Мат

Дайну треба було вивести із гри лише двох людей – містера Альберіха та Аякса, за ними впадуть і інші. З рудою мавпою містер Альберіх допоміг розібратись, повертаючи його додому. Хоч чоловік і був надто злим на власного сина, але ще більше він злився на свого нахлібника, на свого партнера по бізнесу, який нічому не навчив свого сина. Пригрозивши батьку Аякса розірванням угоди, він таки зміг нарешті випровадити цього набриду.

Останню зустріч з Аяксом довелось урізати, адже йому хотілось встигнути ще до Карті перш ніж зустрітись з Хальфданом. Проте побачити різнокольорове, набрякле обличчя Аякса було надто вже приємною неочікуваністю. Він довго не міг втамувати сміх: ніби от-от спазми відступали, але при повторному погляді на Аякса повертались з новою силою. Зрештою йому таки вдалось приборкати власний сміх та сісти за кермо. 

– Не повертайся більше до Монду. 

– А ти хто такий, щоб мені наказувати? 

– Не боїшся так розмовляти з найманцем?

– І що ти мені зробиш? Насвариш пальчиком? Вдариш? 

Дайн відчував азарт, як у молодості. Востаннє він піднімав зброю на підлітка десь у 25 років. Зупиняючи машину на узбіччі, він майже що витягнув Аякса із неї та потягнув глибше у ліс. Буде погано, якщо хтось, проїжджаючи, викличе поліцію та здасть Дайна перш ніж він сам це зробить. Нарешті він відпустив вже достатньо наляканого хлопця.

– Я до біса ненавиджу людей, які не відповідають за свої слова та дії. 

– Ти сам такий, Дайне.

– А я ніколи не казав, що дуже себе люблю. Знаєш, за законом доведення до самогубства є криміналом, але ти не дуже любиш мондштадську конституцію, тому я влаштую самосуд. Думаю, це сподобається тобі більше і буде куди кращим уроком.  

Дістаючи ніж, піхви з яким сьогодні спеціально причепив до поясу, він тішився зі страху в небесних очах. Аякс кричав, благав, молив, але Дайн залишався глухим. Хлопець не міг заглушити крик Карті в його голові, не міг перебити.

– Тобі ж подобається це відчуття безпорадності, ти ж так любив доводити до нього інших людей, в чому справа? Треба вміти грати усі ролі у спектаклі, який сам розігруєш.

Підходити ближче він не квапився, а от провів ножем він блискавично. Ліве око Аякса залило кровʼю, він навіть не встиг зрозуміти, що сталось. Він не кричав, лише надто важко та гучно перекачував повітря. 

– За таких, як ти, в державних органах видають дуже гарні погони, а в мене багато друзів в державних органах. Я дам їм наведення на рудого, високого хлопця зі шрамом на лівому оці, тому рекомендую його ховати. І найменше друзів в мене в Снєжній.

Швидко витерши ніж об футболку Аякса, Дайн повернувся до машини та виїхав до кладовища. Аякс вибув з гри, залишився лише містер Альберіх, якого можна потопити тільки разом із собою. По дорозі він купив вже звичний букет лілій калла, яким пізніше замінив вже висохлий букет на могилі. 

– Вибач, Карті. Я роблю це надто пізно. Твоя дурна дитяча звичка робити усе в останню мить передалась мені… 

Дістаючи з сумки свій гаманець та відкриваючи його, Дайн нарешті заспокоїв свої очі. Тепер він обводив поглядом усміхнені червоні вуста, блакитні очі, синє з блондинистим чубчиком волосся. Ця фотографія, на якій вона міцно обіймала його, була зроблена незадовго після їхнього випуску зі школи. Тут він іще був в окулярах, а не у звичних тепер лінзах. А якби він тоді не відпустив її? Якби він силою втримав її в рідному місті? Якби вона не поїхала в найпрестижнішу академію Сумеру, не стала архітекторкою та не зайнялась проєктом картинної галереї на замовлення цього клятого Альберіха?

Далі він рушив до центрального управління поліції, в якому працював Хальфдан. Трохи менше ніж за годину він вже сидів перед однокурсником.

– Побажання перед арештом будуть? 

– Небагато… – витягуючи з гаманця таке важливе фото, він переклав його до конверта, який передав другові. – Подбай про те, щоб Кая отримав це. Якщо він не виживе, спали. 

– Я зобовʼязаний буду оглянути.

– Знаю, але там ніяких речдоків, лише мої сентименти. 

Чоловік обвів поглядом розміри цього конверта та потримав його на долоні, вимірюючи приблизну вагу, а потім широко усміхнувся.

– Багато ж в тебе сентиментів. 

– Старію. І виділи йому охорону. 

– А ти доведеш, що вона йому потрібна? 

Блондин простягнув флешку.

– Тут кілька відео та звукозаписів, на яких зафіксовано знущання з нього. Повноцінні версії знайдеш на моєму ноуті. Ну і його телефон подібними заповнений, але він досі в його школі.

