Ліс: злам

Поступово ніжна блакить розчинялась в більш яскравих барвах червоного та помаранчевого. Тим часом як сором’язливе небесне світило норовило скоріш сховатись за пір’ячко хмар, що трохи незграбно та водночас від того прекрасно, мастилось горизонтом.

Грайливий літній вітерець, даруючи довгоочікувану свіжість та трохи дивакуватий річний присмак, кожним своїм дотиком гойдав навіть велетенські крони дерев, що супроводжувалось приємною піснею лісу.

Тутешні мешканці денного світу потроху зникали в сутінках, звільняючи, так би мовити, місце своїм нічним колегам. Десь неподалеку вже чути серенади жабенят з давно забутого, зарослим лататтям та ряскою, озера. Наче звідусіль стрекочуть цвіркуни, лиш перериваючись на декілька хвилин чи то відпочити, чи то прислухаючись, щось або когось шукаючи.

Мить. І все остаточно занурюється у суцільну пітьму. Кремезні столітні дерева, вбачаючи та охороняючи секрети свого дому з давніх-давен, трохи зламані гілочки ягідних кущів від чиєїсь незграбної руки, однак все ж з такими соковитими плодами, найрізноманітніші квіти розсипані навкруги, мирно сплячі тваринки, що так жадано чекають світанку—остаточно втрачають свій контур. Чорне… Воно чорне. Як і все довкола. Наче сам Морок з Потойбічя вкрав барви нашого світу задля крову когось чи навіть чогось. «Там». .

І чомусь виступають сироти, однак не від холоду…

Хрусть..

Дивний звук, схожий на тріск сухої гілки зненацька змінився ненажерливим чавканням, а тоненька смужка вітру просочилась солодким ароматом крові, тим самим приваблюючи інших, тутешніх «гурманів».

Плескіт води, гучний дівочий сміх поєднаний з гарчанням та останній крик болю на допомогу. Плюх.. І лише короткочасні бульбашки були доказом чиєїсь присутності. Однак нічого, вода завжди повертає свій первинний вигляд, як би вона “не хвилювалась”…

Десь ціла зграя, наче смертоносний вихор, здійнялась в повітря, добряче сколихнувши околиці. Могутні крила так і “бились“ зі супроводом бентежного каркання, а налиті кров’ю очі все шукали свою здобич.

Схоже, навіть найтемнішому володару-страхіттю, Мороку, не до снаги покрити всіх своїх «діточок» бодай легкою парео марення від людського ока.

Зрештою з-за хмар в звичайнісінькій своїй лінивій манері виходить вічна коханка Його, ім’я якої Місяць є. Бліда, примхлива, гордовита. Далеко не кожне створіння живого-неживого світу гідне уваги її Високості. Лиш найцікавіші, найгарніші, найтемніші і світліші. . .

Он, наприклад, як те гамірливе дівчисько, що кожним своїм кроком руйнує цілісність «ідеальної тиші» світу Матінки-Землі разом зі своїм охоронцем-сутністю, переслідуючий свої власні мотиви.

— І все ж таки ліс неймовірний..! – захопливо з трохи надламаним голосом прошепотіли біляві кучері, розвертаючись майже навколо своє осі, аби не пропустити ані сантиметру цієї страхітливої краси.

— Напевно, – лиш суха відповідь зірвалась з вуст її співрозмовника, яким він і зовсім не хотів бути, та подай сигналізувати про своє фізичне, яке б воно не було, існування потрібно.

— Напевно?! Та ти просто поглянь на-а.. усе це! – невгамовно панянка намагалась довести невігласу всю красу нічого лісу, агресивно розмахуючи руками,— прегарно як місячне сяйво грається о-о-он з тими кронами-велетнями! Як кожні квіточки на галявинці переливаються, наче краплинки літнього дощу.. А чи не чув ти пісні ночі наймудріших птиць..?! , – здається, наче дівчинка скоро задихнеться, перераховуючи всі переваги творіння «Матінки»,– а нічна роса, як намистинки. . .

Останнє сказане пролунало занадто вже мряво та тихо, як для Марени— на мить згадалось лісовій нечисті. Ба тільки як той це зрозумів— зачарована панянка вже потроху стягувала з себе червоні черевички.

— Не варто, – в одну мить чоловіча долоня легесенько, майже не торкаючись, накрила маленьку долоньку на півшляху шнурівці. Панівний голос з пасивною агресією зміг розчинити тьмяний погляд на зміну звичної, яскравої блакиті.

— О-о..,– обличчя було все ще трохи розгубленим та збентеженим, однак зустріч дитячого та зосередженого поглядів миттю оттямило світлу макітру. Благородна бідність обличчя спалахнула рум’янцем, наче лісова пожежа.

—Ц-цей..,– через хвилювання пухкі губи тремтіли,– будь.. ласка…,– температура тіла вдарила по голові тяжким дзвоном від чого та зовсім розгубилася в своїх думах, однак Єрем, нарешті схаменувшись, швиденько піднявся разом з трохи тремтячою панночкою.

