Лиш поглядом одним

У Ґоро ясні блакитні очі і найм’якіше на дотик волосся, яке Казуха колись взагалі міг би чіпати. Подумки, звісно, йому завжди бракувало сміливості доторкнутися до них насправді.

Казуха дивиться – здалеку, зблизька, повстанське військо вже звикло скидати всі дивні деталі на його поетичну натуру. Дивиться в чужі блакитні очі, і помічає в них.. чуже відображення. Ні, звісно, всі на Ватацумі боготворили свою жрицю, але ніхто з них не дивився на неї так. Він в принципі не бачив, щоб на когось дивилися, мовби за наказом готові стрибнути на вірну смерть, чи хоч в пекло. В Кокомі ж погляд.. трохи дивний, але Казуха нерідко бачить, що направлений на Ґоро, і йому здається, що він все розуміє, що він став випадковим свідком таємниці, про яку ніколи не мав і гадки гадати.

Казусі боляче, ця таємниця давить на плечі мов тягар, і він старається більше не дивитися. Ніколи не помічає, як іноді ясні блакитні очі з надією дивляться на нього, ніколи не отримуючи погляду у відповідь. З часом стає легше – життя вирує, як завжди, і ось він, не встигнувши справді зрозуміти як, з пустим оком Бога в обпечених руках вже тікає геть з Іназуми.

Пані Бейдов – чудова жінка, впевнений Казуха. Як мінімум, бо пані Бейдов, вперше побачивши його, юнця тепер вже без роду-племені, який не міг навіть про себе попіклуватися.. сказала що в нього смішне лице і веліла дати печивко. Казуха доти не дуже полюбляв солодощі, але так давно не мав змоги скуштувати щось не для підтримки життя, а заради смаку, що це печивко видалося йому восьмим Чудом. Хоча, дев’ятим, якщо бути чесним – місце восьмого в серці Казухи все ще посідали ясні очі його генерала.

А ще пані Бейдов влила в нього якусь неймовірну кількість алкоголю, і сказала що він дурень.

Виявилося напрочуд терапевтично, Казуха мав визнати.

“А ти хоч раз намагався стати прямо перед ним? Не бути цим юнаком з печивком, що вічно стоїть в стороні і дивиться, а дійсно взяти участь?” – пані Бейдов говорила як завжди голосно, і її слова добивалися навіть до найтемніших куточків серця Казухи. “Знаєш, одного разу мені довелося буквально викрасти Чішін Лі Юе і затребувати викуп, лише щоб сходити з нею на побачення. Будь сміливіше, юначе, вітер на твоєму боці.” На цьому моменті вона всміхається і ставить перед Казухою ще чарку алкоголю, після якої він вже мало що пам’ятає.

Пані Бейдов схожа.. ні, не на матір, та була абсолютно іншою, і її образ незамінний в голові Казухи, але на когось дуже близького, хто одразу, без дорікань і танців з бубном залазить прямо в серце, щоб там все, звісно, перекуйовдивши, але розставити по місцях. Казусі незвично, але на диво подобається така турбота.

Згодом він бачить мандрівницю, в якої в очах невпинна погоня за далекою зіркою, а в серці – крилате дитя бога каменю. Вона абсолютно точно не з цього світу, і Казусі хочеться її дослідити – бо зараз він почувається майже так само, ніби не належить більше нічому, і це для нього настільки тривожне і неправильне відчуття, що він дивується, як обрана світом продовжує любити і посміхатися з такою ношею.

Казуха бачить пані Нінґван, і за одним поглядом запевняється, що це кохання було варте всіх викрадень з боку Бейдов.

В очах у Нінґван незламна впевненість каменя, і любов до спалахливої Бейдов висічена в цьому камені навіки. Це було доволі дивним концептом для мінливої натури Казухи – пані Нінґван ніби не думала, а просто знала, і це, хоч і незвично, здавалося Казусі прекрасним. Він не міг не думати про те, чи могли б, теоретично, колись, просто за можливістю, очі його генерала бути так само непохитно приковані.. до нього. Пані Бейдов наче вгадує його думки, і нагадує що він дурень. В Казухи пальці чешуться випробувати теорію на практиці. “Бейдов, я маю поїхати назад до Іназуми” – злітає з язика перш ніж Казуха дійсно встигає про це подумати.

Поки дорога до Лі Юе здавалася спокійною мандрівкою, в якій Казуха мав шанс заспокоїти й привести до ладу невпинні думки, дорога назад перетворилася для нього на вічність. Йому кортіло повернутися до рідної землі, людей, про яких він не отримував звісток вже дуже давно, і кожен день юнак кидав занепокоєні погляди вдалечінь.

