мертві душі голосно шепочуть

Я зійшов з потяга здається о третій годині ночі, на серці було так болісно і до чорта тяжко.

Пальці швидко набрали, вивчений на пам’ять ще в середній школі номер, на холодному як крига екрані смартфону висвітилось знайоме фото. Він зняв слухавку.

– Та, ти вже приїхав? – ще холодніше ніж зазвичай мовив він.

– Приїхав. – сухо відповідаю я. На більше сил в мене зараз немає, останні п’ять років вже немає, як би жахливо це не звучало.

– Ми.. ні, я чекаю.

Я просто відбиваюся, не можу слухати його сумний голос в якому немає ні єдиної краплі життя. Він мертвий, холодний, закляклий .. зовсім не такий який я пам’ятаю, зовсім не такий який я чув п’ять років тому.

В мене ще була купа часу до зустрічі із ним, тому я вирішив не поспішати, а просто прогулятися по знайомим вулицям, подихати свіжим повітрям та трохи прийти в себе.

Ночі все ще були холодними, темними та якимись тужливими, вони відкладалися скляним, крижаним каменем в грудях і тягнули до низу так болісно і різко, що хотілося зігнутися навпіл і кричати. Так гучно та довго, щоб всі в цьому, створеному дияволом, місті прокинулися та більше ніколи в цьому житті не могли заснути. Навіть задрімати, хочь на якусь секунду. Ніколи.

По спині прийшлася зграя мурах, я різко її випрямив, витягнув з кишені пачку з цигарками.

Сидіти на лаві та курити в цьому місті за все моє прожите, скоріше втрачене тут життя, все ще було найкращим, що створив Бог.

Недопалок за недопалком летіли в смітник поки я не схаменувся помітивши, що в упаковці майже не залишилось цигарок.
Ці палички зі смертю всередині, були єдиним, що останні п’ять років тримали мене на цьому світі.
Звісно був ще він, але згадувати це на тверезу голову не входило в мої плани.

Я стряхнув примарний пил зі свого пальто, піднімаючись з лави та вирушив в сторону парку.

Зустріти світанок серед зеленіючих кущів та дерев, ось чого мені зараз хотілося.

Сонце сходило довго, мовби казало : – не квапся подивись ще трохи, нічого поганого не станеться затримайся ти ще.

Мені теж так здавалося, тому я стояв під кронами, ледь зелених, каштанів та знову смалив цигарки.

На душі, та й на серці теж, стало значно краще, а на годиннику вже пробило за шосту. Треба було йти до нього, зовсім не хотілося змушувати його чекати в такий день.

Я спіймав таксі та ледь встигнувши заскочити в нього, протараторив водію адресу нашої, ні, вже його квартири.

Серце знову вкрилося крижаною ковдрою, залишалося менш ніж десять хвилин до нашої зустрічі. До зустрічі яку ми обоє чекали всі ці роки, але навіть уявити собі не могли, що вона відбудеться за таких гнітючих обставин.

Подякувавши водію, і майже вивалившись із дверцят таксі, я попрямував до під’їзду.

Я стояв біля важких металевих дверей хвилин сім, не наважуючись натиснути на домофоні номер його квартири.
Мені їх відчинив сусід, що спішив на ранкову зміну.

Чоловяга мене впізнав, це.. було дивно?

– Невже ще хтось в цьому місті мене пам’ятає? – промайнуло в мене у голові.

Він привітався, а на моє сумне обличчя, що я скрючив у відповідь лиш кивнув, мов –  розумію, не буду нав’язуватись.

Я одним широким кроком переступив поріг під’їзду, той як завжди зустрів мене тошним запахом якогось гнилля з підвалу та моргаючою лямпочкою.

– Дім, рідний дім. – вдихаючи повні груди цього мерзотного смороду мовив я.

Ліфт дзеленькнув спочатку на першому поверсі, запрошуючи мене всередину, а потім і на п’ятому, сповіщаючи про те що треба покидати цю крихітну кімнатку. Кімнатку де я в останній раз за сьогодні міг бути спокійним.

П’ятий поверх, п’ять років, п’ятдесят п’ята квартира та п’ятдесятирічний ювілей нашого, ні.. його батька.
Ця цифра явно не була нашою щасливою..

Я дзенькнув у дзвінок, після чого за дверима почулися гучні кроки.

– Кай. – два майже червоні камені, в яких не було і краплі життя, дивились мені у саму душу.