– Напевно, ти перший хто настільки підготувався до свого затримання. Я подбаю про твого хлопця, не хвилюйся. 

Тепер гра залишалась лише за самим Каєю та його друзями. Хоча ні, гра завершилась, адже Дайн прибрав усі фігури суперника з шахівниці. Нема проти кого грати. Цей мат обійшовся йому ціною власної свободи, та перемога все-таки вартувала того.

Венті, Сяо, Барбара, Розарія, Амбер, Джин, Ліза та Ділюк ховались від літньої спеки в бібліотеці. Відновлення дружби Амбер з Евлою друзі встигли розжувати вже десяток разів і усі погодились змиритись із цим фактом, поки Евла не почне приносити проблем. Проте Лоуренц навіть за бажання не встигла б наробити проблем, адже, щойно розпочались канікули, поїхала додому.

– Що за… Джин, підійди-но сюди! 

– Венті, або заціпся, або перейди на шепіт. 

Висока білявка все-таки відірвалась від обіймів Лізи, що вже пашіла злістю через порушення правил, та підійшла до Венті, що простягнув їй свій телефон. 

– Це ж його будинок, правда?! – на цей раз хлопець говорив це пошепки.

– Та бути такого не може… 

Джин вчитувалась в статтю, що показував їй Венті. Поліція вдерлась до будинку містера Альберіха, затримала його, а тепер тримає під вартою та інкримінує порушення ледь не всієї конституції Монду. В кінці зазначалось, що саме охоронець обвинуваченого, Дайнслейф Свеард, зізнався у всіх злочинах та надав відповідні докази. Вона перевірила джерело інформації – воно виявилось надійним, але вона і далі не вірила. Виходячи з бібліотеки, вона дістала телефон, щоб зателефонувати єдиній людині, яка може це підтвердити або спростувати. 

– Привіт, тату. Так, в мене все добре, і в Барбари теж… Слухай, а що зараз відбувається з батьком Каї? Його справді затримали?

Отримавши ствердну відповідь, Джин розгубилась. Їй радіти? Адже це хороша новина… Чи може їй плакати, адже це сталось надто пізно? Що їй робити? Як реагувати? Вона могла лише гучно видихнути тихим “Нарешті”. Нашвидкоруч попрощавшись з батьком, вона повернулась до темного та тихого приміщення. 

– Це бісова правда! Його справді арештували!

– Джин, люба… 

З-за дальніх полиць визирнув Ділюк. Його обличчя вже не мало таких яскравих барв та насичених набряків, як і обличчя Розарії. 

– Арештували кого? – він також притримався шепоту. 

– Містера Альберіха.

– І Дайна!

Ділюк поклав книжки, які повинен був віднести в інший відділ, на першу-ліпшу поверхню та підійшов ближче. 

– За що саме? 

– Тут простіше сказати яких злочинів йому не приписали. 

– Що саме? – повторив своє питання Ділюк. 

Усі забули, що в бібліотеці треба розмовляти пошепки, адже забула про це і Ліза. На щастя, нікого окрім їхньої компанії в приміщені не було, тому і правопорушення нікому не далось взнаки. Усі згуртувались навколо Венті, що нарешті відлип від Сяо та озвучував подробиці. 

– “Також йому приписують втручання у справу про ДТП, внаслідок якої минулого червня в лікарні помер Крепус Раґнвіндр”. Ти це шукав? 

Ділюк справді не вірив, це була надто хороша новина, щоб вона була реальністю. Адже справу його батька вже закрили, невже відкриють знову? Невже відкриють інші, доброчесні люди? Невже Кая отримає бодай маленьку крихту справедливості за свого життя? Невже тепер Кая отримав свободу? Так, він таки отримав свободу. Тепер нема кому буде одягти йому кайдани, але… чи сильно ця свобода допоможе Каї, який знаходиться в комі вже другий тиждень? 

– Стоп… Кая казав, що твій батько помер на місці, а тут зовсім інша інформація. 

– Для когось Кая теж помер на місці. Думаю, він помилився, але це вже не має значення. 

Ближче до вечора до школи також завітала поліція. Їм необхідно було оглянути кімнату Каї, за можливості взяти речдоки, опитування свідків також входило в їхні обовʼязки. Навіть стійкі поліціянти, що пройшли сувору муштру та навчання, не могли стримати свого подиву, жалю та інших емоцій, коли підлітки відповідали на їхні питання. Вони не бачили у своєму житті більшої відданості, ніж відданість, з якою більшість опитуваних, розповідала про Каю, про їхню дружбу, стосунки чи навіть ненависть. Через декілька днів чинну директрису також заарештували за неодноразову корупцію та приховування злочинів. Варку від тої самої участі відділяли лише докази погроз, кілька викликів до поліції, які він здійснював навіть попри ці погрози, та опитування свідків, які майже одностайно виступили на його захист. Саме Варка і став новим директором цієї школи. Він більше не дозволить собі щось замовчувати, навіть під страхом смерті. Він не дозволить собі давати якісь там шанси учням штибу Аякса. Він зʼясував справжню ціну життя і він більше не дозволить собі оцінити щось вище за це саме життя.

