Колись я забуду твою посмішку

– Гей, Дзьоно, який твій найбільший страх, – наступні декілька секунд, здавалося, розтягнулися на декілька хвилин, все навколо виглядало як слоумошн десь там у голові.

Юнак спокійно сидів на дивані, прослуховуючи аудіо книгу, не те щоб він звісно вслуховувався в слова, так просто інші звуки не заважають, але його спокій перервало питання, що змусило його навіть задуматися на якийсь час. Він не був безстрашним, ніхто не є, звісно якщо вони можуть відчувати емоцію страху. І біловолосий був серед тих, хто міг, але в нього не було якихось звичайних фобій. Павуки доволі милі, висота вражає, а темнота прямує з ним нога в ногу майже все його життя, то який же тоді його найбільший страх?

– Ти ж пам’ятаєш про те, що мій зір погіршується з часом?, – його голос звучав максимально тихо, але при цьому дуже навіть впевнено.

– Момент коли я дізнався, що ти щось бачиш я не забуду ніколи, але не те щоб мене цікавили деталі, – Тетте звісно відчуває неприємну напругу в кімнаті, – жартую, ти бачиш лише 9 відсотків так званого “екрану”, а інші 91 – це просто чорне полотно з постійно мерехтливими зірками.

– Зірками це називати дуже благородно.

– Як би ти їх назвав?

– Не знаю, за весь час я не те щоб намагався якось назвати це прокляття. Ближче до справи, якщо мій зір погіршується, це також означає, що колись він зникне взагалі. Принаймні так кажуть лікарі й з їх слів це не лікується.

– Логічно, так ти що боїшся повністю осліпнути?

Дзьоно відкладає свій плеєр в сторону і закриває очі, розслабляє тіло і підіймає голову вверх.

– Ні звісно, який сенс боятися того, на що ти не можеш вплинути, боятися осліпнути коли це сто відсотків станеться, так само як боятися смерті – ми всі колись помремо.

– Тоді що?

– Ти можеш помовчати й не перебивати мене, бовдуре?, – Дзьоно переводить свій погляд на Тетте, він виглядає занадто серйозно, від чого в останнього мурашки по шкірі., – Знаєш, через рік чи два роки, після того, як я повністю осліпну, я, можливо, забуду як ти виглядаєш, забуду твою посмішку і форму відзначок під твоїм лівим оком.

Він ніяково посміхається і лише потім помічає, що співрозмовник досі не сказав ні слова, хоча пройшло вже здається декілька хвилин.

– Ти ще довго будеш мовчати?

– Зачекай, дай мені сформувати думки. Я взагалі не очікував на таку відповідь від тебе. Ти завжди або шуткуєш, або погрожуєш мене вбити. Іноді просто ігноруєш мої питання, іноді посилаєш якнайдалі, але щоб прям відповідь – це вперше.

– Помовч. Мені здалося, що ти хотів би почути цю відповідь, можливо лише здалося.

– Я знаю, що ти відчуваєш, як в мене серце з розуму сходить.

– Який розумний, я б з радістю не відчував, якщо чесно.

– Чому ні?

– Бо люди брешуть частіше, ніж навіть самі це помічають. Я б краще не знав про це.

– Я кохаю тебе.

Кімната знову окуталась повною тишею.

– Що ти сказав?, – зміг нарешті прийти до відчуття Дзьоно.

– Я сказав, що кохаю тебе.

– Ти не збрехав.

– Ти скажи мені, – на його обличчі вимальовується спокійна посмішка.

– Я вже сказав., – він мовчить якийсь час, – я теж тебе кохаю, ідіоте.