Краще, ніж ти думаєш

Цукроза самотньо крокувала шкільними коридорами. Вони з Альбедо майже і не говорили після самогубства Каї. Але вона бачила навіть без окулярів, що з блондином не все в нормі. Вони майже не залишались наодинці, а коли таке траплялось, то переважно мовчали. Заходячи в головний художній кабінет, дівчина не одразу знайшла Альбедо і встигла пошкодувати про свій задум. Парубок натомість знайшовся сам, виринаючи з нетрів кабінету зі стосом полотен. Тільки тоді він і помітив свою раптову гостю, яка нервово сіпнула рукою, щоб вчергове поправити окуляри.

“Мені прикро за те, як я ставився до тебе. Вибач, ти справді не заслужила потрапляти під мої ревнощі. Будь ласка, не смій боятись Альбедо дужче, ніж мене. Альбедо не добиватиметься силою, адже її в нього майже і нема. Він куди більш терплячий, ніж я”, – дівчина знов і знов згадувала ці слова, намагаючись взяти їх собі за зброю, сховатись за ними від свого страху та тривоги. Зазвичай вона намагалась обходити Каю десятою дорогою, але це було доволі важко через частий супровід Альбедо. Альберіх ніколи не дозволяв собі нетактовних слів у її адресу, але його погляд завжди залишався для неї надто холодним. Звісно ж, Кая навряд буде дуже любʼязним з конкуренткою. Та чи хотіла Цукроза конкурувати із ним? Аж ніяк! Кая майже не переходив межу награної доброти, та навіть один його погляд панічно лякав дівчину. Адже Кая не рівня усім тим, хто користувався нею раніше: він з легкістю міг знищити її, усунути ніби якусь перешкоду. Жити під захистом Каї без зайвих проблем їй подобалось, але хто міг захистити її від самого Каї? Вона зневірювалась ще дужче, адже дні минали, погляд Каї ставав дедалі холоднішим, а відповіді на це питання просто не існувало. Не існувало до появи новенького у школі, який поступово зміг відвернути увагу Каї від Альбедо з Цукрозою. Ділюк і став тим, хто урятував Цукрозу від Каї і дозволив Альбедо звільнитись від переслідування, щоправда він зовсім про це не знав, але це було не важливо.

Та зараз Каї немає, немає найбільшого її страху, який ховав за собою усі інші. Дівчина була так зосереджена на цьому холодному погляді, що зовсім забула про усі свої інші тривоги. Ця награна любʼязність стояла між нею та іншими турботами залізною стіною, але зараз її не було. Нарешті довелось згадати, що увесь інший світ теж неабияк лякає її. Тепер найбільшим її страхом була біла шкіра, наполовину зібране біле волосся, виразні блакитні очі, вираз байдужості, який змінювався щирою приязню, щойно блакитні очі наштовхувались на неї. Цукрозі було дуже легко перейти межу, забути рівень паніки, який викликав Кая, та назвати своїм головним страхом Альбедо. Адже з-поміж цих двох саме Альбедо має більше шансів нашкодити їй суто через те, що він ближче. Щовечора вона картала себе за відсторонення від юнака, але ці картання швидко тонули в панічних думках. Та за декілька днів її картання навчились плавати, ставали дедалі гучнішими та помітними. І ось куди вони її завели – у самісіньку оселю її найбільшого страху.

Альбедо був здивований такій гості. Цукроза почала уникати його з того дурного зізнання, але він не міг гнівитись. Так, це було неприємно, було боляче бачити кохану людину не поряд, а на відстані, яку вона старанно підтримує. Але він довірився їй, повірив, що це не триватиме вічність, що, можливо, вона так готується. Йому нічого не залишалось, окрім німого очікування. Не буде ж Альбедо переслідувати її чи йти на інші недобросовісні методи. Але з кожною секундою надія на повернення Цукрози згасала. Він цурався своєї зневіри, щодня намагався змити її в душі, але нічого не виходило. А тепер він міг лише міцніше вхопитись за деревʼяні рами полотен і спробувати пошукати свій голос. Цукроза, що мʼялась перед ним, виглядала зараз ще меншою, ще тендітнішою, наче кришталевий метелик. Нарешті вона наважилась підвести свої бурштинові очі, втягнула ротом трохи повітря та мовила:

– Я… я хочу вибачитись, що уникала тебе. Ти стільки для мене зробив, а я… я зникла, коли тобі потрібна була допомога.

