Книгарня, вірші, зоряне сяйво.

  Під ногами шелестіло листя, й

Дадзая вкотре настигла думка, о том, як же він любив цю пору року! Оскільки: можна вдягнути своє улюблене пальто, частенько йдуть дощі, все таке в золотастих, рудих та червоних барвах навколо… Просто краса, йому подобалось це; радувало як і очі, так і, безсумнівно, душу.

У нього був такий звичай, як ходити у книгарню кожен день, у свій вільний час… Він завжди, навіть тоді, коли у нього повинен був бути якийсь завантажений день, будь-яким чином, ось просто обов‘язково, виділяв та знаходив певний час на похід у його улюблену книгарню, яка знаходилась неподалік від його дому, й до речі, поруч з кав’ярнею. Ця книгарня була якоюсь невіднятною частинкою його життя, це те місце, де він почувається як вдома. Дадзай, звільнившись від всіх справ, взяв шопер та поклав туди: гроші, блокнот, ручку, та конверт, який він завжди брав туди на всяк випадок, після певної зустрічі. Після чого, зайшовши у кав’ярню й замовивши собі каву, він пішов до книгарні. Він до божевілля любив це місце.. Любив цю тишу та спокій, які в ньому панували. А ще, він любив це місце не стільки з–за згаданого трохи раніше, як ще й з–за людини, яку бачив там вже продовж досить тривалого часу, ця людина надавала йому натхнення, вдосталь було лише його присутності. До речі, в блокноті Дадзая можна було знайти декілька портретів цього незнайомця, які він малював саме у цій же книгарні. Обравши книгу, він поклав її поруч з собою, після, приступив до читання, час від часу, п’ючи свою каву. Минуло, приблизно, хвилин 15, як увагу Дадзая дещо, а точніше дехто привернув. Він побачив ту, просто дивовижну людину, на його думку… Чорне волосся, прядки якого подеколи спадали на бліде обличчя, та неймовірні очі, фіалкового кольору. Ось ну було в цій людині щось таке, що захоплює та приваблює! Як не дивно, але натхнення в цю саму ж мить відразу з‘явилося… І з ним, з‘явилось ще й бажання нарешті познайомитись з цією людиною, яке на цей раз вже пригнічувати не хотілось аж зовсім. Дадзай обожнював те натхнення, яке йому дарував цей загадковий незнайомець. Оскільки тишу порушувати було ну зовсім не бажано, Осаму прийняв рішення відірвати одну сторінку з блокнота й написати так скажемо листа, цьому незнайомцю.

Перепрошую за занепокоєння, але на цей раз змовчати я просто не в змозі… Ви – немов втілення моєї фантазії у реальність і я зараз аж ніяк не жартую. Більшість моїх віршів, які я писав продовж досить тривалого часу про вигадану мною людину, таке почуття, що написані були саме про Вас…

Ох, так, звісно ж Ваші смаки я зовсім не знаю, так саме як і про Вас здебільшого нічого (окрім книг, бо, я вважаю, що Ви ось так до книгарні ходите, та й тримаєте прямо зараз у руці книгу не з просту, правильно? А ось, книги у тих віршах як раз таки й згадувались). У будь-якому разі в плані зовнішності — точно, ніби про Вас, а ще, хаха, як би зараз це дивно не прозвучало, це ж можливо змінити, чи не так? (П.н. Якщо ж звісно, Ви не сприймете мене за якогось дивного, чи щось на кшталт цього.) Але, у будь-якому разі, Ви й справді, з першого разу, як я Вас побачив декілька місяців тому у цій книгарні, зачарували мій розум, тіло й душу, Ви – моє натхнення, дивлячись на Вас, я можу з легкістю написати хоч купу віршів. Благаю, миліший, будьте ласкаві дозволити мені дізнатися Вас трохи краще!…

Дописав це, Дадзай взяв до рук цей «лист», охайно склав його та завернув у конверт, в доданок з цим вирвав ще один папір з блокнота (щоб йому могли написати відповідь) та разом з ручкою взяв все це до рук, після чого поклав на стіл поруч з цим незнайомцем, й почав спостерігати за його реакцією. В ту ж саму мить, як йому тільки-но поклали все це, «незнайомець», відірвався від книги під назвою “Таємна історія — Донна Тартт„ після кинув допитливий погляд спочатку на все те, що йому поклали на стіл, а потім коротенький погляд і на ту людину, яка йому все це поклала (якби бути трохи точніше, то саме на Дадзая)… Після, він взяв до рук конверта, й почав відкривати його;

