Коло 4. Орієнтири в орієнтації.

Знову ранок. Що може бути гіршим за цей час доби? Дазай вважає, що нічого.Тому що коли ти продираєш сухі очі та намагаєшся не закрити їх назад, напевно проклинаєш усіх і вся, а особливо того, хто придумав такий розпорядок дня. А ще коли намагаєшся розім’яти м’язи, які затекли за, дай Сатана, нещасні сім годин сну. Коли плетешся у ванну і намагаєшся зрозуміти, ти виспався, чи хочеш померти. Але ще ніколи не обирав перше. Хоча сім годин сну це неабияка розкіш. Зазвичай, звичайно ж, школярі та студенти не можуть дозволити собі скарби у вигляді навіть п’ятигодинного сну. А хто дозволяє – може забути про оцінки вище «задовільно». Тому, як каже Акутагава-кун: «виспатися – це who?». Від чого й виглядає, як мумія. Як і все навколо загалом.
Осаму повільно розплющує очі під звук будильника. Пісня «highway to hell» розриває динаміки невеликої колонки, хлопець спеціально поставив її як ранковий підбадьорювач. Через що щоранку матюкається на себе вечірнього за цю ідею. Адже колись він просто помре від інфаркту після чергового, але такого символічного, завивання Браяна Джонсона:

Життя просте, кохання вільне.
Це сезонний квиток в один кінець,
Без питань, залиш мене
Я змирився з усім на моєму шляху.
Мені не потрібна причина, не потрібен сенс,
Немає нічого, що я вважав би за краще
Відпочинку з вечірками –
Адже там будуть усі мої друзі.
Я на шосе до Пекла.

Дазай з розмахом гепнув по будильнику, змушуючи ні в чому не винну техніку впасти на підлогу з глухим стукотом. О блаженна тиша. Після того, як хлопець, разом із диявольським виродком, витріщали пляшку якогось там Шато вчора, голова болісно нагадувала, що вона є на гострих плечах юнака. Хоча зараз саме її Осаму і хотілося б позбутися. Просто відкрутити й понести в холодних і тремтячих руках, як на Гелловін.

У роті ніби кішки всю ніч сцяли, Дазай навіть мимоволі глянув на Карму, хмикнувши. А що? Одного разу «ця грудка пилу і котячого корму» старанно лизала потилицю Дазая всю ніч, щоб той на ранок не зміг укласти пасмо, що вибилося, ні плойкою, ні гелем, ні божим словом. У хлопця та кота завжди були натягнуті стосунки, бо кіт не хотів приймати той факт, що він не єдиний, кого любить і цінує Огай Морі. За що завжди шкодив Осаму в капці, чи в будь-які покинуті “не там” речі.

Дазай абияк сліз, хоча ні, навіть не так. Він кров’ю, сльозами та потом зібрав останні крихти сили піднятися з ліжка і розпочати кволе ранкове ворушіння. Така вона, ранкова драма. Потрібно знайти в собі тисячу і одну причину підняти дупу, вдягнути свої величезні ноги в, на диво, сухі капці й шарудіти в душ, і ще на шляху поставити грітися чайник.

Після мильно-умивально-рильних процедур Осаму сів на кухні, заварюючи собі каву, чорну, як його тлінна душа.
«Цікаво, капелюх з ніжками віддає перевагу каві, чи какао? А о котрій взагалі демони встають? У них є день та ніч? Їм треба їсти? А спати?.. І бла-бла» Хлопець конкретно завис, намагаючись знайти відповіді на демонські питання у самого себе, а це було схоже на спроби гуманітарія посягнути вищу математику за 5 хвилин. Краще б подумав, як його серце взагалі витримує таку кількість зло корисного кофеїну? Може це якийсь витончений спосіб накласти на себе руки, типу відкладеного інфаркту міокарда, чи як?
З думок його сталевими клешнями, і здається, за дупу, вирвав тихий злорадний кашель просто біля вуха. Принаймні хлопець так сильно смикнувся, наче його дійсно хапнули за те саме місце. Благо хоч кава на його боці сьогодні, не розплескалася по всіх поверхнях.

— Що ти такий смиканий, оселедець? — Левітуючи, наче в невагомості кухні, «шматок рогатої худоби», як встиг його обгудити Дазай, пустотливо посміхався, закинувши ногу на ногу.

— А чого це я шматок та ще й рогатий? Рогів, посмію помітити, у мене немає.

— А звідки мені знати? Може ти працюєш, як маленький канцелярський ніж: вжик – є роги, вжик – нема.

— Ти ризикуєш дупою, жираф на дибах, зараз так вжикну, що загубишся. — Накахара сідає на стіл, автоматично вигадуючи всякі шпиньки та жарти у бік цієї жертви хаотичних реплікацій хромосом.

— І все ж варто ризикнути. Ризик – шляхетная справа! У щастя, як в море пірнути, відчайдушно й зухвало! — Осаму згадав монолог з якоїсь драми. — Тим паче, якщо я жираф, то ти — морська свинка.

— Відчайдушно на тебе подивиться травматолог, після того, як я зараз натягну твій шнобак на п’ятку. І якого це біса я морська свинка? — Чуя ледь не скаженіє від такої нахабності.