Її голос попри тремтіння від хвилювання звучав напрочуд рішуче. Хай вона і боялась, але принаймні мала щось, що могла протиставити своєму страху і що додавало їй упевненості. Альбедо раптом захотілось торкнутись її, хотілось відчути цю рішучість власними пальцями. Вона не здавалась йому ні гидкою, ні страшною, а лише цікавою. Він також хотів мати цю упевненість, говорити з такою ж рішучістю, так само сміливо дивитись страху у вічі. Раніше взірцем сміливості для нього був Кая і Альбедо ніяк не міг уявити і прийняти те, що тепер цим взірцем стала Цукроза. Навіть вона позбавилась свого страху заради нього, а що він? І далі залишається клятим боягузом. Увесь свій гнів на себе він міг лишень сховати за ніжною посмішкою адресованою Цукрозі.

– Тобі нема за що вибачатись, але… дякую, що повернулась. – Він відклав стос на першу ліпшу парту. Це був його останній шанс скасувати свою божевільну ідею, але він ним не скористався. – Цукрозо, я можу обійняти тебе?

Усі нутрощі Цукрози з гуркотом гепнулись у пʼяти. Вона пильно вдивилась в обличчя, що знаходилось трохи більше ніж за два метри від неї. І все-таки це був Альбедо, вона не помилилась. А може капосна квітка зі старих дитячих легенд стала реальною і прикинулась Альбедо? Так, така версія однозначно мала більше шансів, ніж раптове бажання Альбедо до фізичного контакту, якого він так старанно уникав вже майже десяток років. Проте цю версію довелось відкинути, адже вона була абсолютно антинауковою. Вона повинна була б радіти його сміливості, але виходило лише сильніше стиснути щелепу. Мізофобія Альбедо була гарантією безпеки для Цукрози, гарантією її недоторканості. А що тепер? Вона раптом схаменулась, зупиняючи потік панічних думок. Гарантією її безпеки був Альбедо, який досі чекав дозволу або заборони. Їй залишалось лише через страх довіритись йому. А довіри він заслуговував, адже за кілька років знайомства він ще не змушував сумніватись в собі. 

– Так, звісно. 

Разом з використаним повітрям Цукроза видихнула і власний страх, викидаючи його зі свого тіла. Тепер вона з усіх сил намагалась радіти такому вирішальному моменту в подоланні фобії юнака. Два кроки і пальці Альбедо обережно, посмикуючись, торкнулись лопаток Цукрози, які заледве ховались за її білою майкою. Для Ґолда було загадкою, як він взагалі згадав, що таке обійми. Востаннє він обіймався ще в дитинстві із мамою. Навіть Кая, який раніше любив перевіряти його особисті кордони на прогалини, якими він міг скористатись, не наважувався змінити цей факт. Неймовірно, що він не заплутався у власних руках. 

Доторки не були липкими, запахи не були нудотними. Від Цукрози знову пахло її незмінними ягідними парфумами, з дозуванням яких вона завжди вгадувала. Її шампунь мав запах сутіниці з наливницею. Нічого з того, що могло викликати гидливість чи нудоту в Альбедо. Це було неочікувано приємно. Шкіру не хотілось витерти до крові після цих дотиків. Він був вдячний їй за те, що вона допустила цей експеримент, хоча й не мала інструментів контролю над ситуацією. 