Достав «лист», він почав уважно читати його. Минуло декілька хвилин, і дочитавши листа, він почав писати відповідь на папері, який йому поклали на стіл, разом з конвертом, кілька хвилин тому. Виводячи на папері якомога охайні літери, своїм почерком: з уклоном у праву сторону; він написав: “Добрий день! Признатися, я доволі здивований Вашому листу… Звучить надзвичайно, але не в якому разі не дивно; принаймні, це моя думка. Отож, Ви мене зацікавили, тому пропоную Вам зустрітися завтра у кав‘ярні, яка знаходиться напроти цієї книгарні (якщо ж вдаватися у подробиці, кав’ярня, під назвою “Колискова„), о шостій вечора, і вже там нормально порозмовляти з цього приводу.„ Дописавши, поклав на стіл Дадзая. Минула хвилина, після чого, він відповів лише коротеньким кивком. Вже потім, почав спроквола збиратися уходити, оскільки книгарня зачиняється через хвилин 15-20, та й, до наступного дня треба зібратися та щось спланувати. По дорозі додому всі думки Дадзая були у роздумах про цього неймовірного незнайомця, хотілось якнайшвидше дізнатися про нього хоч трошки більше… Прийшовши, він почав розробляти плани на завтра.

                              ***

Ранок, 7:00… Потрібно вставати з ліжка і йти у справах. Дадзай не любив ранки, але цей день повинен бути винятком, хоча б з-за зустрічі, о якій він мріяв протягом тривалого часу. Піднявшись, він вирушив у напрямок ванни, а вийшовши через кілька хвилин, зробив собі каву, й почав збиратися. Цей день, а точніше його початок відчувався особливо; так і хотілося, щоб зустріч сталася якомога скоріше. О 7:50 Дадзай вийшов з дому… потрібно лише зробити всі необхідні справи, а далі вже і довгоочікувана зустріч. 17:30, всі справи врешті-решт закінчено, тож можна і йти додому та збиратися на зустріч. Потрібно було лише взяти все необхідне і можна йти. Оскільки, кав‘ярня знаходилась недалеко, Дадзай вийшов о 17:50.

  18:00, Дадзай зайшов до кав‘ярні, й поглядом почав шукати «незнайомця»; багато часу на це не пішло. Побачивши того за одним зі столиків біля вікна, Дадзай вирушив у його напрямок, після чого сів напроти.

— Добрий вечір!

— Вітаю. Тож, я Федір, а як Вас звати?

— Осаму Дадзай; приємно познайомитись. Федоре, давайте спочатку замовимо щось? Ви що будете?

— Навзаєм. Гаразд, чай.

— Добре.

Замовивши чай та каву, вони продовжили розмову.

— Осаму, Ви мене надзвичайно зацікавили стосовно віршів… Чи можу я колись прочитати хоч один з них? Звісно ж, лише з Вашого дозволу.

— Подивимося…

— До речі, гайда обміняймося номерами, щоб мати зв‘язок.

  Минула година, на вулиці було вже темно, тож і їх зустріч підходила до кінця…

— Дякую за зустріч, Федір. Гадаю, до зустрічі? Ох, ледь не забув, ось, це Вам.

Дадзай простягнув йому конверт, й помітивши здивований погляд, додав:

— Там вірш.

— Ох, добре. Навзаєм, до побачення!

   Йшов Дадзай додому з думками про зорі. Настрій був для найприємнішої частини з його рутини: телескопа.

Він безмежно любив дивитися в телескоп, спостерігати за зірками та міркувати собі про різне, під час цього. Це могло тривати годинами. Здебільшого його вірші писалися саме під час спостереження за зірками, коли він залишався наодинці з думками… Якщо ж, звісно, було натхнення. Цього ж вечора були написано рядки нового:

  „Я зачарований тому,

Як скрупульозно й влучно,

Описуєш свої ти відчуття.

І прочитавши одного

Твого листа, складається

У мене відчуття, мов

Прочитав щойно уривок

З книги, описаний

Безмежно гарно.”