І перше ж, що він почув, ступивши на Батьківщину – супротив зараз посеред бою. Казуха знає, що Ґоро – вправний воїн, вправніший за більшість з тих кого він зустрічав, знає, але серце все одно заходиться в нерівному ритмі. Він хоче стрімголов помчати попереду команди, але дорогу наскоро перекриває Кокомі, і наголошує на її плані. Що ж, Казуха має визнати, хоч і поневолі, що в цьому є сенс.

Він бачить в натовпі знайому маківку і агресивно притиснуті до неї вуха, і стримує потяг прямо зараз наблизитися до нього, запевнитися що все гаразд. Знову все ця жриця Ватацумі, чорт її забирай.

Ось вже й їх час виходити на цю імпровізовану, криваву сцену, і Ґоро помічає його буквально за хвильку – одразу ж дивиться так, що в Казухи дихання перехоплює, так, ніби Казуха мало не центр всесвіту.

Казусі цей погляд землю з-під ніг вибиває настільки, що той пропускає повз і саму битву, і вітання побратимів опісля неї – приходить до тями лиш увечері, з по-дурному радісною усмішкою на обличчі і поемою, що нечітким образом крутиться на язику, що слова й сам дізнаєшся, лише коли промовлятимеш вже вголос.

Тому Казуха поспіхом дістається до шатра його генерала, і на здивоване “Щось трапилось? Чого так поспішати”, майже що перебиваючи Ґоро розповідає того вірша. В ньому.. щось про прекрасний місяць, і безкрає небо сповнене хмарами його почуттів, та Казуха одразу забуває слова які щойно вимовив. Міцний кремінь серця Ґоро, певне, буде для них ліпшою домівкою.

В Ґоро червоне обличча, здається, червоніють під м’якою шерстю навіть кінчики вух, і він так чарівно намагається підібрати слів, що Казуха не може втримати усмішки.

“Якщо відповісти зараз складно.. відповідай мені так чи ні, добре?” – в Казухи погляд з-під прикритих повік насправді не віщує нічого хорошого, та куди його наївному генералу про це здогадатись.

“Так” – звучить тихо у відповідь.

“Тобі неприємно, коли я тебе чіпаю?” – Квзуха бере чужу долоню в свою, м’яко проводячи подушечками пальців, торкається чутливих (о, Казуха дивився достатньо щоб помітити) зап’ястків.

“Ні” – все ще невпевнено відповідає йому генерал.

“Ти відсторонишся, якщо я підійду ближче?” – Казуха робить крок вперед, перекладаючи руку на спину Ґоро, і дивиться в чужі очі, де поступово в непохитний камінь врізаються образи його почуттів.

“Ні” – на цей раз голос його звучить сміливіше, та все ще недостатньо для Казухи.

“Тобі сподобається, якщо я тебе поцілую?” – промовляє, може, в сантиметрі від чужих губ, розбиваючи останню лінію оборони.

“Так” – пошепки, та все ще так впевнено відповідає його генерал, і Казуха зціловує цю відповідь, заривається таки перебинтованими пальцями в чуже волосся, дійсно таке м’яке як йому думалося весь цей час, і не може визначитися, чи не м’якші за нього губи.

Ґоро, здається, хмурить брови і наскоро затягає його в своє шатро, після чого Казуха, як від алкоголю Бейдов, вже мало що пам’ятає.

Казуха знає краще за всіх, що своє щастя найголовніше не віднайти, а втримати, тому найближчими днями ходить за Ґоро хвостиком, хоч іноді здається, що це та сама гра без переможців, у якій його генерал намагається зловити свій хвіст.

Виявляється, голосніше за слова говорить яскраво червоніюча пляма на шиї, що не ховається навіть під високим комірцем форми, і Казуха з хитрими смішинками в очах слухає, як Ґоро трошки ліниво, розімліло сварить його вранці, поки цю саму форму вдягає.

Ще декілька днів потому, Казуха бродить табором повстання в пошуках його генерала, і помічає його біля шатра верховної Жриці, як раз тоді, коли Кокомі, здається, збирається погладити його по голові. Казусі здається, що всі його тренування з елементом анемо, можливо, були саме для цього, і чітко вивіреним потоком вітру Казуха притягує Ґоро до себе, ловлячи в обійми. В нього є рівно секунда, щоб застережливо подивитися на Кокомі, допоки Ґоро не питає таки, що трапилось, але за незвичним виразом обличча верховної Жриці – вона з цього погляду щось таки розуміє.

Щось таки розуміє і Казуха, коли десь пару тижнів потому Куджо Сара вносить Кокомі до її шатра на руках, поки та сміється і ледве-ледве намагається видати хоча б пародію на опір. Уроки верховної Жриці дійсно іноді виявляються корисні.

“Дійсно, можна ж в наступний раз так само елементарною навичкою впасти йому на руки..” – думає Казуха.