Крихке почуття

Солона очікувала всілякого, але й уявити не могла, що пара Йована це адепт церкви. Служниця та маг… Вона дивилась на парочку, поки ті, наче навмисне, робили вигляд ніби її тут немає.. Амелл не сказала, що Лілі прямо таки писана красуня, але в неї були привабливі ясно-зелені очі й пише руде волосся. Таке яскраве поєднання вирізняло сестру милосердя з поміж усіх інших дівчат. Натомість Йован… Високий, але худючий мов палиця від посоху, з довгим волоссям, яке вічно безладно стирчало на всі боки. Просто «ідеальна» пара. Тепер чарівниці стало ясно до кого парубок постійно тікав з чергувань. А вона ще прикривала це неподобство…

Хлопець відірвався від послушниці та, не перестаючи обіймати свою кохану, звернуся до Амелл.

– Тут безпечно, – сказав він, – принаймні поки що…

Солона сіла на важку лаву, спершись на дерев’яну спинку, та роззирнулась навкруги. У каплиці було порожньо, в цей час більшість магів та служниць йшли на вечерю. Чародійка старалась не згадувати коли їла востаннє, й так була роздратована.

– До чого це все? – спитала темноволоса дівчина. Вона вирішила перейти одразу до справи й не гаяти свій час.

Чародійка дивилась на Лілі, неначе випробовувала поглядом на твердість характер. Солоні було цікаво, що то за людина така. Що таку дівчину могло привабити в Йовані? Лілі могла б обрати будь-якого іншого чоловіка, не мага, й спокійно жити за межами Кола. Але, не зважаючи на заборону, руда стояла поряд з чарівником та дивилась на нього закоханим поглядом. Тож Амелл зробила висновок: або дівчина неймовірно хоробра, або нескінченно дурна.

Перед Лілі Йован він себе дещо інакше. Впевненість, твердість звучали в голосі, який він, чи то навмисне, чи то ні, робив трохи нижчим. Навіть постава була рівніша. У іншій ситуації Амелл покепкувала би з цього приводу.

– Пам’ятаєш, як ти жартувала про те що в мене «з’явилась подружка»? Так от… – він вказав жестом на Лілі, – Ти була права..

– Ти мабуть з здурів, Йоване? – з підкресленим спокоєм запитала Амелл, – Адепт? Ти ж знаєш які наслідки тебе чекають, якщо про вас довідаються?

Солона злилась, бо її друг геть не думав головою, для нього все закінчиться значно серйозніше, ніж для служниці.

– Саме тому ми тримаємо все у таємниці, – втрутилась Лілі, переймаючись що Амелл перейде на крик. Але та лиш зиркнула на служницю так грізно, задавалось, що ось-ось іскри полетять. Адепт одразу пригнічено замовкла й сховалась за плечем у Йована.

– Лілі така сама, як і ми! Її віддали до церкви ще дитиною, – заступився чарівник за дівчину,- Їй також будо не солодко у житті.

– Тобі слід ще раз гарненько про це подумати! – обурилась Солона. Їй ніколи б не спало на думку порівнювати життя мага та церковної дівчинки. Адепти не в’язні, що заперті у башті. Вони завжди можуть покинути абатство, якщо  того забажають. Церква не утримує їх силою, не посилає за ними своїх псів та не тягне їх назад до в’язниці. Амелл вважала, що анічогісінько спільного з церковниками вони не мають.

– Я нізащо не кину Лілі, ніхто не примусить мене піти на це! – палко вигукнув Йован. Вірогідно, що він очікував іншої реакції від подруги. Підтримки, співчуття. Солона трохи присоромилась, але в неї була тисяча й одна причина, чому ці відносини це суцільна дурість, та не виправданий ризик. Вона було відкрила вже рота, як Лілі знов подала голос:

– Йоване, – дівчина взяла молодого чоловіка за руку й заспокійливо погладила її. – Твоя подруга бажає тобі добра й просто сильно переймається за тебе. Можливо на її місці я вчинила би так само.

Голос дівчини був солодший за мед. Солона здивовано поглянула на руду, а та продовжила:

– Розкажи їй, про те що я знайшла в кабінеті Ірвінга.

– Про що це ви? – насторожилась чарівниця.

– Вони хочуть впокорити мене, – безбарвно повідомив Йован. Він дивився лише перед собою, ніби для нього зникло все навкруги. Очі Солони розширились від подиву, вона не хотіла вірити в це так легко.

– Вони заберуть у мене все, що мені так дорого, випалять у мені все, що робить мене людиною. Залишиться лише пуста оболонка – ні мрій, ні надій, навіть страху не буде. А тим більше, що кохання.

Він почав нервово ходити туди-сюди по кімнаті, а тим часом Солона глибоко замислилась. Вона згадала ту записку, яку бачила зранку на столі. Але дівчина знала свого вчителя, без серйозних підстав не повірив у звинувачення, можливо справа у іншому… Та все ж, той жах в очах друга був дуже промовистим.

– Але для чого їм це робити? – обережно спитала вона, – Невже це через ті чутки?

– Саме так. Вони гадають, що я надто небезпечний для Кола. Думають, що я цікавлюсь забороненою магією. Я, звісно, цікавлюсь дечим «недозволеним». Але ж не в тій течії, у якій ці дурні гадають, – він посміхнувся Лілі, а та сором’язливо відвела погляд.

Амелл стало якось не затишно, не те щоб дівчина не тягнулась до прекрасного, чудово розуміла, що кохання то щось важливе, але час й місце мали значення. Дивлячись на цих двох, чарівниця відчула у собі пустоту, певну неповноцінність.

Якщо про цих двох дізнаються, то дістанеться і Йовану, і Лілі. А як дівчину зачеплять, то парубок мовчати не буде. Натворить бід, сам того не бажаючи. В такому випадку, покарання для нього буде ще суворішим. А покровителя, що прикрив би очі на їх обставини, й сховав пару у своїй тіні, такого нема. Не важко було здогадатись, що молоді знайшли вигід у втечі. Й допомоги вони вирішили просити в неї.

– Ти виручиш нас? – спитав її Йован.

Амелл глибоко вдихнула й важким поглядом втупилась в них. Те, як хлопець та дівчина тримались один за одного, як Лілі дивилась на чарівника, як він поглядав на сестру церкви, розчулило Солону. Десь там, у потаємних сховках її душі народилось ,щось маленьке, бентежне, та крихке до цієї пари. Це маленьке «щось» хотілось вберегти, вчинити з ним правильно, попри свою злість й заздрощі, якщо бути чесним.

– У вас є план? – дівчина намагалась триматись з ними прохолодніше ніж відчувала насправді.

Солоні не подобалась Лілі, надто солодка, надто мрійлива. Але якщо Йован щасливий, то нехай. Врешті решт, він її товариш, та бачити його впокореним Амелл не бажала.

– Це означає так? Зрозумій правильно: це Йован тобі довіряє, а не я. Мені потрібні гарантії, що ти нікому не розповіси. Заприсягнись…

Чародійка скептично глянула на дівицю… Потім перевела погляд на Йована, той з благанням кивнув, її долали сумніви. Але одно разу Амелл, через своє боягузтво, вже втратила друга…

– У вас є моє слово. А тепер розповідайте, як ви плануєте провести це божевілля.

Солона сподівалась, що в них є ідеї, кожен з них ризикував усім, й невідомо до якого результату це призведе. Тому, без ретельного планування бажання діяти в неї не було.

– Якщо ми просто втечемо, то це ні до чого не приведе, – почав Йован, – Потрібно викрасти мою філактерію. А потім знищити її. Це не дасть храмовникам й шансу, знайти мене в подальшому.

–Я знаю де вони зберігаються. Але нам з Йованом не дістатись туди. Двері заперті на замок, що відкриваються двома ключами. Один від Мага, інший від Храмовника. Як символ співпраці. Людина церкви читає молитву, а чарівник спрямовує ману, плете з молитви заклинання. Слова мені відомі, – на духу промовила Лілі, ніби вона довго тренувалась перед тим.

– Ми маємо пройти двері, а за ним вже склад, де зберігаються філактерії, там вже значно простіше, –додав Йован

– І для чого вам потрібна я? Маг – є, сестра церкви є, – почала було Солона.

– В тому то й хитрість, потрібен чародій, що пройшов випробування Муками. Так би мовити повноцінний маг, – відповів хлопець.

Він присів поряд з солоною й сховав обличчя в долонях.

– А що далі? Я не вірю, що двері то єдина пастка. А охорона?  Сигнальні заклинання або руни? Ви це враховували?

