Коли в’яне сакура

Після завершення свята Тома ввечері ретельно все поприбирав, ніби й ніякий день народження і не святкувався. Насправді ж юнак поспішав, оскільки його весь день його розривало зсередини від відмови пані. Безглуздо було навіть припустити, що така поважна особа виявиться зацікавленою у простому хлопці з іншого куточку світу.

“Який же я дурний, о, Архонте. Просто бовдур…” — завалившись на футон у своїй кімнаті, Тома буквально почав звинувачувати і корити себе за власні почуття.

“Де я, і де вона… Як взагалі можна було на щось сподіватися? Дурна голова!”

Хлопець продовжував жалкувати про своє ранкове прохання, яке і розбило його серце. Взагалі, якби він лише міг повернутися назад у часі, він би точно все виправив. Ех, якби ж то було можливо.

Від розриваючих зсередини емоцій Тома помітив, як з куточків очей потекли сльози. Він ніколи, скільки себе пам’ятає, взагалі ніколи не дозволяв собі плакати. Інакше що про нього подумають? Будуть пальцями тицяти та й казати “Ха, це той рюмсало з комісії Ясіро”. Принаймні, так вважав сам Тома.

Хлопець так би і продовжив страждати, якби не почув стукіт у двері. Чорт, як невчасно. А якщо це Аяка? Як він подивиться їй у вічі тепер? Що скаже?

— Тома, ти вже спиш? — питається голос по ту сторону дверей. Дякувати архонтам, це була не пані, а її брат. Тома швидко скочив зі свого спального місця і відчинив двері. Від ганьби за заплакане обличчя його рятувало те, що у коридорі приміщення було темно, тому він навіть Камісато-старшого ледве бачив.

— Ви щось хотіли, пане? — питається він.

— Я тебе розбудив? Перепрошую.

— Ні, ні, що ви! Я не спав.

— А чому тоді в твоїй кімнаті суцільна темрява?

— Мені так.. до вподоби. — Тома, мабуть, вперше збрехав Аято. При інших обставинах він би ніколи і ні за що не наважився б сказати неправду.

— Зрозуміло. Зайдеш до мене? Є розмова.

Отакої, приїхали. Невже Аяка все розповіла брату і тепер на юнака чекає покарання? Жах. Але Тома не може відмовити, тому, покірно кивнувши, послідував за своїм паном.

Очільник клану приводить свого помічника у свої покої. Трохи більші, ніж у Томи, з верандою та більшою кількістю меблів, але на цьому розкіш закінчується. Все ж таки Камісато-старший майже увесь час проводить у своєму офісі, а тому супер-мега величезна спальня йому не потрібна. Юнак вмикає невеличке настінне бра, щоб в кімнаті хоч якесь світло було, і сідає на футон, кивнувши на місце поруч. Томі це видалося дещо дивним, наче він подумав що звичайний слуга не повинен сидіти на ліжку свого пана, але відмовити не може, тому сідає поряд.

— Аяка мені дещо розповіла. — говорить Аято, дивлячись на блондина. І що цей його погляд означає? Засудження? Злість? Тікай з городу, Тома, тобі пизда?

— Клянуся, пане, я не хотів її кривдити! — відразу ж виправдовується юнак. — Це була моя помилка казати, ні, навіть думати про такі речі, ще й з вашою сестрою…

— Томо, — куточки губ брата Аяки дещо зігнулися в напівусмішці. — Не переймайся. Вона справді почувається трохи ніяково, оскільки їй вперше в житті зізналися у почуттях, нехай і не прямим текстом. Їй шкода, що вона не може відповісти тобі взаємністю.

Зеленоокий мовчить. Чомусь від слів, які мали трохи покращити настрій, стало ще сумніше.

— Це мине, а твої рани загояться. Як ти дивишся на те, щоб завтра трохи розвіятися і прогулятися за містом?

— Якщо у вас буде на це час, то звісно, я не проти, пане.

— Чудово, тоді це все. Добраніч, Томо.

Хлопець встає, побажавши того ж Аято. Щойно він збирається покинути кімнату, як комісіонер доповнює вже завершену розмову.

— А, і ще. Прошу тебе, Томо, не сприймай близько до серця те, що сталося із сестрою. Можливо, коли тобі подобається одна людина, ти небайдужий комусь іншому.

— Тобто? Що ви хочете цим сказати?

— Добраніч, Томо. — посміхається у відповідь Камісато-старший. Навіть архонтам невідомо, що на думці у цього загадкового юнака.

* * *

Наступного дня Аято, як і обіцяв, витягнув свого слугу на прогулянку. Разом вони пройшлися ледь не усім Нарукамі – і біля Священної Сакури були, і до книжкового завітали, навіть пригостилися улюбленим бабл-ті Аято. Зараз очільник клану зі своїм підлеглим сиділи на лавці, милуючись краєвидами рідної Інадзуми.

— Як почуваєшся? — мечник все ж вирішив порушити тишу, тому почав розмову.

— Хто? Я? — хлопець такого питання не очікував. Точно не зараз, точно не від свого пана. — Не думаю, що вам буде цікаво вислуховувати мої балачки, ха-ха.

— Прикро, що ти так вважаєш. Мене справді турбує твій стан.

— Ну.. я намагаюся не думати про сумні речі. Не сказав би, що мені значно краще, просто ця прогулянка трохи відволікла від.. того випадку.

— Ясно, — судячи з погляду, Аято всерйоз почав над чимось міркувати.

— Я сказав щось не те, пане? Пробачте.

— М? Ні, що ти. Просто думаю, що ще можу для тебе зробити, щоб поліпшити настрій.

— Ох, мій пане.. вам не потрібно цим перейматися.

Камісато переводить погляд на підлеглого. В його погляді наразі читалася серйозність і деяка цілеспрямованість, що для Томи було новим, але цікавим спостереженням. Або ж просто хлопець не звик зазирати в очі Аято.

— А от я хочу цим перейматися. І буду.