Квіти у волоссі

На хвилинку Тарталії здалося, що стіна, яку з таким старанням зводила Люмін, тріснула.

Вечірній спокій обриває гучна боротьба. Люмін з риком несеться на Тарталію, намагаючись стерти з її лиця самовдоволену посмішку, а та лиш потискає плечами, випускаючи на поле битви величезного кита. Люмін одразу кидається вбік, сподіваючись, що встигне ухилитися, але кит все одно її настигає. Дівчину відкидає зовсім недалеко, їй навіть вдається більш-менш граціозно приземлитися. Люмін морщиться, відчуваючи, як від неочікуваної водяної атаки одяг неприємно прилипає до її тіла.
Рудоволоса дівчина тріумфально дивиться на неї. Блискавки на кінчиках її пальців аж тріскаються від передчуття солодкої перемоги. І Люмін це помічає. І від цієї думки якось неспокійно-радісно. Певно, їй ще є куди рости: декілька ударів від Люмін вона все ж пропустила (і зовсім не тому, що розмірковувала як химерно виглядає її плаття).
Тарталія підходить до Люмін і простягає руку в знак завершення бою. Люмін, на подив, приймає жест і підіймається з холодної підлоги. Доторкнувшись до руки Тарталії, вона і сама відчуває маленькі блискавки. І хоча зовнішньо емоції ніяк її не видають, проте по тілу пробігають мурашки. Тарталія ціпеніє на коротку мить від цього. І знову вона відволікається на зовсім нехарактерні для неї речі. Хитра посмішка білявки змушує її отямитися. Люмін спритно підіймає руку і відкидає дівчину повітряним потоком вдаль від себе.
«Знову я її недооцінила», — десь в польоті думає Тарталія.
— І що я сьогодні отримаю за свої старання? — голос Люмін відлунням проноситься по Золотій Палаті.
— Ну, мору, — Тарталія кидає їй мішечок, який та спритно ловить обома руками. — О, ще у мене тут декілька артефактів є. Мандрівний ансамбль. Що скажеш?
— І заради цього я промокла як хлющ? Мандрівний ансамбль? — Тарталія непристойно голосно сміється їй в обличчя.
— Пробач, але проти контракту не попреш: ти змагаєшся зі мною, а за кожну перемогу гарантовано отримуєш мору і декілька артефактів. Дивись, ти ніколи не називала якісь конкретні.
— І чого я ще очікувала від Фатуї.

Вибиратися з Золотої Палати після таких зустрічей було суцільною морокою. Потрапити на очі варті і отримати проблем не дуже хотілося, тож їхнім єдиним варіантом було працювати разом злагоджено, довіряючи одна одній. Вони буквально могли обрати будь-яке місце для своїх поєдинків, але продовжували приходити сюди. Подумки Тарталія називала це їхнім особливим місцем.
Такі стосунки не входили у рамки нормальності Люмін. Вони були ні ворогами, ні друзями. Тарталія хоч і виглядала доволі відкритою, проте для Люмін вона поставала однією з загадок, які були розкидані на просторах Лі Юе. Кожен тримає секрети, навіть сама Люмін. Тарталія з нею своїми не ділиться, але намагається бути щирою. Це одна із тих речей, за якими Люмін женеться в своїй подорожі.
Вона заплющила очі. Перед нею постав образ рудоволосої дівчини, її сині-сині очі, навколо яких збиралися дрібні зморшки, коли та посміхалася. Розчиняючись в своїх думках, вона і сама посміхнулася.
— Про що замислилася? — грайливий голос перервав всі думки, захоплюючи її зненацька, наче на гарячому. Люмін намагалася не давати взнаки, хоча їй здавалося, що ці сині очі бачать і розуміють все.
Поки дівчина опановувала себе, аби розвіяти хвилювання, Тарталія накинула на неї свій піджак. Було незвично бачити її в звичайній майці. Рудоволоса завжди носила закритий одяг, тож роздивитися м’язи під ними було неможливо, лише їхні обриси. А тут… Шрами на її тілі зовсім висмикнули Люмін з її мрій. Траталія — Вісниця Фатуї, про це не можна забувати.
…проте в її одязі було настільки тепло.
— Як твої успіхи з пошуками брата? — Люмін здивовано підняла на неї очі. — О, я бачила оголошення у місті. Ви близнюки?
Люмін зробила глибокий вдих. Зненацька, її кольнули ревнощі, а за ними — відчуття провини. Звичайно, така, як Тарталія, буде скоріш зацікавленою в її браті, аніж в неї. Несвідомо, вона закуталася у одяг рудоволосої ще більше, відчуваючи, як аромат її парфуму зливається з власним запахом Люмін.
Тарталія уважно слідкувала за реакцію дівчини навпроти. Сказати чесно, це було щось новеньке. Зсередини її з’їдала цікавість. Життя з молодшими братами і сестрами навчило її терплячості, тож вона почекає, поки Люмін сама захоче говорити про брата. Наполягати вона не стане.
Несподівано, Люмін зазирнула їй у очі, від чого та у подиві здригнулася.
— Напевно, ти надала б перевагу товариству мого брата, ніж мені.
— Що ти маєш на увазі? — запитала та у відповідь, сівши до дівчини пліч-о-пліч. Вона завжди зберігала певну дистанцію між ними, але зараз це відчувалося як шанс дізнатися про неї більше, стати ближчими. Заслужити ту саму довіру, про яку так багато говорять емоційно стабільні люди. Люмін лиш розбито дивилася їй у очі.
— Дурниці, не зважай.
— І все ж… — Тарталія простягнула руку до волосся дівчини, аби привести до ладу квіти у волосі. Це був зухвалий жест, а від хвилювань по пальцям знову пронеслися блискавки.
На хвилинку Тарталії здалося, що стіна, яку з таким старанням зводила Люмін, тріснула. В її погляді була безвихідь. Хотілося її прибрати і запевнити, що все неодмінно буде добре.
Люмін не витримала і притиснулася до дівчини, прошепотівши їй на вушко:
— Якби я була хлопцем, чи був би у мене шанс бути з тобою?
Тарталія засміялася. Ох, так от що її дівчинку так турбувало. Вона чесно намагалася стримувати блискавки і найбезглуздішу посмішку, проте панувавший всередині ураган було важко приховати.
— Надумала собі тут усілякі дурниці, — майже спокійним голосом видала Тарталія, цілуючи її за вушком і обіймаючи сильніше.— Я можу тебе поцілувати у вуста?
Люмін не вміла висловлювати почуття. Це давалось складно і, якщо чесно, вона надала б перевагу, аби Тарталія зробила це без дозволу. Але дівчина покірно чекала, тримаючи її в своїх обіймах, а від подиху на шиї підкошувалися ноги.
— Так.