Колекціонер

Pt.1

Я збожеволів, з довгими інтервалами жахливої розсудливості. Писав твори без перерви аби ти потім зміг їх прочитати і….що тоді? Я так хотів перевершити тебе, формуючи крилаті епітети і рими в завивистих сюжетах своїх детективів, що мимоволі втратив контроль. Тоді це все здавалось лише невинною ідеєю, жартом, заради інтересу. Але перетворилось у невиправну обсесію, що породила в мені жахливі думки, яких я ночами не міг позбутися. Як би я не намагався, перевершити твої розумові здібності так і не зміг, раз за разом зазнаючи мерзенної поразки. І тоді я вирішив створити дещо потужне. Історію, складнішу за всі древні мови світу, і глибшу ніж всі найглибші океани….

***

Щоб вийти з книги Едгара, потрібно знайти справжнього злочинця. Рампо не раз розгадував подібні загадки По, але на цей раз щось було не так. В жахливій реальності, на межі життя й смерті, він співставляв пазли останніх подій. Підстава агенства, Достоєвсткий, Камуї, Фукучі, вампіри…..Щось тут було не так, окремі елементи не співставлялися і напрягали, залишаючи по собі ще більше питань і сюжетних ходів.

Детектив знав, що упускає якусь важливу деталь. Частинку пазла в центрі самого сюжету…На цьому моменті він точно знав, що реальним лиходієм є не Фукучі, і навіть не Федір, що, як здавалось спочатку, є їх головним противником… В останні моменти складаючи факти докупи, Рампо нарешті потягнув за потрібну ниточку і……

«О боже….»

***

Це здавалось чудовим маренням. Нав’язливою ідеєю під стать моєму черговому детективу, тільки в реальності.

Не можу пояснити чому, та я просто мріяв серед білого дня, вигадував усілякі історії, начебто створюю такий детектив, який не під силу розгадати навіть тобі…ти визнаєш свою поразку, захоплюєшся, ми одружуємся і таке інше. Нічого поганого й у голові не тримав. Потім тільки. Коли облаштовував підвал щоб тримати тебе там. Кажу ж, збожеволів. І поки період розсудливості не настав знову, продовжував божеволіти все більше…

В цей детектив із грандіозним сюжетом я потрапив і сам, щоб наочно спостерігати за тим, як ти справишся. А в якийсь момент і сам повірив, що ось це і є реальність. Але вона розбилась. Якимось чином ти вичислив. Як завжди це робив і робиш…як завжди це в тобі захоплює й лякає одночасно, змушуючи відчувати змішані дивні відчуття.

Коли ти розгадував мої загадки, ти завжди виходив переможцем, із чарівною самовпевненою посмішкою на обличчі. Але не цього разу…Цього разу на твоєму обличчі була лише якась….пустота? І тиха фраза, яку було ледь чути навіть в німій тиші підвальної кімнати

«– Едгаре….чому?»

Pt.2

***

– Едгаре, чому?…– це було єдине, що він зараз був спроможний сказати. Рампо не міг усвідомити реальність подій, просто сподіваючись, що це лише сон, сформований його мозком у стані надмірного стресу, під впливом останньої битви з Фукучі, і скоро він прокинеться в своїй звичній кімнаті, як завжди піде на збори агенства, як завжди прослухає всі пояснення, бо “навіщо це великому детективу, я й так все знаю”…

Та відчай все більше огортав його, коли він дивився в очі навпроти і не бачив в них свого друга. Якщо це сон, то він волів би щоб йому більше не снились сни.

***

Божевілля почало поволі мене покидати, вручаючи волі випадку подальшу долю цього кошмару. Дивлячись на нього, зв’язаного і прикутого до крісла, я мимоволі шкодував. Чому всі муки совісті прокинулись саме зараз?…

– Рампо, послухай мене. – я намагався щось сказати, та ні він, ні мій власний розум мене не слухав.

