Максвелл

Він більше ніколи не погляне у дзеркало як раніше. Кожного разу, коли він бачить своє зображення, посріблене скло перетворюється на тягучу субстанцію та норовить втягнути в себе, а у сталі власних очей спалахує вогонь. Біль, що розриває лівицю, повинна пронестися всім тілом, змушуючи коліна підкоситися і незграбно впасти на холодну підлогу кімнати. Біль, якого давно немає, як і лівиці, фантомом існує лише в пам’яті, що тане, – єдиний якір з минулого життя. Замість спогадів – уривчасті видіння, більшу частину яких людська свідомість більше не може осягнути. Замість снів – розмиті силуети давнього світу, усе в якому нагадує, що він тут чужак.

Подряпині сторінки щоденника нагадували його учнівський зошит часів навчання у Колі – стрибаючий, ледь розбірливий почерк, пом’яті куточки, неохайні плями та розводи від чорнила, тільки тепер без карлючкуватих завитків та петель, на які не вистачає ні вміння, ні нервів. Банальне прикрашання тепер розкіш, що не варта зусіль, а його час спливає. Одного дня щоденник стане єдиним притулком його душі. Так, напевно, відчувається Супокій, тільки разом з емоціями зникає і пам’ять про них.

 – Кадан, – хтось обережно опускає широкі долоні на його плечі; теплий видих торкає потилицю та пробирається нижче по шиї та спині.

Хтось – це Залізний Бик. Хвала Творцю, ім’я свого коханого, на відміну від власного, він не забув.

Бик починає розминати йому плечі, дозволяючи тиші заповнити потривожений ним простір. Думки, що майже оформилися у більш-менш зв’язне речення, знову перетворюються на хаос. Підступи сну огортають свідомість вовняною ковдрою.

 – Які новини? – власний голос розрізає тишу ніби підтале масло і трохи приводить до тями.

Бик робить вигляд, що нічого не помічає, але час, що вони провели разом, навчило розрізняти розслабленість від розвинутого недоумства.

 – Жодних, бос. Але в цьому наша перевага – отже, нічого поганого поки не сталося.

Руки зісковзують повз плечі, зупиняючись біля ліктів. Вони перестали страшитися культі – після стадії заперечення, гніву і торгу, – але Бик досі побоюється нагадувати про те, чого довелося розбутися. Так само як колись побоювався Крем, коли робив вигляд, що у нього – у Бика – обидва ока на місці, – і отримував за це самокритичні жарти на межі самокатування.

 – Може, варто краще попросити Варіка написати про тебе книгу? Ти, звісно, теж популярний, але у нього стиль приємніший.

 – І багато вигадок. Ні, краще хай навіть своїм курячим почерком, але я напишу так, як було насправді.

 – Ну, як знаєш, – в його низькому голосі чутна посмішка, але за нею – чи то занепокоєння, чи то злість.

Хочеться думати, що Бик не заглядає у щоденник спеціально, щоб не дискредитувати себе як колишнього Бен-Хазрат, не в силах розібрати написане власним коханцем. Або не хоче псувати собі враження завчасно, розраховуючи дочекатися фіналу. Або, можливо, йому просто не цікаво, – теж непоганий варіант, оскільки багато через що вони пройшли разом. Будь-яка з причин краще, ніж розуміння, що все ж читає – і пропускає через себе тягучий між рядків відчай.

Одного дня Бику доведеться прокинутися в цьому ліжку на самоті. Замість коханого знайти лише ємність для часточки істоти незнайомої йому природи. Відпустили від себе оболонку людини, що так схожа на того, хто прокидався з ним раніше, та поглиненого давнім ельфійським богом. Піти мовчки, попросивши Крема відлупцювати на дворі палкою так сильно, як ніколи, щоб не втопитися у жалості до самого себе. Тому що Залізний Бик не такий.

“Одного дня” настане скоріше, ніж вони обоє думають.

Півтори сторінки відбирають у нього сил та витримки більше, ніж розрив у Храмі Священного Праху. Більше, ніж бій з Кошмаром в Адаманті. Більше, ніж вбивство Гаморданського Бурегону. Більше, ніж що завгодно, що потребує безперервного зусилля, але знайоме, як звичка. Він думав, що протистояння з Соласом стане його загибеллю, але зараз насилу представляє, що закінчить записувати своє життя не провідною рукою раніше. І справа навіть не у механічних діях, які, тим не менш, ледве йому даються, але у впертому гніві від того, що крізь пальці єдиної долоні витікає увесь його світ.

 – Ти пам’ятаєш, хто я? – він стискає губи, боячись дихати, і засуджує себе за те, що навіть згадат його власне ім’я коштує йому останніх сил.

 – Вісник Андрасте. Інквізитор. Кадан.

Хіба хтось колись називав його за увесь час існування Інквізиції інакше?

Може й не було жодної провини Соласа у тому, що його ім’я – особисте ім’я, – не може згадати навіть він сам. Привівши його до Скайхолду і змусивши тим самим повірити весь Південний Тедас у диво, Солас не давав йому прізвиськ та титулів. У відлунні старого світу, біля найбільшого елувіана, дорога до якого тепер прикрашена скам’янілими кунарі, саме Солас визнав, що його власне прізвисько, спотворене за значенням і формою, лежало важким тягарем на плечах і досі. Тисячі років Жахливий Вовк жив у переказах ельфійських гаґренів та на фресках напівзруйнованих храмів. Скільки іронії в тому, що треба було заснути на весь цей час міцним сном, щоб повернути справжнє ім’я?

Він стискає губи міцніше і заплющує очі, щоб не жбурнути зі стола блокнот з каракулями куди-небудь у вікно. Історія Інквізитора буде стільки раз оспівана і переспівана такими як Маріден, розказана і переказана такими як Варік, намальована на картинах в маєтках, викладена мозаїками на стінах замків. Кому потрібне його справжнє життя.?

 – Максвелл, – Бик перериває його думки, ніби читає їх, м’яко, але ствердно себе виправляючи.

Добре, що його життя більше не належало Кун. Там, де ім’ям була посада, а особистістю – деталь цілісного державного механізму, немає місця подібним роздумам. Залізний Бик ще в той далекий день їх знайомства на Штормовому березі не здавався придатним для подібної системи. Можливо, життя поза кунарійською спільнотою зробило його таким, чи, можливо, він просто надміру прикидався. Якби Максвелл Тревельян був безіменним саїрабазом, чи мучилися би обидва подібними питаннями?

Він відкладає щоденник, навіть не перечитуючи те, що написав. Стискає і розтискає пальці правиці, якою тепер робить усе те, чого раніше не вмів. Вкотре втішає себе, що не користувався ані щитом, ані мечем, ані луком. І нарешті розвертається.

Бик безмовно чекає його біля балкона, і це здається таким красивим видовищем, що хочеться зупинити час і милуватися вічно. Із втратою спогадів, зі спробами зберегти від себе хоча б щось, з усім інквізиторським клопотом, якого не поменшало після того, як вони повернулися у Скайхолд, погляд чіпляється за найпростіші речі. Добре, що хоча б це у нього ніхто поки не відбирає.