– Я була декілька разів у складських приміщеннях, – озвалась Лілі, – допомагала з прибиранням. Але в потрібній залі не була ніколи. Знаю, зо там ще один замок є, але ж ви маги, для вас зламати двері буде просто.

Солона потерла скроню. Якщо це весь план, то вони програли. Можна не гаяти час й ти здаватись храмовникам одразу.

– Змок можна зламати, якщо розплавити, – запропонував Йован ідею, – я читав про різновиди стихійних жезлів, котрі посилюють природні чари. Декілька подібних жезлів є у Овейна, в складовій.

– Йоване, щоб щось отримати у Овейна, потрібна розписка від старшого чародія. В тебе є такий? Який підпише для тебе все що завгодно, не дивлячись? – зітхнула Солона.

Це все нікуди не годилось. Треба було вигадати щось краще, інакше Лілі відправиться в Еонар, а її та Йована впокорять швидше ніж вони вигукнуть «сіднички Андрасте». Важко зіткнувши, вона висловила свої думки в голос.

– Ти пропонуєш мені здатись? – справедливо обурився парубок.

– Перестань панікувати, це по-перше. По-друге, Лілі, коли ти бачила той наказ?

Солона була досить сувора, та їй необхідні були деталі, аби планувати щось далі.

– Сьогодні, зранку…– вимовила дівчина.

– Це добре, бо у нас в запасі є декілька днів. На сьогоднішній день в цитаделі є гість. Ірвінг не захоче виставляти нутро Кола на показ. Й всі неприємні справи вони проведуть після його відбуття.

Солона підвелась та підійшла до найближчої шафи, де завжди можна було знайти клаптик пергаменту, матеріали для написання листів. Знайшовши все необхідне дівчина підійшла до своїх співрозмовників.

– Лілі, можеш намалювати приблизну мапу коридорів, по яким ти ходила? – просила чародійка, протягуючи їй аркуш.

– Так, але він буде не найточніший…

Дівиця прийнялась за роботу. Амелл продовжила:

– Йоване, ви намагались дізнатись графік чергувань храмовників у тому коридорі?

– Раніше там чергували по двох, але після відбуття делегації в Остагар, людей не вистачає. Тож зараз чергування йде по одному храмовнику.

– Так і є, – підтвердила монахиня, – вони міняються двічі на день. Сестри інколи носять їм їжу та воду.

– А це вже цікаво, – Солона задумалась, – Мабуть важко стояти цілий день на одному місці. Не буде нічого дивного, якщо храмовник засне, перевтома. Правда?

– Сонний параліч, це звісно добре, Солоно. Але ж у храмовників є амулети, що гасять магію, – смикнув плечем Йован. Але його очі вже запалились надією.

– Саме тому снодійне більше підійде для таких випадків. Без смаку та запаху. Додати у вино чи сік. Як тобі така ідея?

– А й справді, можна потай прихопити в цілителів, ніхто й не помітить.

– Готово! – пролунало від Лілі.

Солона поглянула на малюнок. Адепт пояснила їй, що й до чого. Де були перші двері, де знаходилось потрібне їм сховище, і про додаткові коридори. Всі ці нариси здались чарівниці знайомими.

– Я вже бачила схожу карту, – повідомила Амелл.

– Що? Коли? Де? –- спантеличився Йован.

– В кабінеті Ірвінга. Я вивчала захисні руни. Він показував мені щось схоже, як приклад використання. То давно було. Він створював карту рун, за його зразком ті руни мали, потім, накладати чародії в якомусь приміщенні.

Солона намагалась ретельно згадати той день.

– Тобто ти знаєш які закляття там нас чекають? – очі Лілі розширились від здивування.

– На жаль, ні. Але можу підказати як виявити їх, та знешкодити певні типи.

Амелл міркувала, перебираючи варіанти, ніби планувала наступні ходи при грі в королеви.

– Ти кажеш, що філактерії за цими дверима?

– Так, але що конкретно нас чекає я не знаю. Я ж не маг, не розбираюсь в цих речах, геть зовсім.

– Дозволь запитати, – втрутився Йован, – а як це Ірвінг при тобі такі серйозні речі вирішує?

Хлопець знав, що Солоні відомо багато чого, та він ніколи по справжньому не міг осягнути всього. Дівчина сумно посміхнулась:

– Він недооцінює мене… Для нього я маленька дівчинка, котра без нього не має нічого. Він абсолютно впевнений у моїй лояльності до правил Кола.

Така відповідь задовільнила молодого чоловіка. Хоча відчував, що Амелл говорила це з гіркотою. Нікому не подобалось розчаровуватись у своїх вчителях. Для Солони все давно до цього йшло.

– Це нам тільки на користь, чи не так?

– Повернемось до нашого плану, – дівчина змінила тему – Я думаю, що якщо за цими дверима й справді знаходяться філактерії, то храмовники зроблять так, що маг туди не зайшов, або, якщо зайде, то йому буде дуже не солодко.

– Щось що гасить магію, на зразок тих амулетів, або рун… – закінчив її думку Йован.

– А що у цій кімнаті? – запитала чарівниця у Лілі.

Вона показала на сусідню залу, що прилягала до сховища. Рудоволоса була збита с пантелику. Для Солони її емоції були наче на долоні, тож чарівниця вирішила пояснити:

– За твоїм планом, вони розташовані поряд, Їх тільки стіна відділяє, можливо там є вентиляція, або що… Чим більше варіантів ми розглянемо, тим краще.

– Там склад з магічними предметами, небезпечними та забороненими, – уточнила монахиня, – Книги, артефакти, механізми, статуї. Але все одно, я не розумію як воно допоможе?

– Статуї? – спохватився Йован, –  Можеш описати?

– Там багато їх, ельфійські, тевінтерські, ферелденські. Є статуя мабарі, як живісінький. Я, спочатку, злякалась, побачивши її. Думала справжній пес. А що?

Маги перезирнулись, їм обом на думку спала одна й та ж ідея.

– Схожі на твій опис, статуї ставлять для охорони, – почав хлопець.

– Щось на зразок замка для дверей, – додала Солона.

– Гадаєте там може бути прокований прохід?

– Хм-м, будівля стара як світ, тож не відомо куди вестимуть секретні двері, – чарівниця задумалась.

Вона глянула на карту, підраховуючи все що вони мали. Усипити храмовника, то найменша проблема. Це дасть їм кілька годин часу. Дівчина розмірковувала чи вистачить їм його на все. На пряму йти до кімнати з філактеріями, то не обачливо. Амелл була впевнена на сто відсотків, що там є сигнальні руни. Які спрацюють як тільки вони перетнуть межу. Та якщо знати площу дії, то цілком реально обійти її, або ж знешкодити. За надто багато прогалин у їхньому плані. Це дуже турбувало дівчину. Якби було трохи більше часу на підготовку.

– Солоно… – гукнув Йован, – ти щось зовсім притихла.

Мабуть дівчина й справді довго мовчала, поринувши у роздуми. Вона кліпнула очима кілька разів, подивилась то на друга, то на Лілі, й промовила:

– Ох і завданнячко ви ж мені поставили…

– В нас нема іншого виходу, пробач… – Йован знітився.

– Я сама погодилась, тож все добре.

Дівчина озирнулась навкруги, за вікном вже стемніло. Година буда пізня, й скоро мав початись відбій. Сьогодні вона нічого не вирішить, але дещо до завтра вже можна зробити.

– Ось як ми вчинимо, – поволі промовила чародійка, – тобі, Йоване, треба здобути снодійне та віддати його Лілі. А тобі необхідно пошукати у Грегора в кабінеті ті плани підвальних кімнат, про всяк випадок. В мене теж буде завдання. А по обіді зберемось тут. Й вирішимо як діяти далі. В нас є час, тож не будемо поспішати.

– Часу в нас обмаль, – заперечив Йован, –  Але ти права…

На тому вони й розпрощались, Солона пішла першою. А вже по дорозі до кімнат дівчина згадала, о й крихти у роті не мала. Аж тут же її наздогнав товариш, протягуючи заверток х горіхами та печивом.

– Вибач, що втягнув у це все,– винувато сказав парубок, – але мені більше нема кому довіритись.

– Тільки не треба цього, не здавайся заледве почавши. Ми впораємось.

А далі їй треба дуло йти на гору. Вона тільки но згадала, що тепер в неї є окрема кімната. На думку Солони в цьому було щось символічне. Якщо їм сильно пощастить, то Солона залишиться сама, їй не буде на кого спертись.

