Фанфіки українською мовою

    Пісні до фанфіку: “House of the Rising Sun” — The Animal та “Wicked Game” — Chris Isaak.

    __________

    І він знову повертається в маєток темного місяця. В будинок його батьків темних чаклунів. В чорному вбранні на фоні якого вирізнялося лиш його світле волосся і його жовті очі. Й він стоїть на порозі маєтку в якому його вже хтось чекає. Хто? Краще про це думати тому зараз він вслухається в тишу, неминучу й болючу; рідну й спокійну. 

     

    Він не стукає. Не смикає ручку. Він стоїть. Двері самі відчиняються перед ним. В середині світло та темні відтінки пожирають його сяяння лампочок. Якщо пройти трохи далі й подивитися на стіну, то можна побачити місце, де зображена вся його сім’я — рід Авінових. Спустившись очима в низ й ,натрапивши на передостанній портрет, можна побачити його фото й внизу золоту рамочку на якій викарбувано “Авінов Лев”. Так, ось так його й звали — Лев. Часом дуже важливо згадувати як тебе звуть. Тихим, помірним й напрочуд легким ходом він підійшов до сходів і ступив на першу сходинку та тихо заскрипіла… перша… друга…. третя. Далі рахувати йому набридло.

     

    Нікого з його сім’ї вдома не було й це повністю зрозуміло — всі мертві, зосталася лиш він, та його молодша сестра, яка зараз десь далеко. В безпеці. В неї є дитина, син й чоловік. Кров Авінових тече по жилах її сина, хоч в нього буде й інше прізвище, так безпечніше. На останок він сказав їй, що щоб з ним не сталося вона не повинна вступати на поріг сімейного маєтку. І її син теж. Заведено, що вбивцю якогось члена сім’ї викликають на дуель, але цього не буде, його сестра Меліса дала присягу.

     

    Лев знав. Знав хто зараз чекає його в батьковому кабінеті. Колись дорога йому людина — Марія. Хоча Ні, ні-і, вона не людина, аж ніяк, тепер вона була чимось мерзенним. Хоча, тут не посперечаєшся, вона виглядає, як людина, вчилася в академії, як людина та магія в неї була не людська. Й ця магія текла по кожній її жилці, перетворюючи її саму на чудовисько. Та по правді кажучи — й Леву було це несамовито тяжко признавати — це не магія змінила дівчину, а навпаки.

     

    І ось він вже чує її тихе дихання за дверима, відчиняє їх й статечно заходить. Сідає й чекає. Коли вона підіймає голову на нього, відриваючись від книги з якимись темними закляттями — Лев відчував їх — то в ній важко було впізнати його ученицю. Волосся все ще таке ж біляве, клаптиками пробилось чорно-фіолетове. Очі колись такі зелені стали ще зеленішими, але тепер в них відливалась багрова кров. В усмішці не було нічого доброзичливого… 

     

    — Ну, от я й зруйнувала рід Авінових, — голос був власний й грубуватий. Вона не знає про Мелісу й гадає, що він останній. Чудово.

     

    Лев мовчав.

     

    — Пам’ятаєш, що ти мені обіцяв? 

     

    Лев мовчав.

     

    Вона подивилась на нього з низу вверх й встала з-за столу. Тепер, коли вона стояла неймовірно близько чоловік впізнав в ній ту милу студентку, його улюбленицю… Авінов відвернувся не в змозі дивитися в ті очі.

     

    — Я пам’ятаю.

     

    — Повтори, — Марія сіла навпроти нього, закинувши ногу на ногу.

     

    — Я повинен допомогти створити тобі місячний камінь й навчити користуватися ним… — Лев все ще уникав її погляду, дивлячись кудись зовсім в іншу сторону.

     

    Марія підійшла до нього, хіхікаючи й розвернула його обличчя до себе,  тільки зараз він помітив, що в неї попалене волосся, аж до плечей. На кінчиках все ще було видно вплив вогню.

     

    — Навіщо ти провела цей ритуал? — з чи то відразою, чи то злістю запитав він.