— Руда така, кучерява морська свинка.. Чи може краще плямиста?

— Я точно вб’ю тебе, а потім віддам твою душу прибиральницям, може хоч на ганчірку знадобишся, чахлик невмирущий.

— У тебе справді немає рогів? — І знову шатен клав гвинта на те, що в розмови повинна бути якась спільна пряма лінія, а не зигзаг з теми на тему.

— Є, але таким виродкам, як ти, я їх не показую.

— То справді канцелярський ножик! — Їхні палкі промови, які вже переростали в бійку, перериває другий будильник, який сповіщає, що в Осаму залишилося п’ятнадцять хвилин. Матері його ковінька! А він ще стоїть у піжамі та язиком чухає! Чортяка вміло заговорив.

Стоячи в паніці, хлопець думав, що йому робити, але перш за все потрібно вимкнути будильник. На якому завбачливо було поставлено пісню ще якогось американського рок-гурту з очевидно вульгарним підтекстом.

— О, а я знаю цю пісню… — Накахара завис, сидячи на столі й занурюючись у свої не зовсім янгольські думки. Здається навіть суккуби сором’язливо прикривають очі, вимушені чути та бачити хтиві фантазії їхнього колеги.

Але це все одно не зрівняється з думками, логікою та життям Дазая. Адже в цих сплетіннях божевілля, відчайдушшя і самозакоханості криється глибока і божевільна депресія з двома стадіями: маніакальна та клінічна. Дверцята до них лише зрідка відчиняються, тяжко поскрипуючи. І, попри божевілля цієї людської дитини, Чуя відчув у ньому щось незвичайне. І ні, це не його аура. А щось глибше.. Десь глибоко всередині, щось жалібно нявчить і нескінченно звиває навколо себе купу оголених проводів, готових іскритися від найменшого подразника.

Осаму сповнений таємниць та загадок, які він уміло приховує за маскою зухвалого хлопця, якому на все начхати, особливо на себе. А зараз у карих, таких гречано-медвяних, очах з’явилася дещиця бажання жити? І демон пишається тим, що зміг докласти до цього зусиль, реанімувати Осаму, який охолонув до життя, всього за одну-дві зустрічі. Все-таки пробігла між ними іскра, чи може… Навколо них зімкнулося кільце приреченого на страждання Уробороса? Цей знак абсолютно влучно міг описати цих двох, які явно не випадково зіткнулися один з одним. Чуя — перероджене наново життя, Дазай — смерть, що прагне свого виконання. І Накахара — життя, тримається за хвіст смерті — Дазая, розуміючи, що на них чекають нескінченні переродження. Через такі передчуття Демон діє рішуче з першої ж зустрічі, залишивши Джибунно розквітати на плечі його долі. Нехай ця доля про це поки що й не знає. Це вже дрібниці. Чуя точно зможе все владнати.

Поки Демон так сидів у своїх думках, він встиг відчути, як велика долоня лягла на його голову, занурившись пальцями в волосся. Накахару постійно дивують тактильні випади цього опудала.

— До зустрічі, тюлько. — Дотик рук зник. Геп дверима. Мабуть, його доля запізнювалася на навчання. Негідно це, він же зразковий учень, напевно, Накахара навіть і не знає. Він сам так і не довчився, визнаний зниклим безвісти. Але за вісімдесят з лишнім років, здається, вивчив набагато більше, ніж зміг би в людському тілі. Він досі пам’ятає, як читав бібліотеку Люцифера, де зібрано істини всіх світів, і навіть нещасна біблія. Щоправда, кожен святоша в цій книзі був обдарований вусами, склянками з пивом, окулярами й всякою біссю, яку, мабуть від нудьги домальовували інші демони. Що з них взяти, чортяки.
Дазай летів до будівлі навчального закладу, окрилений гарним настроєм. Несподівано він задумався, що якби не руда проблема, він би спопелив цей світ поглядом ще вчора. Ех, може той демон не такий вже й поганий, досить милий.. Стоп, що за маячню його мозок видав.

Осаму відмахнувся від нав’язливих думок і зрозумів, що завмер, майже біля воріт, як тупень. Йому лишилося проскочити через провулок і все. Але, за законом батьки-Сатани, все йде пиздою в найщасливіший момент. Як зараз, коли Дазая несподівано вихоплюють і затягують у підворіття, ударяють кулаком по обличчю і чимось дуже важким по ногах так, що хлопець падає на коліна.
Парубок дезорієнтований, він не те щоб не розуміє, що відбувається, він не розуміє, що в нього болить, і куди його б’ють. Але почутий голос все пояснює:

— Ну що, сука, тепер ти не такий крутий, Осаму-куне? — Їдкий сміх і плювок кудись біля коліна Дазая.
До того плавно доходить весь абсурд ситуації.

— Якого бляха біса, Федоре? Ти розумієш, що ти робиш і що тобі за це буде?