Стіни нової кімнати зустріли дівчину холодом та самотністю. Невеличка комора, ліжко було трохи більшим ніж та лежанка, на якій вона спала до цього. Тут була шафа, своя, ділити її ні з ким не треба. Порад стояв стелаж для книг, трохи пошарпаний робочий стіл з простеньким канделябром, який дівчина в мить запалила, клацнувши пальцем, та невеличкий туалетний столик. Ще день тому вона б усе відала за таке місце, без надокучливих сусідів, без зайвого шуму. Але зараз…Зараз дівчину непокоїло погане передчуття, про яке вона не скаже ні Йовану, а тим паче Лілі.

Амелл підійшла до стелажу й побачила, що її особисті книги вже були тут. Вона швидко знайшла необхідний підручник про рунні чари. Старенький примірник був дуже корисним, й не одноразово виручав Солону під час навчання. У книзі було декілька глав присвячених пошуку рун завдяки аурі. Це може бити корисним. Взявши підручник солона вмостилась на ліжку й почала читати. Непомітно для себе вона перечитала один підручник, потім другий, й так до світанку, поки її не зморив сон від утоми.

Коли Амелл прокинулась, то був уже час пізнього сніданку. Дівчина похапцем направилась до їдальні, де на неї вже чекав Йован. Вигляд він мав таки потріпаний, наче зовсім не спав. Хоча сама Солона виглядала не на багато краще.

– Бачу не в одного мене проблеми із сном, – хрипко підтвердив здогадки чародійки юнак.

– Ти й сам виглядаєш наче пошарпаний кіт, – буркнула дівчина сідаючи на важку дерев’яну лаву.

– Заснеш там, ще й малі про тебе випитували…Ти в нас нова знаменитість…

Йован потайки дістав маленьку пляшечку у якій Амелл з легкістю впізнала снодійне. Дівчина легенько кивнула, а хлопець заховав свій скарб назад, до кишені.

– Після сніданку в мене буде кілька справ, а ти постарайся вести себе непримітно, – беручи миску із сніданком, мовила чародійка.

Перш за все вона хотіла нормально поїсти, гарбузова каша з пшениці була дуже доречною. Дівчина поглядала по сторонам, виглядаючи Леору, світловолосу ельфійку, яка тільки-но стала старшою чародійкою. Якось Солона допомагала їй в одній делікатній справі, що пов’язана була з павуками та збереженням майна кола. Й тепер Солона очікувала, що та відплатить їх послугою, за послугу.

Закінчивши з трапезою, юна чарівниця направилась до лабораторій, якими завідувала ельфійка йде Амелл збиралась її дочекатись. Там було тихо й спокійно. У просторому, добре освітленому приміщенні літав легкий запах спирту, який часто використовували Як основу лікувальних примочок. Столи прогинались під важкістю накопичених зіль та різних регентів. У працівників лабораторій зараз було купа роботи, адже армія короля потребувала велетенських запасів, всього що мало дати цитадель, рани зцілювали не тільки чарівники. Кожен з них, у цей момент займався своєю справою, абсолютно не  звертаючи увагу на Солону. Хтось сортував інгредієнти, Хтось замішував їх відповідно до рецепту, а хтось робив записи. Тож Дівчина сміливо попрямувала повз стелажі, що були завалені книгами, журналами та сувоями до головного столу де низенька, худорлява ельфійка перемивала колби, при цьому вона ще не забувала шпиняти й лаяти хлопця, який за її думкою робив свою роботу не достатньо ретельно.

– На склі немає бути жодного сліду від них, ти мене зрозумів? – Леора вручила нещасному щітку, суворо наставляючи. Той лиш кивнув і прийнявся начищати скло.

Витираючи вологі руки об рушник, гостровуха повернулась до Амелл та посміхнулась.

– Вітаю з проходженням Мук! – її голос одразу змінився, став трохи вищій та м’якший ніж хвилину тому. Молода жінка улесливо посміхнулась Солоні:

– Сподіваюсь тебе прислали нам на підмогу, роботи дуже багато. А часу обмаль…

– Доброго дня, дякую, – дівчина ввічливо посміхнулась.

Леора біла приємною особою, але надто чіплялась за своє місце. Воно й не дивно, офіційно, у колі, ельфи мали рівне положення з людьми. Та на практиці, на жаль все не настільки добре. Тож їм доводилось докладати значно більше зусиль ніж будь-якій людині. А ще це означало, що ельфи використовували будь-яку можливість для того щоб просунути себе. А учениця першого чародія це не поганий такий союзник, якщо правильно його використати. Амелл про це знала й дозволяла себе інколи використовувати, бо в замін отримувала від Леори певні бонуси, кращі інгредієнти для зіль, додаткові книги, які не так легко дістати.

–  Як там павуки? Більше не з’являлись? – спитала молода чародійка, ніби просто так, для підтримки розмови.

– О! мертвівши за мертвих, – махнула рукою жіночка, мовляв не нагадуй, – Ми стільки отрути назбирали з них, запасів на рік вперед вистачить.

– Дуже рада, що завдяки твоїй винахідливості коло отримає користь. Та в мене до тебе прохання.

– Уважно тебе слухаю, – жінка вмить стала серйозною, а в її голосі з’явились ділові нотки.

– Насправді нічого такого. Та я, на даний момент сфокусувалась на вивченні стихійної магії. Ти ж знаєш, що в мене з нею проблеми, – Солона старалась щоб голос звучав стурбованим й трохи присоромленим.

– Навіть не уявляю, як я можу тобі допомогти? Я більше алхімік… – стурбувалась старша чародійка.

– Насправді мені потрібен один інструмент, що можливо отримати тільки з дозволу старшого чародія. Овейн відмовляється віддавати такі речі без підпису від старших. Все таки стихійний жезл річ небезпечна.

Леора була трохи збентежена таким проханням, але Амелл запевнила, що їй потрібен жезл лише у навчальних цілях, що не хоче втрачати обличчя в очах свого наставника й тому змушена звернутись до ельфійки, й сподівається що та зрозуміє та виручить, так само як Амелл нещодавно допомогла їй. Трошки умовлянь й вже через чверть години вона прямувала з підписаним папірцем до комор.

Ще вчора Йован подав ідею, хоча спочатку Солона відмахнулась від неї, та все ж, про всяк випадок вирішила прихопити таку річ. Стихійний жезл був чимось на зразок концентратора та каталізатора магії, що посилює саме стихійну магію. Корисна річ, може знадобитись.

Овейн знаходився в коморі, як і завжди. Його бриту маківку вона впізнає серед інших завжди. Серед інших впокорених чоловік виділявся своєю міцною статурою. Широкі плечі та міцні руки дозволяли тягати йому важкі речі без сторонньої допомоги. От і зараз він ретельно, без поспіху пересував великі ящики з місця на місце. Навіть якщо він помітив Солону, то не звертав уваги на неї доки не довів справу до кінця.

– Вітаю вас, чародійко Амелл, Чим можу служити? – рівно промовив він, дивлячись Солоні прямо в очі, майже не кліпаючи. Від такого погляду в дівчини холодок пробіг по шкірі. Вона ввічливо посміхнулась протягуючи підписаний папірець:

– Мені потрібен вогняний жезл.

Вивчення документу зайняло всього кілька миттєвостей, але Солона була впевнена, що Овейн не пропустив жодної деталі. Далі чоловік пішов у глиб кімнати за необхідним. Отже все було гаразд, і чарівниця зітхнула з полегшенням.

Тим часом мимо пройшла Лілі, що направлялась в келію. Вона ледь помітно кивнула, вітаючись. Солоні аж цікаво стало: чи все в рудої пройшло по плану. Але жодного натяку на невдачу чи успіх вона не побачила.

Овейн повернувся не з пустими руками. Він простягнув просту металеву палицю Солоні. Й та, подякувавши, забрала жезл. Він був доволі важкуватий, вкритий тонким рунічним травленням. Солона не стала ховати чого в потаємні кишені мантії, натомість вона мала іти до навчальних кімнат, де доволі переконливо вдаватиме, що займається. А потім можна сказати, що інструмент просто вкрали, або вона його загубила.

Дівчина трохи захопилася тренуванням, й отямившись ледь не запізнилась до назначеного часу на зустріч. В каплиці не неї вже чекали Йован та Лілі. Вони біли трохи сполохані її квапливими кроками. Та заспокоїлись, коли помітили свою знайому.

– Як наші справи? – спитала чарівниця.

– Я ретельно перебирала в кабінеті Грегора, але вдалось знайти лише це, – дівчина розклала на лаві лист пергаменту, аби їм усім було видно.