– Люк. – я зробив крок вперед, він же навпаки ступив назад. Сміхотливо.
– Де він? – не бажаючи продовжувати грати в навздогінки мовив я.

Люк не кажучи ні слова провів мене в кімнату батька.

Там стояла труна, чорна та блискуча, я ступив ближче, всередині був батько. Такий же холодний та блідий які і раніше, було лише одне, що відрізялося – його серце. Воно більше не билося, просто лежало каменем у грудях.

Я ковтнув клубок, що згорнувся в голянці, провів пальцями які тряслися як не в себе по його щокі.

– Пробач.. – все, що я міг йому сказати, хоча одного мого ‘пробач’ було замало, я мав би повторити його принаймні тисячу разів і то не впевнений, що того було б достатньо.

– Твоє ‘пробач’ вже нічим не допоможе, воно не потрібне ні мені, ні, – Люк робить довгу паузу, глибоко вдихаючи, – ні йому.

І я прекрасно це розумію, розумію чому він злий, чому не хоче не те що бачити мене, навіть чути, але покинути його зараз я просто не можу.

Церемонія поховання пройшла тихо, були лиш ми та декілька колег з його роботи. Він був тим ще одинаком, не дивно, що навіть на його похорони прийшло всього навсього п’ять чоловік, знову ця проклята цифра, чорти б її побрали.

Люк довго стояв біля надгробка, здається він навіть не кліпав, просто стояв та дивився, пропалюючи очами надпис на гранітному камені.

” Крепус Рагвіндр 09.04.1966 – 09.04.2021
Кращий батько та військовослужбовець”

Було виведено покрученими літерами..

– Йдемо додому. – бурчить він повертаючись до мене. На обличчі його жодних емоцій, він повністю розбитий і зібрати його до купи буде дуже складно.

Я беру його під лікоть, адже вид у нього такий мовби він може зараз в любу секунду звалитися з ніг та полягти біля найближчого надгробку, та веду додому так як він і забажав.

Знов під’їзд, шо пробиває ніс запахом плісняви, знов ліфт. Я шкребу ключем в замку, відкриваючи двері його будинку.

Знімаю з нього пальто та взуття, він навіть не протестує, мовчки стоїть та дивитися кудись в пустоту.

– Йди спати, тобі потрібен відпочинок. – я проводжу рукою по його плечах, привертаючи увагу.

– А ти краще всіх знаєш, що мені потрібно? Так? Ти взагалі в нас кращий за всіх, можеш робити все, що заманеться. Покинути сім’ю в будь-який момент навіть нічого не сказавши. Слухавку не брати, на повідомлення не відповідати. Ти ж в нас кращий, все-все знаєш, так? Кай?  Начорта ти взагалі приїхав!?

Кожне його слово гарячою печаткою на серці залишається, бо кожне з них правдиве і мені від цього так бридко на душі.

Він плаче, кричить, свариться, навіть б’є мене, а я терплю бо розумію, що заслуговую на це. Ні я заслуговую навіть на більше, це я зараз маю замість батька в труні під землею лежати, а не стояти тут біля Люка.. але раз вже стою і змінити нічого не в силах то стерплю все, що він скаже, стерплю кожен його удар, лише б йому краще стало.

Люк безсило падає на підлогу, а його пальці все ще міцно тримають мій піджак.

– Чому? Скажи мені? Чому ти зараз приїхав? Не тоді коли потрібен був, а зараз коли вже нічого змінити не можна?

Чому? Питання на яке я й сам відповіді не знав, до цього часу..

– Бо я потрібен, потрібен тобі, саме зараз. Раніше я не розумів цього, так само як і ти думав, вже нічого змінити не можна, то нащо мені їхати. Але знаєш, змінити можна завжди, якою б не була ситуація, завжди можна змінити все на краще. Тому я тут, щоб подарувати тобі це ‘краще’. Запитання лише в тому чи дозволишь ти мені це зробити.

Люк підіймає на мене свої заплакані очі, дивиться довго-довго, мовби вивчає щось. Я бачу як в них спалахують вогні, мені вже відома відповідь, але я все рівно питаю :

– Люк? Ти дозволишь, мені зробити тебе щасливим, так як це було п’ять років тому назад?

– Так. – тихо мовить він знову починаючи плакати.

Проходить п’ять місяців, знову це число, я вже готовий викреслити його з усіх відомих людству джерел, але не зараз.
Зараз я шкребу ключем в замку відкриваючи двері нашої нової квартири. І я щасливий, щасливий тут і зараз бо зміг змінити його життя на краще.