Цукрозу раптом зацікавило майбутнє. Що буде, якщо Альбедо повністю подолає свою фобію? Яким він буде? Яким він буде для неї? Вона також торкалась обережно, боячись викликати дискомфорт зайвим міліметром своєї шкіри. Їй захотілось його покохати, їй було цікаво його покохати. Можливо, колись цей експеримент увійде в її нотатник, але поки вона не наважиться. Вона вже відчувала провину за це, але формулювання “Я поки не готова” здавалось їй меншим злом, ніж обманути юнака. Вона вже рахує дні до цієї ефемерної готовності, моменту, коли нарешті зможе відповісти Альбедо взаємністю. За її професійною інтуїцією залишилось чекати не більше як рік. Вона ще ніколи ні до кого не була так близько. 

Цукрозі від народження було важко ладнати з іншими. В дитячому будинку вона часто сиділа біля вихователів з книжкою в руках, поки інші діти бавились. Саме з цих книжок вона дізналась про алхімію, яка і надихнула її стати біохіміком. Бодай з вихователями дівчині пощастило і вони вирішили обережно подружити Цукрозу з двома найдобрішими дівчатами в групі. І план спрацював: незабаром Цукроза вже мала дві чудові подруги. Проте тішилась вона не довго: через рік одну з дівчат забрали на вдочеріння, за нею ще через кілька років пішла і друга подруга Цукрози, яка принаймні листувалась із нею після розставання. Цукроза більше нічого не чула про подругу, яку забрали першою, вона не отримала жодного листа від неї. Це стало вагомим поштовхом до ще більших проблем із довірою. Подруга, яку забрали пізніше, листувалась регулярно, вона не залишала Цукрозу одну ні на мить. І спочатку дівчина обурилась, коли не отримала лист у звичний день. А потім вона підслухала репортаж в новинах, які слухали вихователі: “В Спринґвейлі п’ятнадцятирічна дівчина покінчила життя самогубством. На жаль, медикам не вдалось її врятувати. У передсмертній записці дівчина зазначила, що йде з життя через зґвалтування та відсутність підтримки і розуміння дорослих. Свої речі вона просила передати подрузі з дитбудинку. Поліція розслідуватиме цю справу”. Імʼя померлої Цукроза надто часто писала на конвертах, але тепер не буде більше ніколи. Цукроза сподівалась зустріти свою подругу в раю, про який вони раніше разом мріяли. Тоді вона почала по-іншому дивитися на хлопців, тоді вона почала відчувати тваринний страх при надто близькому контакті із ними. Вона з усіх сил намагалась стати нецікавою, сірою мишкою, з якою не хотілось навіть говорити, не те що ґвалтувати. Вона смиренно дозволяла хлопцям брати силою її речі, її знання та старання, адже їй здавалось, що за відмову візьмуть силою саме її тіло. Думати, що за відсутність особистих кордонів її можуть вважати легкою жертвою, не хотілось взагалі.

Альбедо був першим хлопцем, який помітив її особисті кордони та смиренно залишався на безпечній відстані. Зрештою, йому і не потрібен був перетин тих кордонів, адже це б з його фобією лише нашкодило йому самому. Усе змінилось сьогодні, але, відійшовши від шоку, Цукроза далі продовжила довіряти юнаку, адже досі не знайшла причин для зворотного ставлення. 

Їхні обійми розірвались, щойно з коридору долинули звуки руйнації. Альбедо несвідомо обернувся до дверей та закрив собою Цукрозу. 

– Ла-ла-ла! – весело наспівував дитячий голос. 

– Святі вітри… – лише видихнула Цукроза. – Нам варто її перехопити? 

– Думаю, ні. Аліса не звертається за допомогою, якщо все йде за планом, хоча… Було б непогано, якби ти опинилась в лабораторії раніше за Клі. 

– Лишенько! 

Цукроза миттєво кинулась до лабораторії, де знаходились майже усі її проєкти та дослідження. Вона надто багато часу витратила на них, щоб Клі просто ними погралась. Альбедо дивився дівчині услід з мʼякою посмішкою.

“Напевно, саме так відчувається щастя…”

Трохи згодом він знову взявся за вибір картин для виставки, яку організовував художній профіль. Тепер каліграфічне “К. Альберіх” в кутку деяких полотен не так сильно ранило. 