Він був доволі крихким та старим, тож поводити себе з мапою треба було дуже обережно. Солона дістала з потайного місця малюнок Лілі. Вони майже збігались, а ще були додаткові цікаві деталі,  як наприклад:

– Тут зображений потаємний прохід,– зазначила Амелл. Вона зберігала спокій, а от її товариші були наче збуджені такою новиною. Йован уважніше придивися до карти.

– Лілі, сонечко, а не скажеш, де знаходилась та статуя собаки, що ти описувала вчора?

Лілі почала згадувати, а потім вказала пальцем на те місце де мав бути пес, якраз навпроти умовно зображеного проходу. Амелл та Йован перезирнулись, Солон читала у погляді друга тріумф. В них тепер є обхідна дорога, додатковий план, на випадок якщо за основним діяти буде не можливо. Деякий час вони сиділи за мапою й узгоджували дрібні деталі: де і що розташоване, куди могли накладати руни, як їх виявити. Вони перебирали ситуації, а Солоні з кожною хвилиною все здавалось надто без надійним. Але кинути друга вона вже не могла.

***

Увесь день, що пройшов після посвяти Амелл, Ірвінг провів наче на голках. Вона не приходила до нього після того, як закінчила супроводжувати Дункана. Маг сподівався, що безпосереднє спілкування з Амелл розвіє всі сумніви Вартового. Перший чародій згадував листування із стражем: «Майстерність у своїй справі це важлива риса для сірих вартових, але не найголовніша. Я шукаю людей з певними якостями, які можу проявитись у собі, там де їх не чекають» – писав Дункан. В цьому ж листі він обіцяв заглянути у цитадель найближчим часом. І якщо для вартового мало рекомендацій першого чародія, то Ірвінг мав намір чинити за власним розсудом. Він займав пост голови чарівників не перший рік. Та не отримав би цей стан, якби не вмів грати у політичні ігри сам. А для цього потрібно мати свої очі та вуха всюди де тільки можна. Один із таких оченят стояв перед ним та чекав розпорядження.

– Ніллане, – звернувся старий до молодого чоловіка, – будь ласкавий, передай розпорядження в каплицю. Нехай сестра Лілі завтра простежить за прибиранням у кабінеті Грегора. Зроби так, аби це не виглядало нав’язливо.

Хлопець був тямущий, тому без додаткових вказівок, одразу прийнявся виконувати завдання. А старший чародій тепер знав, що адепт церкви буде там де треба, й знайде необхідну для себе річ.

Амелл так і не зайшла, це було не дуже приємним сигналом, але не непередбачуваним. Старшому чародію вже доповіли, що після супроводу гостя дівчину помітили у компанії Йована. Отже він збирається втягну ти ще й її у свої не приємності. Ірвінг міг би зупинити дівчинку, але сподівався, що вона сама прийде до нього. Але та, здається ставить свої особисті справи вище за діла Цитаделі. Чоловік був розчарований, та вирішив не поспішати й дати дівчині час. Вона сама має прийняти рішення. Аж тут до мага дійшло… Цю ситуацію можна було використати на користь… Риси які мають проявитись, те що шукає Дункан. Життя в колі не підходить для Солони, це очевидно. А Ірвінг влаштує ситуацію, де необхідні риси її характеру проявляться. А Страж буде вимушений забрати дівчину до себе. І спокій прийде до кола, й Солона буде вільною. А що до тих двох, то ціна така собі.

Наступного ранку, за сніданком, перший чародій уважно стежив за своїми учнями. Солона вела себе спокійно,  на відміну від хлопця, який помітно нервував і смикався від кожного різкого руху. Пізно ввечері Ірвінгу доповіли про плани трійці, й чарівник не мав поки наміру втручатись. Натомість він мило побесідував з Леорою, подякував їй за чудову партію павучої отрути, що вона нещодавно здобула. Жіночка аж розчервонілась, можливо він надто мало хвалив її до сьогодення.

– Ваш здобуток буде чудовим вкладом у справи Кола. Майже все біде на потреби армії короля. Можете пишатись собою, – тепло додав він.

– Ну що ви. Я ж не сама з цим впоралась, – сором’язливо відповіла вона, поправляючи світле волосся. – Ваша учениця, Амелл, дуже допомогла мені.

Ірвінг лагідно посміхнувся.

– Я здивований, мені вона ані слова не сказала про це – чоловік вдав подив, потім додав – Вона завжди прагне допомогти, але маже ніколи не просить про поміч. Маю надію ви приглядайте трохи за нею, як її старша товаришка.

– Звісно, співпраця це запорука миру у цитаделі, – вклонилась Леора.

Після трапези Ірвінг мав зустрітись з Дунканом та Грегором. Їм важливо дійти згоди у справах потреб армії. Обговорити кількість необхідних лікувальних варив, припарок та інших алхімічних настоянок. Тапер у чарівника була ще одна ціль: він мав утримати Грегора у себе аж до самого вечора. Чим менше він буде вештатись по башті, тим краще для його плану. Знаючи лицаря та його любов до критики будь-якого рішення Ірвінга, нарада може затягнутись аж до пізньої ночі. Варто буде лише піднімати правильні теми.

Але як би Ірвінг не старався тягнути час, все ж нарада завершилась надто рано. Аж тут чародію прийшла в голову ще одна ідея.

– Дункане, друже. А чи не хотіли б ви поглянути на наших лицарів? Можливо серед них ви знайдете своїх кандидатів?  Як гадаєш, Грегоре? Твоїм хлопцям варто трохи розмінятись?

Храмовник насупився як сич, так він робив кожного разу, коли шукав каверзу у словах та ділах опонента.

– Що ж, гідна думка, – врешті вирішив лицар, –  заодно нагадаємо магам, на що ми здатні у бою.

Чарівник вдав що не почув останньої фрази. Він уважно дивися на Сірого Стража, який ніби щось зважував.

– Я не сумніваюсь у вміннях храмовників, – потягнув вартовий, – та десь півроку тому, я вже забрав у рекрути одного хлопця з лона церкви. Чи не надто нахабно буде брати ще когось? Що на це її святість скаже?

Дункан виглядав дещо стурбованим, він ставив це питання до Грегора.

– Гадаю, що у той час загроза не була такою очевидною, – примирливо відповів той, –  зараз ситуація дещо інша, любий друже.

– В такому разі я тільки за! – Дункан піднявся із-за столу, за яким вони сиділи перемовляючись, – а зараз я б хотів відвідати вашу бібліотеку. Мені нечасто випадає нагода побачити таку кількість різноманітних книг в одному місці. Маю до цього слабкість.

– Тоді люб’язно користуйтесь нагодою, – посміхнувся Ірвінг теж підводячись.

Він провів Вартового до дверей кабінету, а Грегор сидів непорушно й уважно стежив за діями чарівника. Було очевидно, що він не задоволений станом речей.

– У які ігри ти граєш, маг? –  суворо спитав він, тільки-но важкі двері за зачинились Дунканом. – До чого це все?

Ірвінг не квапився з відповіддю, ретельно обмірковуючи. Він не спішно повернувся до свого крісла, сів, склавши руки на животі. Здавалось він випробовує терпіння лицаря-командора. А тоді, уважно глянув у вічі,  та спокійним сиплим голосом  промовив:

– Внутрішні справи Кола сторонніх людей не стосуються. А така невелика вистава відволіче нашого гостя, поки ми з тобою будемо зайняті розслідуванням. Незабаром в мене будуть докази, що Йован діє не самотужки. Я лише прошу тебе довіритись мені і слідувати моєму проханню. Якщо все вийде як слід, то ввечері ти матимеш винуватця, якого піймаєш на гарячому. Ти довіришся мені?

Ірвінг знав, що Грегор дослухається до нього, навіть якщо ідея йому не сподобається, чоловік все одно братиме до уваги слова чародія.

– Отже все заради блага кола? – підозрою спитав командор.

– Саме так. Хіба я колись діяв інакше?

Така відповідь змусила храмовника посміхнутись. Він дав свою згоду на проведення показового тренування, й тепер мав йти його влаштовувати. Тож, брязкаючи обладунками Грегор вийшов з кабінету. А Ірвінг лишився сам. Старий важко зітхнув. Він сильно ризикував із своїми маніпуляціями, але його надії виправдались. Тож тепер лишалось дочекатись останнього звіту .

А день, як на зло, тягнувся надто довго. Але запас терпіння у чарівника був величезний. Він знав, що одна помилка, один хибний крок і весь його план піде коту під хвіст. Чоловік відволікав себе повсякденними справами кола, забороняв собі нервувати і намагався вести так наче все гаразд.

Ірвінг встиг переробити всю роботу, що накопичилась в нього за ці дні, коли в двері нарешті постукали. Маг дав дозвіл увійти.

