Квіти Інтейват

«Силі небесні, з ким я зв’язалася?»

Примітка: квіти Інтейват, коли виносяться з їх Батьківщини Кенріах, затвердівають, поки не повернуться.

***

Нарешті квіти в її волоссі, зірвані вже більше ніж п’ятсот років тому, пов’яли. Швидко, за якусь мить вони потемніли, перетворившись з каменю на гниль, та розсипалися, залишивши брудні часточки між світлими пасмами Люмін.

Вона вступила на землю Кенріах — єдине місце, де можна дізнатися суть цього світу.

Однак, внутрішній спокій від логічного завершення її подорожі мав трагічно-гіркий присмак. 

Їй прийшлося боронитися від меча Ітера.

Так розірвалася їхня з братом червона нитка долі, по якій з обидвох сторін останні століття струмом біг лише біль. Він… не відступив зі шляху Люмін, хоча це означало нашкодити їй.

Незважаючи на те, що жорстокі методи та цілі Ітера давно різали їй по-живому, вона донедавна не хотіла вірити у неминучість їх зіткнення. Їхня зброя ніколи не мала бути направлена вістрем один на одного — це просто неправильно. Це зло змінило його, спотворило жахливим чином настільки, що він і не розумів неправильність своїх дій та з невігласною радістю сіпався в путах «лиха заради добра».

Тільки два місяці назад вона почала готуватися до бою, зрозумівши, що не зможе схилити його знову на свою сторону.

Тільки тиждень назад вона прийняла рішення про те, що не відступить від своєї цілі, що б не сталося.

Тільки годину назад Ітер був поранений її рукою, ще живий. А потім його ж підлеглі «проявили до нього милосердя».

Більше його немає.

З глибин прірви в її душі доносились крики і плач, а руки палали яскраво-червоним.

Та вона вільна. Вона жива, а не скривлена тінь, якою в останні хвилини життя був її брат.

«Дім — це там, де ми разом».

Ехо слів Ітера пластинкою крутилося в голові, кожного разу сильніше стискаючи скроні.

«Пробач, брате. На жаль, ми не можемо повернутись додому».