Розарія вчергове обійшла захист і закинула мʼяч в кільце. Розаліна була надто втомленою і злою, щоб вкотре її проклясти. Барбара особисто зранку провела Розу до ігрового майданчика, а зараз вже сонце було в зеніті. 

– Вони ще довго гратимуть?
– Поки Роза не впаде без сил. Її нікотинова залежність іноді перетворюється на залежність від спорту. – Венті витягнув навушник, в якому грала мелодія його майбутнього виступу. – Аліса щось казала про сьогоднішню репетицію? 

– Сьогодні вона не зможе. – Венті хотів було вже радісно вигукнути, але не встиг, адже Барбара додала: – Сьогодні вона з Клі, тому ми працюємо самі. Але працюємо.

– Оце вже ні! Поки той малий монстр у школі, я туди не зайду! 

– Вона всього лише погралась з твоїм волоссям в минулий раз. 

– І я планую помститись за той шматок мого дорогоцінного волосся, тому нам краще не перетинатись. – Венті міцніше натягнув свою панаму, ніби на його волосся знову оголосили полювання.

Барбара втомлено видихнула, розуміючи, що нічого тут не змінить. Вона повернула свій погляд на помаранчевий мʼяч, який переходив від Рози до Ділюка і від Ділюка до Сяо, якого вона загубила через його надзвичайну швидкість і маневровість на полі. 

– Не знаєш, де Джин? Я б хотів з нею поговорити до вечері. 

– Не уявляю навіть. Її з самого ранку не було, але вона не говорить, куди втекла.

– Джин не повернеться сьогодні. – Вони обернулись на Лізу, що зупинилась в тіні дерева за кілька кроків. 

Венті вже хотів спитати на рахунок завтрашнього дня, як згадав, що завтра в Барбари день народження. Напевно, Джин готувала щось особливе, тому він не став питати. 

– Чому тобі вона це сказала, а мені – ні?

– Усьому свій час, довірся їй. – Ліза теж перевела погляд на баскетбольний майданчик. Її зелені очі ліниво бігали за гравцями, а потім вона видихнула: – Хіба можна в таку спеку так гасати? Це, напевно, так втомлююче… 

– Я чекатиму тебе на репетиції, Венті. – З цими словами Барбара зашелестіла своїм сарафаном і пішла до будівлі школи. 

– Їм треба забутись хоч якось. Я б, може, теж там бігав, але я краще підходжу на роль мʼяча. 

– Забуватись можна і більш безпечно. 

– Принаймні Роза вважає, що втекти від думок можна лише якщо бігти швидше за них. І вона бігає. Думаю, Ділюк підтримує цю ідею. 

– Вже майже рік минув… Так дивно. 

– Памʼятаєш, як у вересні Кая гнівився через переїзд? Тепер про це ще смішніше згадувати. – Венті нарешті знову повернувся до жовтих квітів на своїх колінах. Він обережно вплітав квітку за квіткою у вінок.

– Так сильно у своєму житті він ще не помилявся, як і я. Було так прикро, що Ділюк не продовжить тут навчання на філології, але зараз я рада, що в Джин є ще один помічник. Хоча мені все ще важко зрозуміти навіщо йому було міняти профіль і ускладнювати собі життя. 

– Напевно, він просто намагався втекти від усього, що нагадувало йому про батька. Зрештою, він у всьому відмінник, тому це не було важко. 

– Як би він знову не втік на інший профіль. 

– Навряд йому зараз це дозволять. Диплом цієї школи перекриє будь-який інший у своїй категорії, тому йому і дозволили тут перейти на історичний, хоча в минулій школі він вчився на філологічному. Зараз зовсім інша ситуація… – помітивши, що мʼяч перестав постійно відбиватись від землі, Венті знову підняв очі на гру. – О! Нарешті вони закінчили. 