– Перший чародію, майже всі храмовники зібрались на вечірнє показове тренування, – повідомив безбарвний голос впокореної.

Чарівник кивнув  в знак згоди, а та продовжила:

– Багато хто серед магів висловив бажання поглянути на тренування. Чи даєте ви згоду?

– Так, нехай поспостерігають. Не часто є нагода подивитись на таку виставу. Й запроси сера Грегора до мого кабінету, – віддав чоловік розпорядження, та відпустив  прислугу.

За роки свого життя він навчився не співчувати впокореним й  відноситись до них спокійно. Жінка вийшла з приміщення так само тихо як і зайшла, а за чверть години явився Грегор. Вигляд в нього був дуже напружений, храмовник просто згорав жаги до дій.  Така нетерплячість дуже не доречна. Тож  Ірвінг  вирішив спочатку заспокоїти свого наглядача. Чоловік запросив сісти, налив охолоджений відвар фруктів, що добре тамував спрагу і подав Грегору.

Аж раптом у двері постукали. Чародій посміхнувся. «Саме вчасно» –  подумав він.

На порозі стояла низенька, пухкенька дівчинка, з русявим волоссям сплетеним  у простеньку зачіску. Її сіро-зелені очі здавались за великим від поливу чи переляку.  Вона боязко дивилась то на першого чародія, то на командора храмовники, ніяково переминаючись на місці, не наважуючись ступити крок.  Ірвінг вирішив поквапити дівча:

– Дитино, тобі нема чого боятись,  заходь хутчіш, – лагідно звернувся він до малої.

Він провів дівчинку до свого столу і посадив на додатковий стілець, якраз навпроти Грегора. Здавалось русяву це трохи збентежило, тому чарівник заспокійливо почав говорити:

– Все що ти скажеш піде на благо нашого кола. Ми пам’ятатимемо, яку ласку ти зробила нам.

Чарівник повернувся до Грегора, та повідомив, що дівчинка хотіла би відправити листа до матері, спитав чи може церква зробити виняток для такої слухняної дитини як ця. Грегор одразу зрозумів для чого це все й запевнив, що звісно, листування можливе. Якщо та говоритиме правду. Почувши це молода учениця розслабилась й охочіше почала говорити.  Вона розповідала все що знала, про те як бачила Йована і Лілі разом, що чула про їх бажання втекти. А також бачила як пара, у той час коли всі йшли дивитись тренування, йшли у протилежному напрямку. Їй це здалось підозрілим й вона вирішила простежити за ними, зовсім трохи. Вона запевнила, що знає – така поведінка недопустима для мешканців фортеці, тому , як і просив Ірвінг, розповідає про те що знає. Весь час дівча дивилась лише на мага, і боялася повернути голову в сторону храмовника. Чоловіки уважно слухали розповідь, ні на мить не перебиваючи  ученицю.  Коли вона затихла, Грегор спитав:

– Й давно ти слідкуєш за своїми побратимами? – його голос звучав як грім серед ясного неба.

Дівчина вжалась у стілець так, ніби від цього вона стане менш помітною.

– Ти все правильно зробила, люба, – одразу поспішив заспокоїти її маг, а потім додав:

– А тепер тобі час бігти до своїх друзів та насолоджуватись вечором. Ця розмова лишиться між нами, правда ж ?

Двічі повторювати дівчині не потрібно було, вона, кивнувши на знак згоди, схопилась на ноги й хутко пішла геть. Як тільки двері з гуркотом зачинились, Грегор одразу звернувся до чарівника:

– Отже в нього є спільниця…. Та ще й з лона церкви… Не повірю що та з власного бажання стала б допомагати. Чи не замішана тут  магія крові?

– Радше магія кохання. Любов штовхає людей і на гірші вчинки, друже мій.

– В будь-якому випадку, чи не варто нам поспішати?

Грегор підвівся із свого місця та готовий був до дій. Але чародій зупинив його:

– Друже,  гадаю що квапитись так сильно не варто. Треба діяти обережно, інакше просто злякаємо наших втікачів, та й так нічого не доведемо. А от піймати при більш вагомих обставинах…

І тут храмовник мав погодитись з магом. Хоча Ірвінг яскраво бачив, що лицарю те не до вподоби. Чародій не спішно почав збиратись, він чув як Грегор покликав ще двох своїх підопічних храмовників, про всяк випадок. Розумна міра, хоча Йован не був сильним магом, це не виправить навіть магія крові, що давала  чародіям просто колосальної сили, та щоб застосувати її треба бути справжнім відчайдухом або дурнем. Та все ж маг загнаний в кут, то небезпечна істота, від якого можна чекати чого завгодно.

Спуск до підвальних приміщень пройшов тихо та спокійно. У коридорах було пусто. Лиш тихе сопіння лунало далі по тунелю. Це вартовий храмовник Керрол відверто спав на своєму пості.  Ірвінг перевірив його стан. Сон був не магічним – зілля. Розумний хід, тепер до ранку його не розбудити. Грегор наказав хлопцям перенести його в казарми. Користі тут все одно від сплячого нуль. Дочекавшись повернення помічників вони попрямували далі. Потрібний їм поворот бус всього у  десяти кроках від них. Грегор подав сигнал своїм помічникам, й Ірвінг в котре вжитті здивувався наскільки тихими можуть бути храмовники при потребі.

Важкі двері, що загороджували шлях до підвалу, були відкриті навстіж. А з темного коридору віяв холодний протяг. Зараз прохід нагадував  більше щелепу монстра,  аніж звичайну споруду. Та десть з протилежного боку звивистого тунелю миготів теплий вогник світла, лунало відлуння швидких кроків та збуджених голосів.

Далі все відбулось надто швидко. Ледь помітний рух Грегорової руки, і храмовник наче мисливські пси рвонули вперед. Вони збили з ніг дівчину, яка й зойкнути не встигла й швидким та точним ударом по голові виключили хлопця із свідомості. А Амелл ніде не було видно. План Ірвінга провалися…

***

– Тобто як це тебе не буде поряд? – з гнівом спитав Йован –Ти відмовляєшся на допомагати?

Солона сплеснула в долоні. Вона очікувала на менш бурхливу реакцію.

– Присвяті сідниці, ні! Звісно ні. Я не відмовляюсь. Просто робитиму це менш помітно. Спочатку дослухай до кінця. Я допоможу відкрити двері, дам вам спорядження, яке стане у пригоді. Я, між іншим півночі витратила на це. Але на цьому все…  Просто подумай чому?

Таке рішення Амелл здивувало парубка. Вони домовлялись про інше. Він стільки всього зробив, аби тільки вмовити Солону. Аж тут замислився, він та Лілі втече, а от подруга залишиться тут.

– Тікай з нами! В чому проблема? – запропонував він не вагаючись.

Чародійка лиш похитала головою:

– Моя філактерія вже на шляху в Денерим, – мене знайдуть дуже швидко.

– Тому тобі безпечніше буде аби тебе не бачили з нам, – до нього дійшло.

Йован зовсім не подумав про наслідки для своєї подруги. Юнак трохи затихнув. А Лілі тимчасом стала поряд з ним й стиснула його долоню. Вона завжди розуміла коханого й знала, як заспокоїти. За це Йован й любив Лілі. Молодий чоловік глянув на чарівницю, що стояла навпроти нього. Вперше він бачив свою подругу такою маленькою, вона наче схудла за останні кілька днів, Волосся яке дівчина зазвичай заплітала у складні зачіски, зараз було сплетене в просту недбалу косу, мантія на ній трохи висіла й була неохайно застібнута.  Схоже вона виглядала коли зник Алім, тоді на деякий час дівчина занедбала себе, а Йовану прийшлось добряче постаратись, щоб привести її до тями.

– Зараз не час думати про мене, – відмахнулась Солона від співчутливих поглядів.

Вона вивернула кишені та розклала на столі декілька предметів. То були саморобні амулети з рунами. Йован міг лише гадати де вона дістала основи для них, так речі під рукою просто так не валяються.

– Ці амулети я робила сьогодні для вас. Він реагує на деякі види рун. Блакитне сяйво то захисні руни, червоне – пастка. Маскувальні чари – зелене.  Тримайте його в руці й він вас направлятиме найбільш безпечним шляхом.

Дівчина віддала медальйон Лілі, а та швидко повісила його собі на шию. Другий же оберіг Солона віддала Йовану. Той покрутив його в руках, уважно розглядаючи.

– Цей спеціально для тебе. Носи не знімаючи, він концентрує манну й зберігає її. Насправді такі заборонені храмовниками, бо ту частину магії, що збережена в медальйоні церковники не зможуть розвіяти святою карою, але  кількість мани дуже обмежена. Я ж прикриватиму вас. Й в разі чого прийду на допомогу.