– Я не знаю, що реальність, а що ні…– він сказав тихо, що я ледве розчув, але після слів мого дорогого друга..ні, більше ніж друга, я вперше за весь час цього плану засумнівався. Чому розсудливість наступає так невчасно? Я хотів би не повертати собі здоровий ґлузд, а й далі жити ілюзіями і даремними мареннями, впевненістю в тому що чиню правильно…

– Детективне агенство, мої друзі, те життя…? – питання було не закінчене, але я миттєво зрозумів про що він, відповівши тихе “Не існує. Це все вигадка. Персонажі з моїх книг.”

***

Світ розколовся. 

Рампо відчував, як світ довкола нього розпадається, мов чарівна казка, що перетворюється на пил.

Думки перетворились на мозаїку непов’язаних між собою фрагментів, детектив проклинав свою дедукцію, дивлячись в низ і не піднімаючи погляду, щоб не бачити людини, яка скоїла з ним таке. Не хотів більше дивитися в ті очі, що більше були вже не тими, що раніше. Не хотів навмисне складати картинку до купи, бо з подальшим розумінням, що це не сон, відчай захоплював його в свої пути все більше.

Те, що відбувається, ставить під сумнів усе, що він вірив. Детективне агентство, його друзі, його життя – це все була ілюзія, спроєктована уявою його, тепер вже виходить, ворога…

І тепер Рампо вагається, чи варто вірити у цей кошмар, названий новою реальністю, чи слід взяти відповідальність за вчинки і вирішити, що робити далі. В такому розпачі він ще не був ніколи. Захоплений у внутрішній боротьбі, спроможний лиш знов вимовити те саме слово:

– Чому?…

— Бо я покохав тебе! – різко випалила людина напроти. – Покохав і не зміг змиритися з думкою, що ти ніколи не будеш моїм!

***

Я спостерігав, як запал в його очах поступово згасає, неначе вечірній вогонь, який мліє під впливом ночі. Його всесвіт розпадається перед моїми очима, розбиваючи ілюзії про ідеальне життя, яке я собі вигадав. Слова, що вже були вимовлені, неможливо забрати назад, і випаливши ті слова, я вже не можу зупинитись, замкнувши здоровий ґлузд у найміцнішій клітці.

–Ти ніколи не звертав на мене увагу, – я почав, випускаючи нарешті слова, які довгий час тримав у собі, – Для тебе все завжди було лише грою. Вічно перемагав у своїх детективних розповідях, посміхався поки я обіцяв, що колись тебе перевершу. І ось, я це зробив. Цього ти точно не очікував. – з кожним словом я поволі підступав ближче до нього, не навмисне підвищуючи тон. – Скільки б разів я не намагався, скільки б не просив твоєї уваги… Ти думав, що все це лише заради творів? Але не це було основною причиною. Не це було моєю метою. Всі ці роки, я кохав тебе! І це кохання, яке було моєю найглибшою таємницею, грає зі мною зараз жорстокий жарт. Я не бачив іншого виходу, окрім як реалізувати те, що здавалося єдино можливим вирішенням. Ти скажеш, що я втратив свій розум? Можливо. Але це божевілля виплекане коханням. Це було найперше і найсильніше почуття, яке мною керувало. І незважаючи на всі невиразні сигнали, на мої безліч спроб і натяків, які ти проігнорував, я продовжував ним керуватись. А в тому житті, ми були щасливими, чи не так? – нас розділяв лиш десяток сантиметрів, я дивився в його очі, що вже сповнювались сльозами, відчуваючи, що мої вже мокрі від сліз теж. Я ніколи не хотів змушувати його плакати, але на цей раз вже не міг спинитися. Взявши його за підборіддя, запитав ще раз, чітко вимовляючи усі букви.

 – Невже не можна було просто покохати?..

Pt.3

***

Рампо здригнувся. Слова, вимовлені Едгаром, вдарилися об стіни його душі, ніби змусивши її покинути тіло, а потім каменем впасти назад. Вперше в житті, він не знав, як реагувати.

– Я знаю, звучить як нездорова обсесія. – продовжував По, дивлячись у почервонілі від сліз очі дорогої йому людини. – Але я вже ніколи не зустріну такого як ти. Настільки чудового, сміливого і по дитячому наївного….