— Чхати мені. Зараз ми відмутузимо тебе так, що й мамка не впізнає. Ой, чи вона вже мертва?
Осаму впевнений, що чув, як зойкає несподівано Гоголь, побачивши, що предмет їхнього брудного глузування з риком кинувся вгору, застрибуючи на Федора. Шатен впивається в шию московської бидлоти, нещадно стискаючи й вбиваючи того у стіну. Він би прикінчив би його. Він би, бляха шлят би його, зжер його разом із тельбухами без солі. Або навпаки, розтрощив би та повісив на дверях його ж будинку. Він би… Якби… Але власна фізична слабкість і собачка-Гоголь все псують: той бере биту і, проштовхуючи її між Федором і шиєю Осаму, тягне зброю назад, взявши в задушливий.
Достоєвський знову їдко сміється, ніби до цього ніхто його й не душив, і, підійшовши до Дазая, з усієї сили б’є кулаком у живіт.

— Твої жалюгідні спроби борсатися ні до чого не приведуть, зараз я поясню тобі, що таке біль, виблядку.
Осаму знову спіймав дезорієнтацію. Ще один удар у живіт, потім у щелепу, але найгірше з цього лише сміх Федора. Він кислотою розливається у мозку. Російська швабра тримає шатена за плече, щоб не вирвався, і б’є в вилицю.

Десь у Пеклі, на бійні з йокаями, Накахара різко відчув весь спектр невідомого насильства: задушення, удар у живіт, щелепу, все тіло заломило. Спочатку він подумав про силу якогось більш розумного створіння поруч, але навкруги лише тупорилі духи японських занедбаних храмів. Срака! Він допетрав, що Дазая б’ють. Вибуховому характеру Демона вистачило пів секунди, щоб іскри від збудження засвітилися в очах, а руки рефлекторно стислися в кулаки.

— Що це за.. — Федір майже заїхав Осаму у щелепу, але м’язи наче на секунду наповнилися свинцем, а кістки почали викручуватися із суглобів, позбавляючи будь-якої можливості рухатися. Цю заминку швидко підхоплює шатен і виписує смачний аперкот пацюкові прямо по щелепі.
Наступна хвилина пройшла як в тумані. У Дазая свистить фляжка і свідомість вмикає режим “автопілот”, де маніакальна сторона його характеру починає заправляти по принципу “Або бездоганно — або ніяк”, і першими під це потрапляють кривднички.

Удар за ударом, чужа бита швидко знаходить призначення в руках Осаму і допомагає відбиватися від обох одразу. Але роки безпросвітного хікування вдома з мінімумом фізичних навантажень і велика різниця вагових категорій швидко дають про себе знати і юнак втрачає перевагу на цегловому ринзі, знову отримуючи удар по щелепі та підлий захват ззаду.

— Тепер тобі точно каюк.

— Це ще кому тут каюк.

За пів секунди тіла Достоєвського та Гоголя припали до землі із глухим звуком мішка картоплі, що впав з полиці. Навколо них зовсім непомітно засвітилася червона магнітна аура, Дазай навіть відчув, як волосся на його руці, поряд із тілом російського щура звичайного, почало електризуватися і притягуватися до нього, а асфальтне покриття тихо тріщати від навантаження.
Дазай повільно повертає голову, збираючись усміхнутися якраз огинаючому кут провулка Чуї краєчком губ, але не встигає цього зробити, бо отримує вже знайомим чоботом по писку.

— Що це за шмата, і чому ти дозволяєш їм себе чіпати? Клацнутий на голову чи як?

Юнак випльовує кров на асфальт та приймає удар за справедливість.

— Осаму я тебе питаю. — Чуя не дивиться тому в очі, він взагалі, здається, нікуди не дивиться. Не хоче, бо майже не контролює себе. Перед ним лише гнів і розчарування.

Очі Заплямованого Смутку навколо шиї палають червоним, майже бордо, і заряджають повітря навколо своєю густою аурою, від якої навіть стає важко дихати. Шатену вже й не потрібно буде пояснювати, як саме виглядає шалена дияволічна лють, він запам’ятає цей образ на все життя, якщо залишиться в живих.
Юнак стоїть на колінах, навіть не намагаючись підвестися і просто затуплено дивиться на дещо настільки прекрасне та жахаюче водночас, знадливе, як світло ліхтаря для метелика, який бажає за будь-що спалити свої крила, але навіки залишити це світло у своїй підсвідомості. Дазай намагається захопити кожен сантиметр, запам’ятати навіть присмак повітря, яке стало заважким навіть для його легень.
Зі сконцентрованого захоплення хлопця вириває відчайдушний стогін болю, а за ним тріскіт кісток і розкот асфальту. Осаму моментально розуміє, що Чуя втрачає розум і забуває, що має справу з хиленьким людським тілом і звичайною бійкою, через що занадто сильно змінює гравітацію, до хрусту найслабкіших кінцівок.

— Ч- Арахабакі зупинися, ти вб’єш їх!

— Звісно вб’ю. Ці помиї у вигляді людей вирішили, що мають достатньо сили для звершення правосуддя над іншими.

Бридкі та затяжні стогони двох підлітків вбиваються в підкірку мозку і шкребуть там наче голки під нігтями, відбиваються від стінок черепа і проходять луною вниз по трахеї до самого шлунку. Через що до горла підступає весь ранковий сніданок і від жаху й омерзіння хочеться повернути його природі прямо зараз.