     

    Дівчина надула губки, а потім, збагнувши про що саме він, відповіла:

     

    — Ти про ритуал переміщення сили? — вона театрально скорчила гримасу суму. — Тобі, що так жаль мою родину? Ну пробач, мені дуже сильно потрібна була їхній маленький внесок в мою кар’єру.

     

    — Але для цього ритуалу треба спалювати людей заживо…

     

    — Угу й частинку себе у вже напівзотлілому полум’ї  після них. Я обрала своє волосся, мені йде ця зачіска, скажи? — дівчина тяжко видихнула повітря, — тільки не легко було це робити, ти ж знаєш, частинка повинна бути живою, тобто не відрізаною чи ще щось.

     

    — Я… чому…. — йому здавалось, що його очі почали щипати.

     

    — Чому я така стала? — вона зареготала. — Так це ж ти мене й напоумив до такого. — Брехня! Він ніколи їй такого не бажав. — Пам’ятаєш, як розповідав про все це мені, вважав мене своєю улюбленою студенткою? 

     

    Йому хотілось її придушити.Та він заспокоївся, не бажаючи цього, чи, скоріше, просто не в змозі цього зробити.

     

    ***

    Коли вони були вже в майстерні, вона запитала і йому здалося, що він почув ці болючі нотки того ніжного голосу:

     

    — А ти мені розповіси, як діє цей порошок?

     

    Але він не відповів, це все була омана не більше й не менше. Він виклав все потрібне на стіл.

     

    — Віддай камінь зі свого амулета, я ж, сподіваюсь, ти, як й треба, просиділа три дні під місячним сяйвом?

     

    — Авжеж! Від цього ж залежить моя непереможність! — повернувшись до неї Лев знову швидко відвернувся, щоб заховати свою роздратованість. Він не міг звикнути до цих очей, волосся, голосу, до неї нової. А повинен би був, якби не ця його клята закоханість в неї він би давно міг би вбити її, наприклад, коли тільки прийшов. Але він не міг… десь всередині цієї мерзотниці ховалась справжня Марія Д’яченко, його Марія…

     

    Коли Лев забирав з її руки камінь, то їхня шкіра доторкнулася одна до одної і її шкіра була холодна, як сніг, й він відчув до неї ще більшу відразу. Але нічого не сказав, кладучи камінь на дерев’яну дощечку й готуючись до ритуалу.

     

    Умови були ідеальні, місяць світив прямо на каміння, свічок було не треба та й ними користуються тільки якщо пропустили повний місяць, але й ефект від них слабший — Марії, авжеж, це було непотрібно. Навколо каміння чоловік трикутником розсипав заговорену сіль, в середині трикутника теж — зверху і знизу камінця, утворюючи лінію посередині якої лежав самородок. Дівчина уважно дивилася за всім, що він робить знову й знову це нагадувало ту безтурботну студентку. Лев зиркнув на неї востаннє перед тим як прочитати заговір, набрав повні груди повітря й забобонів на латині:  

     

    O Luna, Magna Lux,

    benedicat lapis iste

    Ut quisque eam ad cor suum defert

    Nomen tuum laudavi

    benedicat maga vel magus.

    Da illi infinitam potestatem!

    Gloria lunae, Caeli et Stellarum

    [О Місяць, Велике Світило,

    благослови цей камінь

    Щоб кожен хто носить його при серці

    Восхваляв твоє ім’я

    Благослови чарівницю або чаклуна.

    Дай йому безмежну силу!

    Слава Місяцю, Небесам і Зіркам!]

     

    Камінь засяяв фіолетовим світлом. Лев закотив рукав й ритуальним ножем порізав собі шкіру, з неї потекла кров, що масивними каплями падала прямо на камінчик й він впивав це все себе, не лишаючи ні сліду крові на дошці.

     

    Hanc oblationem suscipe a magistro!

    [Прийми цей дар від вчителя!]

     

    Проказав Авінов й повернувся до дівчини, схопив її за руку — дівчина знала, що її кров буде потрібна тому не пручалась, а тільки усміхалась — й різнув її руку. Камінь так само прийняв й ці краплі жагучо червоної рідини.

