«Мені холодно, чуєш?»

Тепле сонце вже осіло за обрієм. Від нього залишився літеплий слід, який різким проривом прохолодного вітру розчинився у повітрі.
Чорна тканина яка недбало лежала на плечах, під дією легких хвиль розвивалась. Розслаблене обличчя не показувало й краплі правдивих почуттів, які він відчував стоячи в парку біля річки, поки витончені пальці прокручували паперову цигарку.
Руде волосся трохи погойдувалось у танці. Лише погляд небесних очей дивився крізь мутну воду. Спробував розгледіти хоч щось, але бачив лише обличчя до болі знайомої людини. В голові порожньо, неначе всі думки проходили повз нього, не звиртаючи уваги на його постать.
Видохнувши тепле повітря, він з силою прикрив очі. Хотілось все і нічого одночасно. Хотілось повернутися і бігти, бігти не зупиняючись. Не дивлячись на здивованих перехожих, не звертаючи увагу на сигнали машин, не думаючи про завтрашній тяжкий день, хотілось кричати, знищити все на шляху.
Але ноги ніби прив‘язались до цієї землі, а руки німіють з кожною секундою. Одяг перестав здаватися легким, тепер голубоокий відчув всю вагу тканини, здалося на мить ніби вона важить з пів тону.
Життя ні трохи його не вчить. Чи то він сам не хоче працювати над помилками. Довіритися людині було помилкою, але не гіршою ніж відчути знову те липке почуття прив‘язаності.
Тонкі лінії губ піджались, утворивши криву з ноткою суму посмішку. Розслабивши очі, хлопець потер перенісся. Цигарку він закинув назад в карман, не хвилюючись, що вона зімнеться. Розвернувся та запхнув дедалі сильніше руки в кармани і пішов по знайомому маршруту. За останній час, сталося забагато різких змін у його житті. Які, на жаль, він не може корегувати в правильну сторону. Хоча, якщо бути чесним з собою, Чюя навіть не знає, що саме є правильним. Декілька днів він робить все автоматично, ніби йому поставили механізм.
Ранок, сніданок, робота, вечеря, знов робота і сон.
В очах світ став сірим, від цього кольору вже нудить. Так і хочеться взяти фарби і розбавити його різніми кольорами. Відчути волю в емоціях…
Взуття ледь постукувало від його ходи, яка пришвидшувалась з кожним кроком. Перейшовши на біг, притримуючи шляпу він активував силу і взлетів.
На момент, здалося світ сповільнився задля нього. Очі повільно розширились та зіниці забігали по об‘єктам знизу. Життя шло своїм рухом. Люди спокійно шли по тротуару, думаючи кожен про своє…Машини стояли поки на іншій стороні дороги утворилась невелика сутичка…Ліхтарі яскраво освітлювали вулиці. Здається, реальність змішується з цим сяйвом в одне єдине. Бажання розчинитися в цьому ніжно-жовтому світлі, посилилося в середині.
Та сфокусувавши зір, він приземлився з шумом в темному кутку. Цемент прогнувся під ним, але не придавши цьому ніякого значення, він рушив далі.
Знайомий район, знайомий будинок, знайомий етаж.
Нудота посилилась та обпікала горло.
Чюя дістав ключі з карману штанів та відкрив з скрипом двері. Холодне повітря, від якого пройшовся мороз по шкірі, вдарило в обличчя. Він зайшов у квартиру та не включив світло. А навіщо? Все одно в квартирі порожньо. Плащ повільно спустився в низ і з тихим шумом впав на підлогу. Коли очі звикли до темряви, він декілька разів моргнув перед тим, як дістати телефон. Руки трохи тряслися, набиравши ненависний номер. На ногах тяжко було стояти, тому спершись об двері спиною, Чюя підніс слухавку до вуха.
Різкі гудки викликали мимовільне сіпання у того. Почувши як на іншому кінці взяли слухавку, він відчув прилив тривоги.
-ало..-тихо сказали, здалося, це слово пролунало по всій квартирі ехом.
Дві хвилини він мовчав, всі думки змішались. Хотілось сказати слова ненависті, послати до біса, накричати. Та зібравшись, він промовив на одному подиху:

-мені холодно…чуєш?..

Тиша обпалювала вуха, давила на розум, душила за горло. Пальці на вільній руці раз за разом згинались, боляче врізаючись в ніжну шкіру і так само неочікувано розгинались.
Розуміючи, що не почує нічого у відповідь, він поклав слухавку. Ноги перестали тримати взагалі, тож він з‘їхав у низ, обійнявши себе рукою, а іншу вирівняв. Зжимаючи телефон, рудоволосий вперся головою в коліна. Збите дихання ніяк не заспокоювалось. Закусивши до болі губу, голубоокий подумав, який все ж таки він ідіот.
…Десь там, в іншому кінці міста. В цей час, в маленькій кімнатці шатен, ще довгий час тримав телефон біля вуха…