— А відповідальність за трупи на мене повісиш? Шукай дурнів бляха! Швидко зупинися!

— Зараз ти докричишся і ляжеш поруч із ними, нікчема!

— Якого біса я нікчема? — У Дазая дивні почуття всередині, він наче розмовляє з іншою, інопланетною істотою, аніж з простим чортякою, який вдома вчора розпивав з ним вино.

— Тільки нікчеми дозволяють сміттю звершуватися над собою, чим і рівняються з ними.

— Що ти сказав?

— Те що ти почув. Де твоя бісова гордість, чи ти зовсім шмаркля? Жалюгідно.

— Знаєш що, клятий Бісе, тільки такі відірвані від світу ідіоти, як ти, намагаються ділити людей на сміття і тих, хто має на щось право. — Попри жахливий брак сил Дазай підіймається на ноги, — Нахіба ти взагалі сюди приперся, героя з себе вимахувати? Мізків не вистачило на аналіз ситуації? Пішов нахуй, зрозумів мене? Нічого тут панькатися з нікчемою і сміттям.

Шатен буде згадувати цей зляканий синій погляд цілу вічність, але потім, не зараз, коли в нього в самого погляд ображеної дитини в суміші з самозахистом у вигляді ненависті.

— Я сказав геть звідси.

Чуя зник моментально, навіть дим, що зазвичай залишається після нього, в цей раз розвіявся від пориву вітру за лічені секунди. Посіпаки з переламаними пальцями теж кудись звіялись.
Осаму притулився до стіни та скотився вниз, щоб трохи перепочити. Режим захисту в голові блокує будь-які емоції та думки, щоб не стало гірше. Хлопець самостійно доліз до травмпункту, де максимально набрехав про сходи, про “послизнувся і впав”, та випросив обробити лише зовнішні рани та гематоми. В нього явно тріснуло якесь ребро, але це останнє, що його зараз хвилює.

Все ж таки Чуя це вісімдесятирічний демон з вищих кіл, інфернальна в біса інтелігенція. Навряд чи він хоч щось розуміє про людську долю. Вся ця історія зі спілкуванням соціального аутсайдера, сміття в демонському форматі, та Вищого Біса — просто абсурд від сивої кобили.

Дазай почав тонути у розпачі власної трагедії, хоча, якщо озирнутися на короткочасність і швидкоплинність цієї історії, то.. Це скоріше intermezzo, легенька перерва між актами зашарпаної трагікомедії.

---

— Трясця суко твоїй матері! Ідіот, бовдур, припаркований на всю голову шматок лайна! — Оскаженілий Демон не переставав кричати і плюватися слиною, добиваючи залишки істот, які полишив на свій підрозділ, коли втік рятувати Дазая, — Коли ти вже захлинешся своєю ненавистю?! Ти просто безнадійний, омерзенний, я тебе ненавиджу, ненавиджу бляха!

— Командире-

— Замовкни!

Від удару ногою на шмаття розлітається останній йокай, а на місці рівного паркового степу тепер невелика заглибина, виникла від дії скаженої гравітації. Накахара задихається, намагаючись вгамувати легені, які нахапалися пилу та холодного повітря.

— Завдання виконане. — Знову переводить подих, — Зникніть з очей моїх. І бодай хоч один доповість Койо, я вас усіх..-

— Ми вас зрозуміли, Командире. — Група із шести підлеглих Арахабакі вмить розчинилася у повітрі, як зграя чорних котів в темну пору.

Чуя задирає ніс догори і відчуває знайомий запах.

— Дідько.

— Що ти вже накоїв? — Струнка постать у кімоно з’явилася за його плечима водночас зі спокійним оксамитовим жіночім голосом в самісінькій голові.

— Ти знову стежиш за мною? Скільки разів я просив цього не робити. — Чуя розвертається на одних п’ятах і намагається утримувати агресію у своєму голосі.

— Я відповідаю перед Люцифером за кожен твій вимах, Чує, не забувай про це. — Демониця запалює цигарку у вишуканому мундштуці із золота. Пасма рудого волосся огинають її обличчя, підкреслюючи хитрий, але наче сталевий, погляд

— Це не дає тобі право постійно слідкувати за моїм життям і з’являтися кожного разу, як я лажаю.

— Припини “лажати” і все стане простішим.

— Ти насміхаєшся з мене?

— На дозвіллі знайшов собі якусь занедбану людинку, залишив на ній власну мітку, накрутив собі власних сподівань, втік з місії по першому поклику, втратив субординацію, розвимахувався палкими речами і образив цю саму людинку. Так, я насміхаюсь.

— Я просто втратив контроль і не втримав гнів бісового Арахабакі, все не та критично.

— Любий, досить згадувати вже мертвого Арахабакі кожного разу, коли твої вигадані сподівання розлітаються на дріб’язок.

— Ти маєш на увазі, що мразота тут я, а не гнів цього клятого чудовиська? Ну звісно, як я сам про це не подумав, авжеж!

— Пора дорослішати й відповідати за свої вчинки самотужки.