Хлопець вдягнув на шию амулет, та надійно сховав за комір мантії. В нього не вистачало слів, щоб описати свою вдячність. Звісно це не те на що парубок розраховував, але про таке навіть й не подумав.  Йован глянув на Лілі, що тихенько сиділа поряд. Здавалось вона теж вражена й вдячна його подрузі. Він торкнувся її рудого волосся, а та лиш мило посміхнулась.  Й юнак вмить забув про всі негаразди. З середини він наповнювався крихким почуттям значності. Заради неї молодий чоловік готовий був піти на все, стати кращім, сильнішим й хоробрішим ніж був насправді.

– До речі, – Лілі відволіклась від Йована, –  Я чула, за обідом, як храмовники шепотілись про показове тренування. Щось на кшталт розваги для Сірого Стража.

Маги перезирнулись. В побіденну годину кожен з них був зайнятий своїми справами. Тож не могли чути останніх новин. Йован вбачав у цьому шанс, завдавалось що сам Творець благословляє їх. Та одразу помітив, що Солона не поділяє його настрою. Вона одразу стала схожа на грозову хмару. Її осі забігали по картам, що принесла Лілі, то по її власним записам, дівчина закусювала губи ніби вирішувала складне завдання й не могла знайти рішення. Йован обережно спитав:

– Щось не так?

– Можеш вважати мене параноїком, але якось все так ладно складається, що мені лячно…

– Ти параноїк, ще скажи, що Ірвінг навмисне покликав цього Дункана, аби нам допомогти. Ніхто ні про що не знає, будь певна. Тай для чого комусь допомагати мені?

– От це мене й турбує. Але, можливо, ти правий – останнім часом я надто підозріла.

– Це так на тебе Муки вплинули, так? – турботливо спитав він.

Подруга лиш сумно посміхнулась.  Він повернуся до папірців й карт, Амелл, тим часом, почала черговий раз проговорювати план дій.  Поки дівчата були з ранку зайняті своїми справами, Йован без діла теж не сидів. Він нишком перевіряв та промацував місцину. Прямо за ключовими дверима , які без Солони не відчинити, для мага, можна сказати знаходиться «чорна діра». Він нічого не відчув. А це могло означати лиш одне – за дверима є руни які гасять магію. Про що хлопець й розповів своїй подрузі. Він змовчав про методи, якими користувався для розвідки, але вона й не допитувалась. Молодий чарівник на карті приблизно позначив площу «темної плями». А Солона все гадала чи не буде там сигнальних заклинань.

– Вони там не потрібні. Всі переконані що тих дверей з подвійним замком достатньо. А оті всі руни, то  про всяк випадок, але за весь час існування башти, тут мало хто поривався. Принаймні за останні сто років, – запевняла Лілі.

Йован розумів важливість продуманого плану, та всі деталі врахувати все одно не можливо.  Але Амелл була налаштована рішуче.   Вона готова була чіплялись до кожної деталі.

– Я ще оду цікаву іграшку прихопила, – раптом сказала дівчина, – на випадок якщо треба буде розплавити якийсь замок чи прути.

Вона дістала стихійний жезл і вручила Йовану.

– Твоя ідея була,  – занизала вона плечима, – на цьому наче все.

– Це найкраще що можна придумати, – погодився хлопець, – Решту справ вирішуватимемо за обставинами.

Поспіхом зібравши речі вони поодинці покинули каплицю. Спочатку пружною ходою пішла Амелл. Він навіть подякувати не встиг, як темноволоса зникла з очей.  Хлопець трохи притримав Лілі, обійнявши її:

– Скоро все закінчиться, й в нас все буде добре, – пообіцяв він дівчині, цілуючи у  кожну щічку. Красуня лиш посміхнулась метеликом цьомкнула його у вуста.

– Так і буде, без тебе життя мені не миле.

А далі вона вивільнилась з чоловічих рук й зникла за дверима, наче солодке видіння. А Йовану не лишалось нічого, крім того як піди до спільних кімнат відпочинку, та спробувати змішатись з юрбою. В цьому великої проблеми не було, все одно на нього мало хто звертав увагу.  Тож він знайшов куточок для себе й книги, яку взяв на столі, навіть не дивлячись що то воно таке.  Коли  маг робив вигляд що читає, то уважно спостерігає за тим, що відбувається навколо. Ось Амелл  ходить серед решти. Там заговорить, там посміхнеться. Ось у натовпі махає комусь рукою, як помітив Йован, Каллену. А той аж розчервонівся наче цнотлива дівка. Йован аж пискнув від сміху.

«Й що тільки ті дівчата в ньому знаходять?»- запитав він себе подумки.

А потім, воно саме так вийшло, він зустрівся поглядом з Лілі. Та швидко почав дивитись на сторінки книги. Подумки він був вже за межами кола, десь у тихій місцині, разом з коханою. Хлопець для себе вирішив, що відмовиться від магії назавжди. Адже йому дар приніс лише страждання. Він не хотів згадувати матір, яка кричала, що він монстр, та хотіла вбити. Батька, який викинув його в тій церкві, напризволяще. А все через кляту магію. Й лише кохана прийняла його, не дивлячись на недоліки, які він ненавидів у собі.  Тапер його світ це Лілі, й він подбає, щоб їй було добре з ним.

Чарівник відчув як по трохи закипає, руки почали стискатись від гніву. Він пригладив волосся, тільки для того щоб заспокоїтись. А юрба навколо, тим часом, потроху рухалась до виходу на тренувальні площі. Зала поступово пустішала, а це слугувало для них сигналом до дій. Спочатку хлопець змішався з натовпом, щоб не помітно підійти ближче до Лілі. Юнак зупинився прямо за нею, та обережно потягнув за рукав білої мантії.  Він потягнув її до  найближчих темних колон, де їх двох ніхто б не помітив. Перейматись не було чого, магам не часто випадала нагода провести час на вулиці, тож всі кинулись скористатись можливістю.

Почекавши доки збуджений натовп пройде повз них, вони рушила до місця зустрічі. Спустившись гвинтовими сходами, пара усіма силами намагалась уникати пересічних, аби нікому не потрапляти на очі. Дівчина тихенько повідомила, що в неї неподалік заховане все необхідне для подальшого плану дій. Виявилось що то харчі и пляшка з елем.

– Керрол ніколи не відмовляється від їжі чи питва, – пояснила дівчина, – й що смачніше воно буле, то охочіше він прийме.

Йован хитро посміхнувся, на його думку Лілі не погано розбирається в людях. Але його трохи лякала думка, що як той бовдур Керрол зробить дівчині щось, адже вона така тендітна, до того ж не маг.

На нижніх поверхах було значно темніше та прохолодніше ніж на горі. Не було жодного вікна, крізь які до приміщення могло потрапляти світло та тепло.  Здавалось ніби тут стіни давили ще сильніше. Моторошне відчуття не покидало хлопця з того моменту як він увійшов у цей коридор.  Лілі ж зайшла до найближчої ніші із статуєю із білого каменю. Там вона додала снодійне у пляшку із зеленого скла.

– Залишайся тут, – дівчина ковзнула повз молодого чоловіка в напрямку сторожового.

Керрол, то був такий кремезний юнак із коротко стриженим солом’яним волоссям, що неслухняно стирчало їжачком, понуро стояв на сторожі й і вже відверто позіхав, коли звернув увагу на Лілі. Йован хутко заховався, аби його не помітили завчасно.  Чарівник одразу звернув увагу на  силует, що наближався у темряві. Він швидко розгледів Солону.

– Ти затрималась, – пошепки промовив хлопець.

Та Амелл лиш нетерпляче махнула рукою й визирнула глянути що відбувається за поворотом.

– Керрол? – ніби не вірячи своїм очам тихо спитала вона, – Цей йолоп?

– Скажи, що пощастило! – радісно  кивнув маг.

– Чи не занадто нам щастить?

– Не псуй настрій.

Йован теж визирнув з ніші. Перед його очима повстала доволі не приємна картина: Лілі ніби фліртувала з храмовником. Він відчув як від злості та ревнощів поколює у кінчиках пальців, ніби от-от зірвуться чари. Хлопець вхопився долонями у холодний камінь стіни, аби трохи заспокоїтись. Він утримував себе думками зо все це не доречно, що це просто гра аби звільнитись від клітки. Крихкий спокій знов настав у його душі.