Розарія лежала на майданчику, розкинувши руки і ноги в різні сторони. Попри важке дихання вона була задоволена собою, адже досі не відчувала залежності. Вона досі не зірвалась на Барбарі і це було головним. Ділюк сидів поруч, жадібно поглинаючи воду, яку подала Амбер, що досі трималась на ногах. Евла, яка також не відчувала настільки смертельної втоми, подала Розарії руку. Дівчина трохи подумала, та зрештою прийняла її і дозволила поставити себе на ноги. Ліза, рухаючись до майданчика, розминулась із Сяо, який прямував до Венті. Щойно той наблизився достатньо, Венті підвівся і опустив на його волосся вінок з кульбаб. Плести вінки він умів на славу і до біса любив цим займатись. В дитбудинку, поки більшість хлопців і дівчат бігали та грали в якісь рухливі ігри, він сидів поруч з вихователькою і кількома тихими дівчатами, від яких і навчився цього мистецтва.

– Це звісно не лавровий вінок, але він більше личить. 

Сяо за грою не помітив, коли Венті тут зʼявився, але йому було надто приємно мати такого вболівальника. Але розчаровувати його так швидко не хотілось. Квиток, який йому забронювали батьки, був надто важким тягарем.
– Щось ти зовсім не виглядаєш як переможець. 

– Хіба ти не повинен репетирувати? 

– Не переймайся за той конкурс більше, ніж я. 

Сяо відвів погляд від коханої посмішки, не хотів бачити, як вона зникне. 

– Венті, я поїду додому наступного тижня. На місяць. 

Він очікував на сум, несхвалення, неприйняття, злість чи будь-який інший негатив. Проте очікування не справдились. 

– Це ж чудово! Ти ж так сумував за Ліюе! – посмішка на його вустах стала лише ширшою. Проте відсутність радості, а тепер і здивування Сяо збентежило, тому він обережно повернув голову Сяо назад до себе. – Чи щось не так? 

– Я не хочу залишати тебе на самоті. 

– Ті двоє, – Венті вказав пальцем за спину Сяо, але той не повертався, адже знав, кого він мав на увазі, – ніби ще дихають, тому самотність мені не загрожує. Не жертвуй собою заради мене. 

– Ти надто ідеальний. Я не заслуговую на тебе. 

Венті швидко вдавив сміх, але кілька смішків таки вирвалось. 

– Неправда. 

– Правда. Ти завжди був добрим до мене, а я лишався невдячним. І навіть зараз я очікую від тебе гіршого, а ти… – Венті не дозволив йому договорити, втягуючи в поцілунок. 

Сяо повинен був злитись, адже його заткнули, але спосіб, яким його заткнули, надто йому подобався. Венті і справді не хотів чути цих розмов.

– Я чекатиму на тебе в їдальні. – Нарешті вимовив Венті, відсторонюючись. – І залиш самозвинувачення у своїй кімнаті, будь ласка. 

Сяо досі не розумів, де була та межа, яку вони із Венті переступили і коли саме вони це зробили. Ніби ще вчора він і чути Венті не хотів, а вже сьогодні готовий дослухатись до його прохання лише тому, що це його прохання. Вони майже не говорили про власні стосунки і не одразу зрозуміли, що почали їх. Якось вже пізніше вирішили взяти за початок стосунків їхній перший поцілунок. Ніхто з них не шкодував про такий трохи сплутаний та дивний початок, хоча Венті і відчував дрібку прикрості, бо не зміг показати приклад Каї, як обіцяв. 

Вже заходячи до будівлі школи, Венті дістав телефон та зайшов в один з останніх чатів. 

Кая: Наскільки усе погано?

Венті: Краще, ніж ти думаєш. 

Венті: Наскільки все погано у тебе? 

Повідомлення хоч і було прочитане, але залишилось без відповіді. Венті не міг злитись, тому просто чекав. Він був певен, що дочекається. Напевно, зараз Кая думав, що стоїть на тонкій кризі, тому і обережно вивчав довкілля, боячись зробити зайвий крок. Треба було дати йому достатньо часу для розуміння того, що крига під його ногами напрочуд міцна.