                                2

Ранок, 7:30. Дадзай розплющує очі, спроквола підводиться, й перевіряючи телефон, бачить одне нове повідомлення, надіслане вчора, о 22:30:

„Федір:

  Добрий вечір. Я прочитав Вашого вірша, й чесно кажучи, я вражений, бо він надзвичайний! Певен, що решта Ваших віршів не менш дивовижні… Й, маю надію, колись почитати ще Ваших віршів.”

Прочитавши це повідомлення, Осаму почав набирати відповідь:

„Доброго ранку! Даруйте, не мав змоги побачити вчора Ваше повідомлення, оскільки заснув… Рад чути, що Вам до вподоби. Певен, ще обов‘язково почитаєте! Можу, наприклад, якось о наступній нашій зустрічі, бодай ще один дати почитати;)“.

Незабаром прийшла відповідь:

„Федір:

Вітаю, все гаразд. Що ж, тоді, якщо Ви не маєте нічого проти, й матимете можливість, пропоную, щоб ми зустрілися у мене вдома, наступної п‘ятниці, о 17:30… Зможете у цей день та час?“

  „Дадзай:

Так, зможу!”

„Федір:

Чудово, тоді домовилися. Трохи пізніше адресу надішлю.”

                               ***

     П‘ятниця, 17:00.

Всі ці дні, протягом тижня, Дадзай провів цілком однаково та буденно, працюючи, виходячі годувати котів на вулиці, то споглядаючи на зорі, то чекаючи на п‘ятницю, та міркуючи, який з віршів він дасть прочитати Федору, та, чи, може варто взагалі написати якийсь новий задля цього.

Осаму збирається, ще раз перевіряє адресу, бере все необхідне, й виходить.

На вулиці дощить, тож доводиться прискорити ходу, щоб не промокнути до нитки. Далі прямує у напрямок зупинки, сідає у автобус, платить за проїзд, й через 5 хвилин виходить, шукаючи потрібний йому будинок. Знайшовши, повідомляє Федору, що він вже на місці, аби той відчинив йому. Невдовзі, темноволосий, відчиняє йому, й привітавшись, проводить у дім, а після до кімнати: освітленої свічками, з книжковими полицями, й із віолончеллю у куточку.

Роздивляючись кімнату, Осаму кинув здивований погляд на Федора, й запитав:

— Федоре, Ви граєте на віолончелі?

— Так, граю. Можу якось зіграти Вам, якщо забажаєте. Так би мовити, віддячити за вірша.

— Ох, я залюбки послухав би Вашу гру.

— Може, чаю? — запитує Федір.

— Чом би й ні, дякую.

                             17:55

Кілька хвилин тому Федір вирішив зіграти на віолончелі, у той час, як Дадзай слухав його гру, із не скритим захватом та задоволенням. Й, до речі, вони вирішили, що Дадзай залишиться у Федора сьогодні, оскільки вже темно, не ходять автобуси, та й дощ не перестає лити.  Наразі ж у кімнаті панувала приємна тиша, впереміш зі звуком дощу, Осаму з Федором сиділи біля відчиненого віконця, насолоджуючись дощем, присутністю одне одного, й час від часу починаючи якісь розмови.

— Сьогодні таке зоряне небо, аж прикро, що я із собою телескопу не взяв! — каже Дадзай. — Ох, до речі, ось… сказавши це, Осаму передав конверта Федору.

— Ох, вірш? — відізвався Федір, запитливо дивлячись.

— Саме так. — відказав Дадзай.

Взявши конверта до рук, Федор почав його відкривати, й зацікавлено вчитуватись у рядки.

“У страхітливому цьом світі

Яким його зробили самі ж люди..

Я віднаходив втішення в холодних,

Але ніжних, ваших рук.

А погляд Ваш такий же морозний,

мов ніч у лютому, мене лиш

Зігрівав та надихав.

Одне лиш слово з Ваших вуст

І подих зупиняється у мить..

Ви – моя надія,

Ви – ідеал, до якого прагну я роками.

І очі Ваші, це – невимовна краса.

Ви – справжнє мистецтво, мій любий.„

— Ваші вірші казкові, Осаму. — промовив Федір.

— Аякже, бо завдяки їм ми познайомилися з Вами! — відповів Дадзай з усмішкою.