить дух.

Могло бути гірше. Дійсно, могло. Тож він ріже. Що далі — то менше реагує. Дазай виє. Ні, він не може бути злим на Чую. Йому просто боляче. Це нормально. Це мине. Це не два одразу. Це буде кінцем. Він вибачиться. Якщо треба, носитиме протягом решти років, що їм залишилися, на руках.

Головне зараз — те, що він може вільно дихати. Само собою, не враховуючи жахливий нежить від некерованого потоку сліз. А вони перестали значити щось, ставши частиною цієї кімнати, як та ж лампа, що мирно висить над хлопцями.

Як не суперечливо, Дазай підлаштовує нахил голови під руку Чуї. Той вдячний. Він видихає: таки не злий. Як Чуя міг в цьому сумніватись?

— О, а ти втягнувся, я бачу. Не зупиняєшся на половині шляху ага? І не посперечаєшся ж, засранець. Фініш-то ще далеко, знаєш?

Накахара відчуває у грудях дуже капосний клубок тривоги.

— Так як з тобою не вийшло легко, але ти ще здатен вести гру, ми вводимо третю дію. Їж.

Чуя випадає з реальності на добрі три хвилини.

Достоєвський нетерпляче додає:

— Антракту цього разу, на жаль, не заплановано, тож будь ласкавим і поквапся, час стікає.

Не лишивши Чуї жодного шансу та не надавши цьому розголосу, він киває здорованю й тим самим дає дозвіл на повторний удар. Тільки от зараз Чуї помітніше боляче. І не від збільшення сили: разом із ногою його вдарило щось іще.

Пістолет.

Звісно, сука, пістолет. Звісно, вони озброєні. Інакше не було б їм причини бути такими надто, навіть для себе, легковажними.

Чуя вкрай переконливо запевняє себе в тому, що це краще зробити, ніж не зробити, й пхає вухо до рота.

— З другого разу розумієш? Хвалю. Це швидко для таких впертих віслюків, як ти.

Він не уявляє, як повинен діяти далі. Жувати? Так, напевне. Він пробує. Все іде рівно, але згодом він випадково дивиться на Дазая й розпадається на кілька тисяч шарів. Накахара кричить із набитим ротом, тепер вже намертво впившись у стегна партнера.

О, як вчасно він згадав про пістолети.

Протяжна лайка.

Заклопотаний видих.

Постріл в когось.

***

Дазай стоїть перед Чуєю у ріжучому око білому світлі, повністю вкритий усією палітрою червоного кольору. Його рука раптом рухається, й все стає очевидним — він втирає в себе кров. З його носа безкінечним джерелом ллє кров. Темні плями на його оголеному тілі — давня кров. Він був тут довго? Як довго темніє кров?

Хлопець усміхається просякнутими кров’ю зубами. Тильною стороною руки він ліниво веде вздовж щоки. В калюжу під ним періодично пурхають нові краплі. Він — наче частина цієї калюжі. Калюжі з крові.

Господи, як її багато.

— Я люблю тебе.

Чуя наче відмирає від попереднього вкопаного положення й нервово киває головою:

— Я знаю.

Він плавно просувається до Дазая, аби обійняти. В мить напарник навалюється на нього усією вагою із жахливим тихим звуком. Вони глухо падають на кафель. Це що, ванна?

Одна з останніх речей, що Чуя бачить, перш ніж відключитись, — буквально розмите обличчя, здається, виліплене з самої рідини: очі без зіниць, ротова порожнина залита тою ж кров’ю , а шкіра — якщо постаратись і відрізнити її від нутрощів — немов стала на декілька розмірів більше, складаючись в деяких місцях, як заношена сорочка.

 

він забув сказати що теж любить він забув сказати що теж любить він забув сказати що теж любить

 

Він цілує Дазая.