А рудоволосій дівчині тим часом вдалось напоїти воїна церкви. І він все частіше кліпав очима й позіхав, намагаючись боротись із сном. Солона штовхнула ліктем Йована, аби привернути увагу товариша. Він помітив як Лілі спочатку питає щось у сповзаючого по стінці храмовника, а потім підзиває їх до себе.

– Це ж скільки снодійного ви залили у бутель? – поцікавилась чарівниця.

– Та нічого йому не буде, – буркнув Йован, – але до ранку не прокинеться. Воно й на краще.

Солона все ще насторожено спостерігала за Керролом. Та попри все часу в них було обмаль, тому затримуватись вони не стали. Їх чекав наступний крок. Велетенські двері, що оббиті залізом, на якому вигравійовано велику кількість древніх рун, які вимальовували химерний, але при цьому красивий візерунок, що забезпечував надійний захист від зовнішнього втручання.  Ворота буди надійно запечатані. Не було навіть замкової щілини.

– Коли я казала, що  потрібні два ключі, щоб відкрити двері, то я виразилась не досить точно, – тихесенько повідомила Лілі.

– Насправді необхідні дві людини, які, так би мовити, проводять ритуал. Він доволі простий.

Лілі пояснила, що людина від церкви має вимовити пароль, а от маг має направити на двері манну. Таким чином показується взаємодія храмовників та чарівників. У сховище вони можуть потрапити тільки разом.  Її голос набув певної урочистості, міцності, коли вона промовляла:

– Меч Творця. Сльози завіси…

Йовану здався такий пароль дещо банальним. Він спостерігав як Солона наводить чари.  У такий час вона невловимо змінювалась. Її магія була гарною, витонченою та стриманою.  Саме зараз хлопець був дуже чуттєвим до потоків чарів. Хлопець відчував пустоту за дверима, те на яку площу вона розповсюдилась й де закінчуються її кордони. Тимчасом двері з гучним та важким скреготом відчинились. Йован злякався що такий галас може привернути не бажану увагу, тому машинально почав роззиратись довкола.

В коридорах, як і раніше,  пусто. А з відкритого тунелю напівпрозорою димкою линув холод. Схови з філактеріями були так оманливо близько й водночас неймовірно далеко.

– На цьому розпрощаємось? – тихенько спитала Лілі, звертаючись до Солони.

Та занизала плечима:

– Я буду неподалік. Якщо буде небезпечно, то розбийте один з амулетів, він резонує з моїм. Й я прийду на поміч.

– Ми впораємось, й дякую за все… – посміхнувся Йован.

Йому вже натерпілось рушити далі. Адже від мети відділяло так мало. Молодий чоловік потягнув за собою свою дівчину. Здавалось темрява кам’янистого коридору поглинула все: магію, тепло, світло. Запаливши он із смолоскипів Йован побачив що стіни вриті тонким шаром сріблястого інею.  Холод пробрав до кісток, а від подиху йшла легка пара. Хлопець відчував, що щойно він переступив поріг кімнати, як його манна полишає тіло. Накрило втомою. Але крапля сили лишилась у оберегові, який вручила Солона. Тим часом Лілі дістала свій амулет та віддала його магові. Маленький гірський кришталевий камінь на мотузці засвітився блакитним сяйвом. Йован тримав його наче компас. Молодий чоловік звелів дівчині йти за ним, прямісінько по його слідам.   А сам рухався обережно, старанно оминаючи ті ділянки шляху, на яких камінь світив яскравіше, Коли вони підходили надто близько до рун, то очі Йована починали розрізняти навіть їх малюнок. Вони були не тільки на підлозі, подекуди й на стінах.

В приміщені не було жодного вікна, а повітря здавалось тут затхлим, не живим, холодним. Від нього у грудях крижаніло. Йован квапив їх рухатись вперед, щоб не замерзнути. Кожні десять-двадцять кроків він звірявся з картою, аби бути певним, що не заблукав та не наплутав чого.  Інколи їм траплялись пусті іржаві обладунки. Та на темному металі юнак бачив сліди від чар.  Якщо хоч один такий задіти, прокинуться вони всі. Й тоді навряд чи він та Лілі виберуться звідти живими.

Через кілька поворотів та розвилок вони потрапили до складового приміщення, де речі були перериті й складені аби як. То тут, то там валялись роздерті книжки, зламані скрині.

– Ти чуєш? – пошепки спитала дівчина прислуховуючись.

Йован зупинився й пришпорив вуха. Десь з глибин кімнати почулось легкий писк та шарудіння. Аж раптом, із-за кутка вистрибнула зграйка глибинних мисливців. Створіння, що схожі на ящерів, спритно пересувались на задніх лапках. Своєю щелепою наче п’явки присмоктувались до жертви, а великою кількість маленьких, але гострих ,як лезо, що розташовані по колу пащі, вони вмить могли роздерти жертву на шматки. До того це були зграйні створіння, які нечасто зустрічались поодинці. Їх маленькі оченята, що розташовані по різні боки щелеп,  здатні бачити в цілковитій темряві.

Одне із маленьких чудовиськ з пронизливим вереском накинулось на Лілі, яка стояла в тіні. Решта послідкувало прикладу ватажка. Йован одразу ж кинуся на допомогу, відганяючи зубатих чудовиськ  факелом, що сліпив їх. Глибинні мисливці верещали від болю та хитали писками, щоб орієнтуватись, тим часом Йован з характерним тріскотом створив заклинання ланцюжкової блискавки, яка вдаряла по черзі декілька цілей, одну за одним. Юнакові ніколи не вдавались ці чари, пальці пекло від неохайної магії, та  все ж він продовжував стояти на своєму. А чудовиська падали замертво, один за одним. Останнього що сили жбурнула сама дівчина, й той з переляканим вереском втік би й сам, якби не ще одне заклинання мага.

Як тільки з тварюками було покінчено, хлопець відчув втому. Він ще не повністю відновився після спустошення, а тут такі серйозні чари. Лілі вже намагалась вияснити як його самопочуття:

– Ти як? Можливо тут є якесь зілля для відновлення сил?

Вона почала шукати по шухлядках якісь пляшечки для нього. Та так нічого придатного не знайшла. Тільки бите скло.

– Все в порядку. Треба рушати далі, часу обмаль.

Очима Йован знайшов тунель, який прорили собі мисливці. Хто знає скільки їх ще могло набігти у пошуках їжі. Тому хлопець не хотів зволікати й вирушив далі. Звивисті коридори складались у лабіринт, одна кімната походила на іншу й здавалось, що тому нема кінця й краю.  Але, завдяки своєму маленькому секрету, Йован був певен, що вони йдіть вірним шляхом. Він ясно відчував сильні потомки магії, що були десь попереду. Його мана накопичувалась, а сили відновлювались.

Наступні двері, якщо вірити відчуттям та карті, привели їх до сховища.  Замок був зачинений, й маг вирішив, що саме час користатись жезлом.  Він направив магічний предмет на замок,  а після легких маніпуляцій з внутрішніми силами, побачив струмінь ярого вогню, який з легкістю розплавляв метал. Врешті  замок було знищено, а двері відчинені. Вони обережно зайшли до зали, яка була справжньою скарбницею. На стелажах стояли просто неймовірні експонати. Сотні книг, десятки артефактів, все це будо хаотично складено просто усюди: на полицях, на підлозі. У Йована очі просто розбігались від такого розмаїття цінних та, безперечно, небезпечних предметів. Деякі з механізмів ритмічно цокали, на столах він знайшов коштовне каміння, яке постійно вібрувало та гуло, такі речі  хлопець старався обходити, прикриваючи собою Лілі.

Молоді люди все просувались в глиб кімнати, оминаючи безголову статую, якоїсь ельфійської богині, з білого мармуру, що потемнів від часу. Йован подумав, що Солона раділа би наче мала дитина, якби опинилась в цій залі.

– Треба звіритись з мапою, – нагадала Лілі.

Маг кивнув  у знак згоди. Він дістав з кишені складений лист й почав вертіти його вивчаючи.

– Шкода, що так мало часу, можливо ми знайшли б тут щось корисне, – пробубнів хлопець, озираючись навкруги.

Він взяв напрямок й впевнено проснувся до заданої цілі, а Лілі тільки й лишалось що встигати за ним. Чарівник зупинився  лише тоді, коли вони дістались протилежного краю сховища. Маг уважно роздивлявся статую мабарі, про яку згадувала Лілі, ненароком. Він одразу зрозумів що то за річ. У деяких книгах були оповіді про те, що подібні статуї буди свого роду оберегом та замком для потаємних дверей. Цими знаннями одного дня хлопець вихвалявся перед Солоною. Тепер він зрозумів, що солона  не просто так дала йому стихійний жезл. Ці магічні предмети були ключем до подібних статуй.