Погляд був збивчим та зніяковілим, з сорому хотілось якнайдалі зануритись у ту таку рідну свою пітьму, аби не бачити тільки погляду Марени. Тяжко ковтнуши камінь в горлі, нечисть швидко проговорила:

— Прошу пробачити, шановно пані Марено, мені не варто було..-

Однак не встиг договорити своїх той вибачень, як дівчина зненацька засміялась. По-доброму, милому.. щирому. Сміх, наче дзвінкий, чистий струмочок навесні, який би нечисть пітьми слухав б завжди.

— Нарешті! Нарешті я побачила твоє розгублене обличчя, пан кам’яне лице, – з-поміж сміху, тримаючись вже за живіт, промовила та,– а я все гадала: чи людина ти взагалі? А он який буровій емоцій!

Пітьма потихеньку збиралась навкруги свого господаря, додаючи досить гнітючу та важку атмосферу околиці лісу. Від зростаючої злості потроху біліли кісточки на кулаках та темніло саме обличчя, однак Марена наче зовсім і не помічала загрози поруч із собою— вона все продовжувала щебетати з-поміж дзвінкого сміху. Єдине чого хотілось — так це провчити це нахабне дівчисько…

— Єреме, нумо станцюймо,– мить і весь морок зник, наче його і взагалі не було, а замість нього стояла майже впритул усміхнена панночка, тримаюча руки лісового духа.

—Що..?– той просто зомлів, не розуміючи, що взагалі відбувається.

— Станцюймо, – трохи посміявшись, повторила дівчина, однак вже з трохи сумним виразом обличчя.

—Н-ні.. нащо?

— Закортіло,– трохи похиливши голову набік після хвилинного мовчання, та тяжко зітхнувши зізналась— вже завтра наші шляхи розійдуться. Напевно, назавжди.. І останньої ночі мені б хотілось втілили все те, що я марила останні тижні нашої подорожі,– трохи обміркувавши, та додала з соромом,– я розумію, яка я незграбна та примхлива панянка, тому зрозумію, якщо ти відмовиш! Однак, чесно.. Я все одна пишаюсь собою, що знайшла сміливість хоча б спробувати.

Здавалось, наче в горлі дещо пересохло, а долоньки зрадливо спітніли, однак німа статуя тяжко зітхнувши, невеличкими кроками наближалась до Марени.

—Ну… як панянка забажає, – трохи тремтячи та ніяково, парубок подає руку, ховаючи іншу та присідаючи, так би мовити, в уклін здивованій панянці, що втратила можливість говорити. Вона те і робила, що кліпала очима з відкрити ротом, наче риба. На що Єрем лише лукаво всміхнувся,— 1:1…

Однак не встиг той насолодитись перемогою, як розлючена панна приймає запрошення та починає вести сама цього, як для її комплекції, велетня.

—Гей, якого бі-…?! – однак юнак не встиг бодай гиркнути, бо довгі ноги вже почали плутатись, наче макраме, тому аби не впасти хоча б фізично довелось сконцентруватись на своїх рухах. На що Марена лише самовдоволено всміхалась:

— І не соромно запрошувати на танець діву благородної крові, не вміючи самому?– блакитні очі іскрили гордістю та сміливістю за свій нахабний вчинок,– 2:1.

—Але ж ти сама зап..! – крутий поворот на 180 градусів і Єрем втрачає рівновагу, падаючи на брудну траву, однак разом з ним і Марена, яку “благородно” тягне з собою хлопець,— задоволена..?

— Ще б пак! –і знову ліс сколихнули дзвіночки у подобі сміху світлоокої панянки.

Дивлячись на неї чомусь в грудях, де мало б бути сердце, стає набагато спокійніше та тепліше, а губи тремтять в легкій подобі посмішки кожен раз. А іноді хочеться піддатись тим, своїм дивним, далеким почуттям та наблизитися.. Бо нема на світі світлішої, щедрішої, грайливішої та милішої душі. . . Зненацька в голову б’є жар..

—Єреме.. – в голосі панянки більше не було і натяку на нещодавні дитячі забавки, лише рівна, наче річна гладь, інтонація дорослої панни, — пообіцяй, що ніколи не будеш зраджувати собі.

—Га..?

—Просто пообіцяй.

—… Добре. Обі. ., – білявка вперше пригорнула в своїх обіймах Єрема від чого той на декілька секунд втратив контроль над собою, однак все ж закінчив,— цяю. . .

—От і добре…,– і знов та сама набридлива вода ллється, стікаючи по темній сорочці парубка та шиї. Однак торкаючись ставало чомусь лячно і холодно, бо гаряче тіло.. Стоп, гаряче тіло…?

А ось і настає такий довгоочікуваний світанок цих двох душ світів лісу та людей, ніч якої вони подолали разом зі стількома перешкодами. Розплющивши заплакані очі були чорними, а на холодним подихом на вушко Марена лише вдихнула:«Тепер моя черга». . .