— Мені понад вісімдесят років, ти дійсно думаєш, що я недостатньо дорослий? Койо-

— Я маю на увазі, що ця людинка — не твоя бісова іграшка, жовторотий ти вилупок. Ти здумав собі, що раптом маєш забагато досвіду у порозумінні з кимось окрім ворогів на полі битви?

— Що? Я не-

— Ти ще зелений, самозакоханий ідіот, який уявив собі, що зможе переробити якесь вбоге смертне створіння з урода в красені за тиждень. Ось що я маю на увазі, второпав?
Спочатку Накахара нахмурив брови і тільки-но збирався заперечити, як думки в його голові почали рухатися. Що він собі надумав? Дійсно, якщо стати на сторону Дазая, то.. дідько, зі сторони цей вчинок тепер здається ще жахливішим, ніж може взагалі бути. Так, цей хлопець нікчема, але він і сказав про це буквально одразу, чого ще можна було очікувати, окрім цього? Чудодійного перетворення з лялечки на метелика? Це не фільм про майбутнього мачо-мена, це життя вбогого самогубця, який знає про свою вбогість більше ніж хто-небудь інший. Тикати це йому в обличчя, в надії замотивувати, було просто найтупішим способом зламати всю довіру, збудовану за цей час.

---

— Назвав тебе нікчемою, отримав за це пизди й просто втік, піджавши хвоста? — В Акутагави не було брів, але Дазай все одно зміг розгледіти як ті піднялися до самої маківки.

— І з переляканим виразом обличчя. — Якщо чесно, то брови самого Дазая вже давно повинні були зробити оберт навколо голови, оскільки він весь цей час згадував і згадував один і той самий момент, дивуючись все більше і більше.

— Ти на нього так гримнув, очевидно довів біднятко до переляку.

— Чувак це Король Хаосу, а не єнот зі смітника, я не думаю, що його можна налякати простими словами.

— Тц.. Ну ти не ображайся на нього. Точніше, звісно можеш ображатися скільки влізе, але.. його трошки можна зрозуміти.

— Не уявляю, яке лайно в голові повинно було послужити причиною для такої поведінки.

— Сome on, вочевидь відірваний від такого простецького життя. Ну уяви, ми не знаємо, яке там в нього самого було життя ті перші 18 років, а далі що? Вербування в демона, робота, вбивства, з людей в нього зв’язки лише з мафією. Це явно не схоже на хоч якийсь досвід спілкування з підлітками. В нього не було періоду, де можна б було набратися досвіду і не лажати, плюс він не людина і не може зрозуміти всю глибину твого маразму за декілька днів, знаєш не всі люди хоч раз в житті бачать таке відчайдушне сміттєзвалище як ти.

— Агов, сам ти з маразмом. І він все одно-

— Так він мудило, безумовно. Але за кожним мудилом стоїть якась історія, і якщо ти цінуєш ці відносини ти повинен цю історію приймати. Ти ж цінуєш спілкування з ним?

— З яких пір гоп-стоп як ти, вивчає психологію?

— Відповідай на питання, не намагайся злиняти, я все бачу.

— Та годі тобі, Акутагаво. Ми все одно навряд чи зустрінемося ще раз.

— Курво, відповідай на питання.

— От причепа. Добре, дай трохи подумати.

— Ти вмієш? Ого, я вражений.
Дазай подивився на нього з виразом обличчя абсолютної зневаги, на що той лише посміхнувся.

— Вибачте, я вам не заважатиму, якщо трохи влізу в розмову?
Дазай піднімає очі та бачить світленького хлопця своїх років, із дивною зачіскою навскоси й приємною, наче ангельською зовнішністю.

— Суші, ти рано. Я чекав тебе десь через годину. — Акутагава піднявся з місця і обійняв хлопчину трохи нижчого за нього за талію.

— Останні предмети скасували, щось там в них трапилось, я не слухав і втік якомога раніше.
Осаму запитально вигнув брову і чекав на фінал вистави з новим персонажем.

— Оу, точно. Дазай, це Ацуші Накаджима з паралелі, за сумісництвом мій партнер. Суші, це Дазай Осаму, мій однокласник.

— Рюноске розповідав мені про тебе, приємно нарешті познайомитися! — Ацуші ледь не сяяв від радощів, Осаму не зрозумів чому.
Осаму взагалі щось багато чого не розуміє. Він взагалі думав над чимось.. Стоп Ацуші партнер Акутагави? Типу як спаринг-партнер чи.. Окей він насправді одразу зрозумів, що вони зустрічаються, спаринг-партнери за талію не обіймаються при зустрічі.. Який же абсурд тут в голові відбувається.
Що це? Якийсь голос десь гудить вдалині..

— Я думав буде більш бурхлива реакція, а він просто завис.

— Дякувати богові, що він просто завис.

— Я не буду дякувати богові, ми з тобою про це вже говорили.

— Акутагаво.

— Що? Я не буду дяк-

— Та ні, твій друг щось не відвисає, зроби щось.

Дазай відкрив очі на моменті, коли Акутагава клацав пальцями у нього перед очима.

— Я не був впевнений, гомофоб ти чи латентний, але оскільки ти ще тут, то перше відпадає, так?