Вивчивши статую з сірого каменю, він перемкнув свою увагу на протилежну стіну, на яку дивився кам’яний пес. Стелаж був не закріплений, при бажанні його можна легко пересунути, штукатурка на  стіні, в деяких місцях відходила та видавала контури дверної рами.

– Допоможи мені пересунути цю полицю, – гукнув він до дівчини.

– Ти щось знайшов?

– Так, за цією полицею прохід, – мовив Йован беручись за стінки стелажу, – А статуя пса то замок, що відкриває двері. А якщо вирити карти то що за тою стіною знаходиться?

Коли простір біля стіни був розчищений, маг повернуся до кам’яного мабарі й ретельно роздивися його. Шершавий камінь сірого кольору був холодним на дотик. Йован уважно придивлявся до рунічного надпису, що був на маківці. Саме те що він шукав. Хлопець направив у руни жезл та направив через нього ману. Камінь одразу нагрівся, а енергія виходила від статуї у напрямку таємного проходу, вимальовуючи контури арки.

Стіна зникла. А з суміжної кімнати повалив густий холодний туман. Йован одразу  ж кинувся до відкритого сховища, забувши про обережність. Невелика кімната була схожа більше на комору, у яку складають різний непотріб.  Стелажі вдовж стін були вкриті інеєм, від чого блищали наче срібло. Де не де на полицях стояли банки та пляшки різних видів та розмірів. В них зберігались небезпечні зілля, отрути, додаткові інгредієнти.

Йован відчув її, його кров відгукувалась магією у ньому. Він точно знав де знаходиться його пляшечка з червоною рідиною. Хлопця тягнуло до неї несамовитою силою. Тут біли і інші філактерії, не так багато як він гадав, але була велика спокуса знищити ще й їх. Та це ні до чого не приведе, тільки приверне зайву увагу. Тож слідуючи тонкій червоній ниточці він йшов до потрібного місця. Хлопець чудово знав з чим пов’язане таке глибинне відчуття власної філактерії.

– Треба ретельно обшукати тут все, – поволі промовив він, аби не видати своїх вмінь.

Лілі кинулась до найближчих полиць, а він сам перебрав декілька пляшечок для виду. Крок за кроком юнак наближався до своєї цілі. Серце у грудях билось наче пташка в клітці. Рури, то тягнулись до крихкої пляшечки тремтіли від нервовості. А рідина, відгукуючись на нього, світилась.

«Така маленька та тендітна» – лунала думка в голові. Наступної миті він вигукнув:

– Знайшов!

Лілі покинула сої пошуки та підійшла до хлопця, що обережно вертів у своїх долонях філактерію. Він роздивлявся її геть не звертаючи увагу на дівчину, а потім, так раптово, що Лілі злякалась, з усієї сили жбурнув склянку об кам’яну підлогу. Скло тріснуло та розлетілось на мілкі шматочки, а рідина червоною плямою розтікалась довкола та зникла, й сліду не лишилось.

– Тепер я вільний! – маг не вірив своєму щастю, – Нас ніщо не стримує!

Він підхопив дівчину й почав кружляти з нею, наче у танку. Лілі сміялася й раділа. Вона ще ніколи на бачила Йована таким щасливим та безтурботним.  На мить здалось ніби у їх долонях весь час світу.

Але треба будо швидко рухатись до виходу. Й тікати світ за очі, подалі звідси. Їх мла зустріти Солона з речами, які заготовила Лілі на передодні. Та подруги не було видно. Замість цього почулись гучні кроки. Не встиг Йован оговтатись, як відчув на собі святу кару, вміння храмовників, розсіювати ману. А наступної миті його схопили й скрути так, що він й поворухнутись не міг.

– Все як ти й казав, Ірвінгу, – почув хлопець ненависний голос Грегора.

Командор храмовників підійшов ближче. Він презирливо дивився на Йована, а той відчував лиш страх, за себе, за Лілі.

– Маг та, хто б міг подумати, адепт –  храмовник повернувся до Лілі, яка тряслась  наче осиновий лист при шквальному вітрі.

– Невже наші служителі так низько пали? – суворо продовжив рицар.

Йован хотів був сказати, що не займали Лілі, але він відчував себе таким знесиленим, що й язиком поворухнути не міг, що вже казати про супротив. Якби він тільки міг дотягнутись до потаємної кишені. Та все що хлопцю вдавалось це знесилено дивитись то на Грегора, то на Ірвінга. Останній виглядав наче чимось спантеличений.

– Вона не під чарами магії крові, –  Грегор роздивлявся дівчину, що готова була от-от розридатись.

– Грегоре, – повільно вимовив Ірвінг, – їх треба відвести до в’язниці. Не варто робити виставу, доки у  цитаделі Вартовий. Гості не повинні бачити бруд.

Командор та перший чародій пішли, а їх наче ганчірних ляльок поволокли до каземат. Хлопець чув як пручалась та плакала Лілі, як  її грубо тягли. Хлопець закипав від злості, на себе, на Ірвінга, на Грегора та на Солону.  Подруга мала би попередити їх, та її не було. Вона обіцяла допомогти, та зрадила. Гнів з’їдав молодого чоловіка з середини. Вина за власне безсилля кидала хлопця у відчай.

Аж раптом, із-за повороту хтось вискочив і він відчув як їх всіх збило ударною хвилею. Така потужна магія могла належати лиш одній людині.

Амелл важко дихала, а її очі світились блакитним сяйвом. Таке буває коли випиваєш занадто багато ліріуму. Чорноволоса дівчина важко дихала, але при цьому готувала наступне заклинання. Ці чари вона направила на Йована, й той відчув прилив сил. Хлопець тільки й встиг здивуватись, коли це вона вивчила такі складні чари. Він звівся на ноги, на швидко дістався до Лілі, приводячи її до тями.  Тимчасом Чарівниця готувала трете заклинання й вже готова була надсилати на храмовників, що починали приходити до тями.  В наступну мить все сталось надто швидко. Йован був до такого не готовий.  Наче з під землі виріс Грегор, і тієї ж миті Амелл пала наниз, від святої кари.

Йован зрозумів, що наступний він та Лілі, а сил протистояти командору в нього не було. У відчаї він схопися за єдину можливу нитку врятувати їх всіх.

– Ви не торкнетесь Лілі! – заричав він, схопившись за канцелярський ніж, що весь час як оберіг лежав у його кишені. – Ви нікого з нас не торкнетесь! Я більше вам не піддамся!

Вмить блиснула  його кров на зап’ястях і Йован відчув себе неймовірно могутнім. Життєві сили сп’янили його, дарувавши найпотужнішу енергію. Обрушуючи її на храмовників, та першого чародія, хлопець не чув пронизливого крику Лілі, що був повним страху, ні попереджувального вигуку Солони, яка намагалась відштовхнути від нього подалі рудоволосу. Всього на мить він відчув себе всесильним, та здатним на все. Та наступного моменту все змінилось. Аура навколо нього зробилась темною та важкою. Вона давила та підкошувала. Далі прийшло спустошення. І Йован зрозумів, що скоїв.

Молодий чоловік у закривавленій мантії дивився на кохану, яка виглядала до смерті наляканою. Хлопець чекав, що вона кинеться обіймати його. Він зробив крок на зустріч, але дівчина відступила.

– Не підходь до мене, меліфікар! – вертячи головою вигукнула вона, – Ти казав, що не використовуєш магію крові, ти клявся мені! Монстр!

Її слова розбивали йому серце. Так він знав чари крові, але ніколи до сьогодні не використовував. Й то тільки тому, що їй загрожувала небезпека. Він хотів врятувати її, їх усіх. Невже вона цього не розуміє?

– Лілі, не треба. Будь ласка… – він мало не плакав, – я закину магію, назавжди. Й ми будемо щасливі. Удвох…

– Я сказала ні! – верескнула вона.

Його щастя виявилось надто крихким. Воно розбилось на тисячі уламків. Хлопець не помітив як до нього підійшла Солона

–  Йоване, тобі треба йти, зараз! – голос звучав її тихо та стурбовано.

– Я без Лілі нікуди не піду…

Навіщо йому життя, коли її нема поряд. А зараз вона говорить що він монстр. Для Йована все змінилось, він відчував себе розбитим, розгубленим та покинутим. Хлопець чекав поки хтось йому скаже що робити далі. Він глянув на Амелл, а та дивилась на нього із співчуттям.

– Зараз або ніколи! Тікай!

Чарівниця штовхнула його й він побіг, лишаючи по заду все що колись мав. Зовсім не розуміючи, що робити далі.