Рампо чув ніби поверхнево, намагаючись сконцентруватись на словах Едгара, але не виходило. Це “покохай мене” набатом відбивадося у голові, повторюване мов пластинка, що заклинила у старому програвачі і заважало сприйняттю будь якої інформації, навіть якщо та була важливою. Він хотів відсахнутись, забитись в темний кут, мов дитина, на яку накричали батьки. Але він вже не дитина. І проблема його теж не в цьому. Чужа рука все ще торкалася його підборіддя, а він все ще сидів прив’язаним, без можливості щось зробити. Ось воно, відчуття справжньої безвиході, коли відступ заблоковано і є лише людина напроти…

Але справді, навіть такий геніальний детектив, як Рампо, може бути сліпим перед очевидним. Не помічати цього кохання? Чи справді він не помічав, чи просто не хотів помічати?

Він опустив погляд, але його голову знов піднесли, змушуючи повернути його назад.

– Поглянь мені в очі і дай відповідь, прошу. – було сказано з безсиллям та відчаєм в голосі, як ніби настрій людини напроти змінився за лічені секунди. Він точно був не при своєму розумі. Шалений погляд був прикутий до детектива, ставлячи в незручне становище. Як дивно що в цю мить Рампо відчував зрадником самого себе…

Це переломна хвилина. Ендшпіль. Захлинаючись від сліз, Рампо все ж робить свій хід на шахівниці, порушуючи мовчанку, що запала після прохання По.

– Ти був моєю найближчою людиною в тому загубленому світі. – слабким голосом промовив він, вирвавшись з лещат заціпеніння. Його кат завмер, наче він стояв перед престолом суду, готовий чекати вироку, що визначить його долю.

***

– Ти справді був тією людиною, якій я, як думав, можу цілком довіряти. – слова Рампо вводили в заціпеніння. Я бачив як сльози текли нескінченним потоком по його прекрасному обличчю, але він не зважав на це, продовжуючи говорити. Від цих слів в мені прокидалась надія, натхнення, віра в це паскудне життя і подальше майбутнє. Але наступні слова вивели мене з цього стану, знов стерши в порох жевріючу надію.

– Я майже шкодую, що це була вигадка. Переді мною зараз не той, хто був там. І краще б я не прокидався, ніж бачити тебе таким..

– Я хотів як краще. А ти не здатен зрозуміти. – від мого льодяного тону, здається навіть в кімнаті похолоднішало.

***

– Він відчував, як чужі руки гладять його обличчя, напрочуд ніжно, в протиріччя словам, які чув. 

– Чому почуття, що звело мене з розуму, не може бути взаємним?

Очі рампо розширились, коли співрозмовник наблизився і залишив поцілунок на його вустах. Найгіршим було те, що Рампо зараз не мав вибору. Дивні змішані почуття, теплота в перемішку з відразою утворювали бурю всередині нього. І це чомусь відчувалось як прощання.

–Як шкода, що в цьому житті ми не зможемо бути разом. – ледь відірвавшись від його губ, Едгар прошепотів ці слова і Рампо відчув біля своєї скроні якийсь холод. Останнім, що він чув, був глухий постріл. І загублені в ньому слова “Пробач. І до зустрічі.”

***

Я відраховую кількість кроків, що знадобиться мені щоб дістатись до виходу з цього клятого місця. Намагаюсь впевнитись що зможу виїхати лише на одній винахідливості і придумаю виправдання, якщо вони знайдуть тіло в підвалі мого дому. Але коли потрібно вже забиратись з місця злочину, замість того щоб кудись спішити, продовжую говорити до нього, знаючи що ніхто вже не слухає…

– Я занадто покохав тебе. І раз ти не міг бути моїм, можливо ми воз’єднаємось в наступному житті, можливо там все складеться інакше…

В протиріччя думкам, я не рухався з місця. Відчував як дрижать мої руки і ніщо не може це припинити. А холодна зброя, на яку я дивився мов загіпнотизований, тепер вигладяла як порятунок.

– Я більше не сподіватимусь побачити світло. Але в іншому житті, я знову мріятиму побачити твою усмішку…

Постріл.