— Що..?

— Нічого, кажу, оговтуйся давай і йди додому. Тобі потрібно поговорити з Арахабакі.

— Не буду я з ним говорити, він чмо.

— Ти теж чмо, ви один одного варті, давай вставай, вже скоро потемнішає надворі.

— Добре-добре, іду я, іду..

— Передай рудій нахабі, що він стирчить псу коньяк. — Голосно промовив Акутагава вже в спину Осаму.

Через п’ятнадцять хвилин той був удома. На порозі його зустрів Морі з телефоном, він скоріш за все вже збирався дзвонити по лікарнях та притонах. О Сатане, Дазай зовсім забув про його повернення. Шатен мовчки стоїть, спостерігаючи за здивованим обличчям Огая. В той час як чоловік неквапливо підходить, обмацуючи обличчя племінника.

— Ти живий? Невже? Я сплю? Чи ти просто не встиг? Що з твоїм обличчям?

— Дядьку, не метуши. Я тебе можливо шокую, але я сумлінно намагався не померти, але впав зі сходів, не спеціально. — Майже… Але йому краще не знати, бо знову зв’яже і буде влаштовувати псих-допити.

— Та ну не може бути… Сьогодні свято, так? Мій день народження? Твій? Карми? — Морі не міг зупинитися. Він шалено радий, що його, майже рідний син, нарешті не спробував накласти на себе руки на самоті.

Чоловіки трохи поговорили про роботу, про школу, політику і розійшлися хто куди, а саме по своїх кімнатах, а Карма на кухню. Осаму з видихом скинув із себе одяг, залишаючись в одних боксерах. Трохи помилувався собою в дзеркалі, розглянув усі синці, гематоми, одна з них тягнулася майже по всьому правому боці, взяв домашній одяг і пішов сумно стояти під душем і намагатися думати.

Про сьогоднішніх щурів він давно забув, а Чую ігнорує навіть подумки. Найбільше його цікавили зараз Акутагава та Ацуші. Вони разом.. Два хлопці. І так спокійно про це кажуть. Хоча, якщо хтось спробує заперечити, Рюноске не дасть себе скривдити, Осаму впевнений. Не по волі він згадує і свої стосунки, паралельно заплющуючи очі під звук води, що стікає.
Він мав кілька дівчат, але жодна з них не затрималася більше, ніж на два місяці. Жінки, що йому траплялися, велися на гарне обличчя Осаму і навіть не замислювалися над психологічною підтримкою, якої хлопець потребував понад усе. Їм було чхати на його депресію, через що в кожній з них він починав бачити власну матір, це курвило душу ще більше. Дазай вирішив не розпочинати стосунків знову, після трьох спроб. Йому й так страшенно бридко кожен день згадувати свою “сім’ю”.

Батько Осаму був гомофобом до мозку кісток. Здається, сам блакитний колір викликав у нього ненависть, як червоний у бика. І це сягало фанатизму, який виливався на маленького Осаму.

“Якого біса ти одягнув це лахміття, шмаркач? Ти що, підор? Зняв це, швидко!” — футболка була трохи довшою за “не підорську” норму.

“Ти що, баба, щоб так ходити!? Щоб підстригся сьогодні, негайно!” — волосся злегка закривало вуха — “підорська” зачіска.

“Чого ти плачеш? Ти мужик, чи соплива ганчірка!? Плачуть тільки баби та підори!” — ляпаси за сльози.
Продовжувати можна дуже довго, адже цих “підорських” стереотипів в голові Дазая старшого безліч.

А Осаму подобалося трохи довге волосся, подобалися подовжені футболки, підкоти на  штанях, цікаві кольори. Він часто плакав, намагався випросити захисту в матері, але та була байдужою до всього. Через що доводилося ховатися. Сховати емоції. Бути “чоловіком”, захищатися у власному домі.

Свою першу спробу суїциду хлопчик скоїв у віці дванадцяти років. Від чого перші шрами на кистях. Мати знайшла його у ванній з перерізаним навскоси венами, але спроба залишилася спробою.
Після цього з ванної кімнати зникли всі гострі предмети. Тоді, у тринадцять років хлопчик сполосав кухонним ножем собі все передпліччя — ножі на кухні почали закриватися під ключ. Ніхто не намагався допомогти маленькому Дазаю, ліквідувалися лише речі, якими можна було вбитися, а не через які хотілося це робити. Ніхто не звертався до органів опіки, коли було чутно крики та звуки бійки у сімейному будинку Дазаїв. Хлопчик нікому не був потрібний, жив з постійним відчуттям страху і провини. Лише дядько Огай трохи згладжував гострі кути в дитинстві хлопчика. Чоловік намагався забирати його від батьків на відпочинок і тримати в себе цілими тижнями, намагався обдурити Дазая старшого і свою сестру, щоб покращити долю Осаму. Але нічого не допомагало.