     

    Et a discipulo eius accipe sacrificium!

    [І прийми цю жертву від учня!]

     

    Після цих слів він грубо відкинув її руку й тремтячим, від надходячих сліз, голосом повів далі, закінчуючи ритуал.

     

    Nunc matrona es, magister es.

    Tuus ergo discipulus hauriat omnem scientiam quam dedisti ei per hoc lapidem lunarem!

    Ad gloriam Lunam, Coeli et Stellam!

    [Тепер ти наставник, ти учитель.

    Хай твій учень засвоїть усі передані тобою через цей місячний камінь знання!

    На славу Місяця, Неба й Зірок!]

     

    Камінчик раптом вибухнув яскравим світлом чаклун та чаклунка зажмурилися й відкривши очі, побачили вже не якийсь там непривабливий камінчик, а обтесаний, блискучий, тепер вже одночасно вартий всього й нічого, величний місячний камінь. 

     

    Марія підійшла і взяла його в руку. Він навіть на ній не лежав, а тільки легко погойдувався в повітрі. В дівчини по шкірі пішли мурашки, вона усміхнулася переможною усмішкою, а потім підійшла до Лева й простягнула йому камінь.

     

    — Заверши ритуал, ти — мій вчитель й ти повинен пов’язати мені цей камінь на шию.

     

    Лев мовчав, але взяв камінь й зачакловану ниточку яка не розв’язувалась не при яких умовах. І спочатку зав’язав у неї камінь, а потім почепив на тонку шию дівчини.

     

    Gloria Lunae… 

    [Слава Місяцю…]

     

    Дівчина тихо прошепотіла ці слова, стоячи до нього спиною й чекаючи поки він зав’яже нитку. Потім вона знову повернулася до нього.

     

    По обличчю Лева текли сльози й він дивлячись прямо дівчині у вічі, мокрими вустами прошепотів, й шепіт цей, здавалось, в тиші відбивався від стін кімнатки:

     

    Gloria lunae filiae Maria…

    [Слава Марії, дочці Місяця…]

     

    Дівчина зробила крок до Лева й стала зовсім близько, й навіть якось по-рідному та мило посміхнулася. Провела лівою рукою біля його лиця, не торкаючись мовби гладячи повітря й рука її була така холодна, що навіть так близько від неї не відчувалося тепло. Лев зробив так само. Марія наблизилась до його обличчя й він дозволив цьому монстру себе поцілувати, випити останні краплі надії й вкусити губу до крові. Цей біль була необхідна йому, як ще ніколи в житті. Лев хотів* аби ця Марія зробила йому боляче, щоб вона доламала його, щоб він більше не зміг думати про свою, рідну Марію.

     

    І йому, мабуть, пощастило, що його біль входив в плани його колишньої студентки. Та він навіть й не уявляв як болюче насправді бува, коли ніж так легко — з характерним звуком розірвання шкіри — входить в тіло за помахом руки тієї людини, яку ще рік тому, як йому гадалося, він добре знав.

     

    Як часом боляче дивитись в колись рідні очі.

    Вона ж навіть не прикинулась, що їй жаль. Дівчина дивилася з певною цікавістю на те, як чоловік гине й не зривалася тому допомагати. Марія присіла біля чоловіка, що впав на коліна й прокрутивши ніж всередині глибокої рани, витягла його.Тепер смерть прийде скоріше.

     

    Як боляче помирати, дивлячись, як її ноги віддаляються від тебе й бачити посмішку на її вустах.

     

    — Прощайте, Леве Костянтиновичу.

     

    Й вона вийшла. Зоставила його самого в компанії калюжі крові й тіні поцілунку на губах.

     

    Часом, коханню не можна допомогти, його не можна врятувати й підкорегувати. Часом воно завдає багато болі, більше ніж слідувало б. 

     

    Як було б добре не закохуватися.

     

    Як би Лев хотів не закохуватися в неї

     

     

    0 Коментарів

    Note