Криваве янголятко.

  Звичайний літній день. В місті стоїть несносна спека, від якої люди намагаються сховатися в тіні тих небагатьох дерев, що туляться посеред кам’яних джунглів. Можна сміливо стверджувати, що довкола панували тиша і спокій: перехожі поспішали по своїх справах, машини проїжджали по дорозі, піднімаючи пилову завісу. Нічого цікавого не передбачалось. 

  Та раптом на одній з вулиць, що ближче до моря й порту, відкрився портал, прям нізвідки. З нього вискочила дівчинка, змусивши людей довкола розбігтися хто-куди  і викликаючи хвилю дратуючого визгу. Вслід за нею визирнула рука, та портал раптово зачинився, а рука впала перед незнайомкою, заляпавши її кров’ю. Деякі особливо чутливі перехожі від такої картини втратили свідомість, інші, які вже звикли до подібного, прийнялися допомагати. Один чоловік наважився підбігти до дівчинки.  

–З тобою все гаразд? Викликати швидку? 

  Дівчинка похитала головою, витріщаючись на чоловіка карими очиськами. Той намагався стримати нудоту, дивлячись на неї. Гарненьке обличчя і маленькі ручки вкривала кров, так само, як і сплутане руде волосся. На чорному одязі плям не видно, але ж це не означає, що їх нема. Дівчинка дрижджала всім тілом, міцно притискаючи до себе величезну валізу. 

–Ти не поранена? — вточнив чоловік. 

Дівчинка знову похитала головою і запитала переляканим голосом: 

–Що це за місто? 

–Йокогама. 

Дівчинка полегшено видихнула: 

–А як дістатися порту? 

Чоловік здивовано на неї подивився, але нічого не запитав, показавши рукою дорогу: 

–Там. Тільки будь обережна, не зайди на заборонену територію. 

–А чому вона заборонена? 

–Бо належить Портовій Мафії. 

–Ясно. 

Дівчинка вже збиралась піти, та її погляд впав на власні закривавлені руки: 

–А не підкажете, де тут найближчий готель? 

–В кінці вулиці повернеш ліворуч і перейдеш дорогу, там одразу й готель. 

–Дуже дякую. 

  Вона пішла у вказаному напрямку. Перехожий тільки збентежено дивився їй услід. Та він був не єдиним — з перевулку виглядала чорна тінь, сірі очі уважно стежили за незнайомкою. 

                                                                          *** 

  Маленька тінь ковзала між вантажними контейнерами. Дівчинка вже встигла відмити кров і переодягтися в такий же чорний, але чистий і трохи легший одяг. Вітер грався з її мокрим волоссям, тупіт маленьких ніжок ехом розливався тією територією, що місцеві вважають забороненою. Потрапити сюди було неважко, тепер потрібно зачекати, коли по неї прийдуть.  

  Чекати довелось недовго – вже за десять хвилин вона почула позаду кроки, які супроводжував тихий кашель.  

–Що ти тут робиш? Це невдале місце для ігор. 

  Дівчинка озирнулась. До неї підійшов хлопець, років двадцяти п’яти на вигляд. Незважаючи на спеку, він був одягнутий у чорний плащ, що тріпотів за вітром, як і чорне з білими кіньчиками волосся. Сірі очі розглядали дівчинку. 

–Ви з Портової Мафії? 

–Шукаєш зустрічі з мафіозі? 

–Так. 

–Це може погано закіньчитись. 

–Ви не відповіли на моє запитання. 

  Сірі очі  зіткнулись з карими. Хлопчина помітив, що погляд у дитини, якій на вигляд було не більше дев’яти років, доволі дорослий. 

–Якщо так, то що? 

  Дівчинка засунула руку в кишеню шорт. Хлопець приготувався до атаки. Він бачив той дивний портал, та, на його здивування, дівчинка дістала з кишені аркуш. 

–Мені потрібно зустрітися з вашим босом.  

  Зрозумівши, що це за аркуш, хлопець ледь не роззявив рота. Дівчинка тримала в руках Срібний оракул. 

                                                                             *** 

  Охоронці здивовано розглядали дівчинку, та пропускали без зайвих слів. Хлопець провів її до ліфту і натис на кнопку. Ліфт поїхав на найвищий поверх. Крихітка заворожено дивилася на краєвид, що відкривався зі скляної кабіни. 

–Скажи, — відволік її від цього хлопець, — чому ти пішла на заборонену територію, а не одразу до офісу Мафії? 

–А хіба це не очевидно? — здивувалась дівчинка,– я ж не знала, де він знаходиться. 

Хлопця відповідь задовольнила, він перестав навіть дивитися на незнайомку.  

Здавалось, минула вічність, поки вони доїхали. 

–Чекай на мене тут. 

Хлопець щось сказав охороні і зайшов до кабінету боса. 

–О, Акутаґаво-кун. Щось трапилось? 

В кабінеті стояв невеличкий столик, за яким сиділо троє: Морі розпивав вино разом зі своєю правою рукою, Накахарою Чюєю, а поруч з ними сіділа Еліс, жуючи тортик. 

–Пробачте, що завадив, — тихо вибачився Акутаґава, — маю Вам дещо доповісти. 

–Уважно слухаю, — сказав Морі й вказав на порожній стілець, — приєднаєшся? 

–Я не маю на це права, бос. 

–Чому ж не маєш? Ти тепер також виконавець, незабувай цього. 

Акутаґава зніяковів від такої уваги, та швидко опанував себе й повернувся до суті: 

–Босе, сьогодні я наткнувся на дивну дівчинку. 

–Чому ж дивну? 

–Вона попросила зустрічі з Вами. Зараз вона чекає за дверима. 

–Ти просто взяв і привів її сюди?! А якщо це пастка?! — обурився Чюя. 

–Я не зміг їй відмовити, Чюя-сан. 

–У неї настільки миле личко? — спитав Морі. 

–В неї при собі Срібний Оракул. 

Всі присутні здивовано вирячили очі. 

–Введи її, — наказав Морі. 

Акутаґава вийшов і зайшов знову. За ним впевнено крокувала маленька дівчинка з величезною валізою. Здавалось, що вона взагалі не боїться дорослих, що розглядали її з неприхованою цікавістю. 

–Це вона? — вточнив Морі. 

Акутаґава ствердно кивнув. 

Дівчинка оглянула присутніх і зупинила свій погляд на Чюї, відкрито розглядаючи того з незрозумілою палітрою емоцій на обличчі. Та Морі швидко перевів її увагу на себе: 

–Мені сказали, що ти хотіла зі мною зустрітися.  

–Отже це ви, пане Морі, бос Портової Мафії в місті Йокогама? 

–Так, Дитино-ім’я-якої-нам-не -відомо. Навіщо шукала мене і звідки в тебе Срібний Оракул? 

Дівчинка вклонилась і пояснила: 

–Мене звати Хіміцу. Один з ваших шпигунів відправив мене передати важливу інформацію. Він же й дав мені Срібний Оракул, аби я безперешкодно до вас дісталася. 

Чюя не втримався від запитання: 

–Чому шпигун послав з таким дорученням малу дитину? 

–Я не мала! — різко відмовила Хіміцу, але швидко затихла і пояснила, — він не може доставити  її самостійно. 

–Що ж це за шпигун такий нездарний, що не може передати інформацію? — знов не втримався від їдкого коментаря Чюя. 

Дівчинка довго мовчала. З кожною хвилиною тиша ніби  ставала все важчою, а обличчя дитини все більше викривляла туга.  

Та все ж вона відповіла, вразивши присутніх до глибини душі: 

–Його звуть…ні, звали, Дадзай Осаму.