На чотирнадцятий день народження батьки Осаму зникли. Безвісти, без слідів, без підозр, просто взяли та зникли разом із документами, розслідування вело в глухий кут і бажання його розбирати ні в кого не було. Після цього життя хлопчика почало налагоджуватись, Морі забрав його до себе в досить великий будинок, виділив найбільшу кімнату і ні на крок не відходив. Щоправда, коли їхав у відрядження, після повернення витягував Осаму з реанімацій, клінік, а якщо щастило, то міг впоратися і сам, знайшовши його в ванній або на кухні. Після смерті батьків було ще три серйозних спроби суїциду і безліч актів самокаліцтва, і мала б статися четверта й остання спроба, якби не рудий вішак під капелюх, який звалився йому на голову.

Пройшло декілька годин безцільного існування, більшість з яких хлопець провів в ліжку. Осаму почав відчувати пустоту. Таке відчуття, наче чогось не вистачає. Або когось.

Акутагава правий, як би тому не хотілося визнавати правоту гоп-стоп-терапевта, вони дійсно не знають один одного, кожен щось замовчує, приховує чи просто не бачить за потрібне розповідати, через що виникають конфлікти. Це потрібно вирішувати, бо, “половина успіху взаємовідносин – це бажання відкрити свій пиздак і розмовляти, Дазай Осаму”. Але свій крок назустріч він робити не буде, хто перший всравсь той і перепрошує першим. І навіть не дивлячись на свою, начебто, лояльність у розв’язуванні питань, гордість парубка ще та сучисько. Вона здушує, від неї тхне мигдалевим молоком, але Осаму знає, що це їдкий ціанід, який травить все, до чого доторкається, і той не має антидоту. І найбільший його страх це не впоратися з керуванням свого характеру, який може зіпсувати абсолютно все.

— Про що задумався? — над головою Осаму з’явилися блакитні оченята, а руді пасма впали на очі шатену.

— Що ти забув в домі нікчеми? — Здатися так просто означало б признати той факт, демон йому хоч трішечки потрібен, це крах для такого незалежного самогубця як шатен.

— Дазай.. вибач.. я..

— Що ти?

— Мудило. Повне чмо. Я заслуговую на приниження, можеш вдарити мене, я дійсно заслуговую на це. — Чуя перелетів через голову хлопця і всівся напроти. А Дазай нарешті дозволив собі зустрітися з ним поглядами.

Це був найщиріший блакитний колір очей в житті Осаму. Світлі колоси вій сором’язливо метушилися кожного разу, коли Чуя відводив погляд, бо не витримував довгого контакту, проте постійно повертався назад, наче змушував себе перетнути межу власного страху. За цим дуже цікаво спостерігати, кожна емоція так відкрито квітне на обличчі Накахари, видно абсолютно усі переживання, які подумки пролітають в його голові.

Дазай справді зміг би перенести розрив з будь-ким, він вже робив це раніше, коли не давав другого шансу нікому, хто занадто сильно падав в його очах, це скоріше був захисний механізм, ніж повага до себе чи щось таке, але як факт. Проте не цього разу.

Ці очі дивляться с таким болем і відразою до самого себе, Осаму розуміє цей погляд, бо бачить його в дзеркалі занадто часто, ці очі так жалкують.. За чим? За тим, що втратили довіру кого? Осаму Дазая? Це така нісенітниця, хлопець навіть сміється у своїй голові. Ох, Демоне, ти такий неперевершений володар Хаосу, ти маєш стільки сил, справ, підлеглих, в тебе таке неземне життя, і ти жалкуєш за якоюсь здихотою в скафандрі, яка може померти від протягу з вікна?

— Ідіоте, скажи в чому ти винен, а не як тебе покарати, з цим я впораюся сам.

— Вибач, що я сприймав бажане за дійсне, сам собі вигадав якісь обставини та власні сподівання і вирішив твою участь в них за тебе. Вибач, що я перейшов будь-які кордони моралі та налякав тебе своєю поведінкою, і до того ж ще й назвав.. нікчемою.. Це зовсім не так, ти не нікчема, ти чудовий і мені дуже соромно за свої вчинки. Я розумію, що ти мене не пробачиш, але-

— Хмм.. добре. Я пробачу тобі.

— О господи.. ти не повинен, справді..

— Я пробачаю тобі-

— Я ледь не розчавив у фарш тих двох кривдників, в тебе прямо на очах і-

— Та курво я пробачаю тобі, але тільки за однієї умови, — Ні, він зовсім не вигадав її просто щоб зменшити відчуття провини у Чуї, зовсім ні, —, її виконання знімає з тебе обвинувачення у перетворенні на фарш моїх однокласників і навіть у названні мене нікчемою. — Дазай де-факто ставить свою гідність вище за життя двох щурів.. до речі де це вони поділися тоді?

— Я..якої? — Чуя виглядає розтрощеним. Факт пробачення наче повинен був трохи підклеїти його стан, але він розбився ще більше, тому що ця звичайна людинка, яка ввижалася йому просто тираном і деспотом після того інциденту, така великодушна до нього, це викликає в демона якесь дивне розчулення.

— Ти будеш більше розмовляти зі мною про те, що стосується безпосередньо мене..

— А.. я постараюсь, справді, можеш покластися на мене..

— ..І влаштуєш мене на роботу в Пекло.

