Кійошікен шінкаґеучі

Йшли роки, війна з Оробаші була давно позаду, але Міко ніколи не забувала того дня. Вона про нього зрадувала щоразу, як перед нею поставала така ж Райден, як тоді. Для Міко вони були наче різними істотами: Райден з серцем та без. І як же їй не пощастило відчувати дивне п’янке тремтіння, коли поруч була остання з двох.

Коли Міко вперше натрапила на “Кійошікен шінкаґеучі”, ця книга, а точніше перший розділ, була заборонена для простих людей та молодих йо̄каїв. Але це геть не зупиняло юну кіцуне. “Що найгірше може статися? Невже Мусо̄ Но Хітотачі. Ну то й нехай. Нехай вона викине своє серце і покаже себе, я б із радістю побачила саме її перед своєю смертю…” І тут Міко засміялась: “це всього лиш дурна книга, а Райден зараз не в Інадзумі” — геть не помітивши, як її думки почали звучати вголос, і сподіваючись, що ніхто не почув ані того, що вона тишком-нишком знайшла книгу, ані вмісту тих самих думок.

«Натягнений лук нагадує серпастий місяць, а загострене лезо — прозорий жад».

Кажуть, що в день, коли Нарукамі зійшла до своїх людей, вона принесла знання про ремесло ковальства мечей. Після тисячі років та сотні пишних урожаїв, смертним ковалям нарешті вдалось виготовити мечі, що задовольнили б саму Нарукамі. Тому Великий храм та шьоґунат започаткували велику церемонію: вони збирали найкращі мечі світу та підносили їх до святилища. Так вони отримували титул божественних мечів, ґошінто̄. Проте, за ґошінто̄ криються й таємниці, відомі небагатьом.

Навіть наймайстерніші ковалі не кують лиш одне лезо, створюючи мечі. Поміж усіх спроб лише найкращий меч отримував звання істинного удару, шінучі, і ковалі підносили його своїм богам. Такий меч залишався незаплямованим, бо його лезом ніколи не вбивали. Інші ж мечі були відомі, як тіньові удари, каґеучі, які діставались найближчим слугам богів. Ці мечі проливали кров ворогів і були опоганеними нечистю та скверною.

Відколи Нарукамі ґонґен, перша шьоґун, зійшла на землі Інадзуми, вона стояла пліч-о-пліч зі своєю сестрою. Шін та каґе, істина та тінь, фронт та тил, вони разом правили державою та йшли у бій. Молодшу з сестер звали Еї, хоч якщо записувати її ім’я письмом Нарукамі, воно б означало каґе або тінь. Для старшої сестри вона була саме тінню, Каґе Шьоґун, і через роки вона стане наступницею шьоґунату.

Як багатьом відомо, у війні, що охопила увесь світ, наче багряний шторм, лиш сім богів могли залишитись переможцями. Каґе Шьоґун пишалась своєю бойовою майстерністю та незрівнянним володінням мечем, але вважала себе лиш войовницею, що не розуміє людського серця. Тому вона принесла себе в жертву, щоб Шін Шьоґун могла піднестись до “небесної цитаделі” та володорювати над Інадзумою. Невдовзі Макото, Шін Шьоґун, заснувала шьоґунат та почала свою гегемонію. Пам’ятаючи свої старі стосунки із сестрою, вона викликала божественну волю Еї та відбудувала її тіло, повертаючи собі сестру, що знову стала тіньової воївницею, каґемушьою.

“Хто це писав? Точно не Уракусай, він би згадав свої “величні подвиги”. І точно не Сайґӯ, бо тут аж надто мало веселощів та нісенітниць, що вона вічно верзе…”, — ці всі думки з’явились у голові Міко. Та була одна, що встигла першою продертись у свідомість Міко та на мить, таку одночасно коротку та вічну, наче блискавка, затьмарити все. “То я закохана… в Еї?”

Все раптом стало на місця. Вона ж знала, точно знала, що є не одна Райден. Так, вона любила Райден Макото, але Райден Еї… вона кохала. За всі роки, що Міко прожила у цьому плинному світі, лиш одна річ залишалась незмінною: її почуття до “Райден без серця”, Каґе Шьоґун, Райден Еї. Та, згадуючи оту розмову, вона геть не могла зрозуміти, чи це взаємно.