Коли квітне сакура

Ах, Тома.

Права рука Камісато Аято і Аяки, головний з хатніх справ та просто гарний хлопчина, якого всі обожнюють.

Особливо пан Камісато.

Кілька років цей вихідець з Монду із палким серцем намагався зблизитися із сестрою комісіонера Аякою. Окрім того, що він завжди беззаперечно виконував накази своєї пані, юнак також часто звав її на прогулянки, показуючи дивовижні пейзажі або милих тваринок. Одного разу парі навіть “пощастило” натрапити на зграю бандитів, яких Тома героїчно розкидав і оком не повівши, ще вище піднявшись в очах Камісато-молодшої. Але.. чогось не вистачало. Їхні стосунки були ніби пазлом, якому для повної картинки не вистачало одного, або навіть кількох шматочків. Як ось наприклад…

* * *

— Це справді була неймовірна прогулянка, Томо, — пані мило посміхнулася підлеглому, йдучи поруч з ним. На дворі вже ніч, а обидва лише поверталися до маєтку з лісу Тіндзю.

— Дуже радий, що вам сподобалося, моя пані. А ще… — хлопець зупинився, ніби не хотів поспішати додому.

— Щось сталося, Томо? — також зупинившись, дівчина подивилася на зеленоокого.

— Я би.. ні, це дуже нахабно буде з мого боку, пробачте, — юнак захитав головою, різко передумавши.

— Томо, будь-ласка, якщо тебе щось турбує, ти можеш завжди поділитися зі мною. Все ж таки, ми з тобою друзі, чи не так? — Аяка посміхається. Її посмішка невинна і легка, наче перші пелюстки сакури навесні, що осипаються і плавно осідають на траві.

“Так, друзі…”

— Добре, отже… Я хотів би.. потримати вас за руку, доки ми будемо повертатися до маєтку, — трохи зніяковівши, Тома дивиться собі під ноги. Ось ніби в його проханні немає нічого вульгарного та страшного, але чомусь хлопець відчуває провину. — Прошу вибачити мене за таке, ви все ж моя пані, а я лише прислуга і..

— Томо, що ти таке питаєш? Звісно, можна. — м’яким голосом каже вона, простягаючи свою витончену руку. Тома, спочатку не вірячи своїм очам, дивився на долоню мечниці, а лише потім перевів погляд на обличчя Камісато і поклав свою, мужню та більшу долоню на її.

— Ви.. справді не проти?

— Дурненький, звісно не проти. Ми ж друзі.

І от все ніби добре, але останні слова Аяки… Не те, щоб від них аж у серці кололо, але неприємне стискання відчувалося.

* * *

— …і я досі пам’ятаю той глибокий погляд мандрівниці, коли я закінчила свій танок, — зробивши ковток напою, завершує свою натхненну рзповідь Аяка. Сьогодні вона з Томою пішла на прогулянку у місто, а по дорозі пара друзів вирішила зайти до ресторану й випити по порції лимонаду.

— Хах, отже я бачу, що знайомство із Люмін пішло вам лише на користь! — посміхнувся хлопець.

— О, то є так. Просто… з нею так легко, наче ви знайомі усе життя і виросли в одній родині. Я такого ніколи не відчувала раніше. Шкода, що їй доводиться постійно мандрувати і бачимося ми досить рідко. — несподівано, дівчина засмучено зітхає. Тома відразу ж занепокоївся і подивився на Камісато.

— А, цей… Пробачте, мабуть, я лізу не в своє діло, але… Вона вам подобається, чи не так? Пробачте, якщо не хочете, то можете не відповідати! — максимально обережно питає прислуга. Дівчина не виглядає збентеженою такою допитливістю зеленоокого, а навпаки, здається, готова відповісти.

— Ну… мені імпонує її характер, її манера спілкування. Мандрівниця така, знаєш.. вольова. Якби не обов’язки клану Камісато, я б дуже хотіла скласти їй компанію у її подорожах.

— А, ось воно як… — трохи засмутившись, Тома натягує на обличчя посмішку, максимально роблячи вигляд, що це його не образило. Це ж не була пряма відмова, так?..

* * *

— Ах, дякую, Томо, ці квіти просто чудові! — від букету, який подарував хлопець своїй пані на день народження, Камісато-молодша була просто у захваті. Це був її 19-ий день народження і Тома, як і личить йому, найпершим привітав дівчину. — Томо… ми вже стільки років разом, ти завжди такий чуйний і турботливий, я навіть не знаю, як можу тобі віддячити за все.

— Віддячити? Ну що ви, це ж моя робота! До того ж, сьогодні ваш день народження, моя пані, саме тому…

— Саме тому я хочу віддячити тобі сьогодні, — поклавши букет на стіл, Аяка підійшла до юнака, взявши за руку. Це вже була їхня маленька традиція – ось так триматися за руки.

— Ви.. впевнені? Я просто.. я навіть не знаю, що попросити.. — Тома, м’яко кажучи, був збитий з пантелику.

— Подумай. Хочеш у відпустку? Я пам’ятаю, як ти хотів повернутися до Мондштадту і побачити родину, то може саме час це зробити? Чи, можливо, хочеш щоб ми у комісії тобі влаштували розкішну вечерю? З купою страв, тістечок, напоїв тощо.

Тома думає. Думає над тим, як би так ввічливо попросити пані про віддяку, та ще й при цьому, не дай Барбатос, не зіпсувати їй настрій.

— Ви впевнені, що я можу…

— Будь що, Тома. Я сумніваюся, що ти можеш попросити мене щось нездійсненне, але якщо навіть і так, то я матиму право, на жаль, відмовити.

Ну, хто не ризикує, той не п’є вино з кульбаби.

— Пробачте за таку нахабність з мого боку, але.. Я хотів би вас поцілувати, моя пані. — майже впевнено говорить він, дивлячись у світлі очі Аяки. Він бачить, як мила посмішка поступово зникає, а сама дівчина зводить брови.

— …Томо, пробач мені. Ти дивовижний, але…

— У вас є інший, так?

— Ні, не так…

— А, я зрозумів. Мандрівниця?

— Люмін? Ох, ні, вона ні до чого, ми лише подруги. Томо, я тебе дуже люблю, ти неймовірна людина і я тобі вдячна за все, але розумієш, як би то сказати… Ти для мене як Аято. Я бачу в тобі наче ще одного брата, який завжди допоможе і готовий зробити все задля своєї сестри. Я.. мені шкода, справді. — пані відчуває себе винною в тому, що прямо зараз розбиває серце своїй рідній людині, яку безмежно любить і поважає. — Ми ж можемо дружити з тобою, так?

— А, так, звісно! Все добре. Ходімо снідати? — максимально зробивши погляд, що все чудово, запропонував Тома. Аяка, трохи розслабившись, що хлопець ніби не засмутився, посміхнулася і кивнула.

Насправді ж, юнакові було на душі так кепсько і паршиво, як ніколи, але він мусив триматися, бо попереду – свято.