Чуя ледь не викотив очі на лоба в німому запитанні. Тепер зрозуміло, чому ця клята людинка була такою великодушною пів хвилини тому.

— Я хочу в Пекло і готовий заради цього на будь-які брудні ігри. — Мерзенна посмішка, яка означає що шатен щось задумав, розквітає в нього на обличчі. Він придумав цей план секунду тому, але вже вважає його неперевершеним.

— Добре.. Що ж, я загалі-то знав, що ти таке скажеш. — На обличчі Чуї розтяглась така сама, може ще мерзенніша посмішка. Все-таки він трошки знає Дазая, і знає тих хто трошки більше знає про Дазая, але про це потім.

— Маніпулятор ганебний. Видвинеш свої умови?

— Ба більше, в мене вже є ось це, — Чуя виймає з піджака конверт із сургучевою печаткою у вигляді пентакля. — Я говорив із Люцифером, і це його відповідь. Віддам за одної єдиної умови. — Демон посміхається й поважно махає цим конвертом мало не перед носом в Осаму. Він понесе з собою в гроб той факт, що взагалі-то вимолив цей лист як презент, який допоміг би демону вискіглити в парубка пробачення, але оскільки все пішло трошки не так…

— Що це, нумо, кажи, — в очах шатена загорівся азарт.

— Поцілунок.

Ось же блядство. Він точно не потрапив у садок «Барвіночок», де все ще користуються такими шантажами?

— Ти серйозно?

— Що, не подобається?

— Я думав що там буде щось на кшталт “будеш служити мені як пес усе своє життя”.. А ти просто виявився збоченцем.

— Агов, я не збоченець, і взагалі, це мої умови, немає поцілунку – немає конверта, я все сказав.

— Псих і збоченець. Це взагалі законно? Тобі вісімдесят років-

— По-перше, мені вічно вісімнадцять, а по-друге, ти повнолітній лобуряка, що тобі буде від одного поцілунку?! Невже я настільки тобі огидний?! — Драма, драма пішла в хід, в демона закінчуються аргументи!
Несподівано для себе Дазай замислився. А от ну, а що як і так? Він же не розвалиться, якщо поцілує цей капелюх у штанях? Не розтане, не цукровий. Натомість отримає конверт. Вирішено.

— Гаразд.

— Так швидко? Я думав ти поламаєшся ще трохи.

— Це ти зараз поламаєшся, якщо продовжиш пиздіти.

— Добре-добре, я зрозумів, більше хлопчика не бентежу.

Чуя підсідає майже впритул і нахиляється до обличчя Осаму. Це трохи того бентежить, він навіть продовжує подумки вважати демона збоченцем.

Від Дазая пахне гіркою кавою і свіжістю, напевне через гель для душу і ще трохи вологе волосся. Демон запам’ятав цей приємний запах ще під час їх знайомства.

Взагалі. Накахара чекав недосвідчений, короткий поцілунок, ініціатором якого сам і стане, і йому було б цього достатньо, на перший раз. Але рудий ніяк не очікував, що рука Осаму спочатку доторкнеться до його щоки, а потім плавно переміститься далі і закопається у волосся на потилиці, притисне ближче. Він ніяк не очікував, що бісів Осаму так повільно припаде до нього та зробить паузу, щоб насолодитися теплою ніжністю чужих губ.

Дазай не планував зробити це так, ще й затримуватись чи дражнити демона, але коли відчув, як нахабний Арахабакі тане в його руках, такий тендітний та витончений, захотілося дізнатися, що буде далі. Всередині розливалося тепло кожного разу, коли, неочікувано дуже чутливий Накараха, виразно реагував тілом на кожну дію шатена, це здалося йому таким милим і особливим, зацікавило у продовженні настільки, що він навіть забув про той чортів конверт і їх конфлікт і взагалі все на світі, окрім цих пухких солодких вуст напроти та запаморочливого запаху диму вишневих цигарок.

Ось так ламаєшся, ламаєшся, а в результаті не хочеш відриватися. Не дарма ж кажуть, не відчиняй двері, коли чорт стукає. А Дазай відчинив. Вибив, бляха, з ноги сам і зустрів з розкритими обіймами. Тепер не розбереться з ним, сподівається, що ніколи.

Їх поцілунок почав переходити в щось інше, більш палке, коли Чуя перемістився на коліна до Осаму і його руки міцно обійняли того за шию, в той час, як парубок зручно розмістив свої руки на чужій талії, наче все очевидно так і повинно бути. Несподівано і дуже різко кисть Осаму запекла так, ніби до шкіри приклали розпечене тавро, як до овець на зелених луках. Хлопець замичав, знехотя відриваючись від поцілунку і хмурячи брови. Він швидко зиркнув на свою руку і… Сказати що він охуїв – нічого не сказати.

Навколо зап’ястка Дазая закрутилася реальна чорна гадюка і на очах у хлопця вкусила себе за хвіст, перетворюючись на мертвий плаский малюнок, більше схожий на тату. Він глянув на Чую, і демон теж здивовано поглядав то на своє зап’ястя, то на Дазая.
— Якого. Нахуй. Чорта!? — Осаму фактично заволав у незрозумілому шоку.