Монд подавав запит до Снєжної стосовно Аякса і його родини, та завжди льодяна країна вирішила заморозити і цей запит. Але життя Аякса і без того було зіпсоване вщент завдяки Дайну. Напевно, до самого кінця життя він буде носити трикляту повʼязку, ходити, озираючись, мучитись від безсоння, обходити державні органи, частиною яких повинен був стати після навчання, 10 дорогою та катувати себе проблемами з довірою. Він хотів уваги і Дайн цю увагу йому забезпечив. Шкура Каї, яку він нарешті приміряв, викликала в Аякса лише панічну блювоту.

Дайн давно не відчував такої свободи, такої впевненості у своїх діях. Після смерті Карті він шукав собі нову опору в цьому житті, але ніяк не знаходив. Натомість йому самому треба було стати міцною опорою для Каї, але яка опора вийде з прогнилої та схиленої балки? Тепер йому не треба було опор, адже його бажання покласти край своєму минулому та дати Каї заслужену свободу буквально змушувало його міцно стояти ногами на землі, а на плечах утримувати небо. Він став мечем, який з запізненням, але все ж постав на захист Каї, мечем, що шукав крові, помсти і таки знайшов. Тепер він був мечем у темряві піхов, мечем, що вже відслужив своє, вже подарував людині, якій служив, свободу. А Хальфдан заприсягнувся Дайну, що захищатиме цю свободу Каї, що стане його щитом. Такого спокою блондин не відчував з самих заручин Карті, вже трохи менше ніж 20 років.

Містер Альберіх до останнього не міг повірити, що його ставка не зіграла. Він присвятив мистецтву усе своє життя, він присвятив свого сина мистецтву, присвятив дружину мистецтву. Він хотів увійти в історію, хотів, щоб його рід увійшов в історію як рід видатних митців. Натомість він увійде в історію як один з найгірших тиранів сучасного Монду. Насправді він любив Каю, в якому було надто багато усього від Карті, що у свій час зробила його по-справжньому щасливим. Кая був таким самим витвором мистецтва як і його мама. Але старший Альберіх найбільше прагнув зліпити із сина більш вічне, більш поступливе мистецтво, яке могло б пристосовуватись і залишатись сучасним завжди. І в нього ж виходило! Адже Кая справді робив великі успіхи! Адже Кая не сперечався, не намагався завадити всупереч своїй схожості на матір! Адже його картини з кожним разом мали все більше звужену, але насиченішу палітру почуттів, які могли б жити та захоплювати інших ще декілька століть поспіль! Кая з легкістю адаптувався до усіх випробовувань, які йому ставив батько! То де ж він звернув не туди? Що саме стало помилкою? Чому Кая, маючи такі великі шанси, таки не став вічним мистецтвом?

Втіху чоловік знаходив у спогадах з Карті, коли вона ще кохала його, обпалювала поцілунками його вуста, зручно вмощувалась на його колінах та сонно белькотіла якісь нісенітниці, засинаючи в його обіймах. І він ненавидів себе за власну любов до цих спогадів. З самого дитинства йому прищеплювали любов до всього ідеального, естетичного, шедеврального та канонічного, любов до вічного, до високого мистецтва. Чи була Карті в його очах вічним, високим мистецтвом? Ні, вона радше була замальовкою достатньо оголеної жінки, щоб на неї задивлялись більшість чоловіків з неприкритим бажанням. Вона була достатньо вульгарною, щоб запам’ятатись і викликати інтерес, але надто ніжною, щоб зненавидіти чи посміятись з її становища. Проте ці почуття були поверхневими, ця замальовка залишалась лише замальовкою і ніяк не могла стати шедевром, що прожив би цілі покоління, залишаючись актуальним. Містер Альберіх вже не перший десяток років сушив голову над тим, що саме в цій замальовці не дозволяє йому відвести погляду. Чим така посередність змогла завоювати його увагу?

Ділюк мучився від іншого питання, яке заважало спати: чому мистецтва, що його приніс із собою Кая, було так мало в його житті? Усе це мистецтво однозначно продовжить своє життя допоки червоні очі залишатимуться відкритими. Усі слова, сказані Каєю, не зникнуть, не розчиняться у часі, а стануть особистим святим письмом Ділюка. Перше кохання неможливо забути, неможливо стерти чи перекрити. Воно назавжди залишиться першим, назавжди залишиться досвідом, який послужить мірками для підбору наступних партнерів, проте Ділюк волів би ніколи ними не користуватись.

Як можна забути людину, яка навчила кохати? На це питання не міг відповісти ні Ділюк, ні містер Альберіх. Обидвом не давали заснути кохані світло-блакитні очі.