порятунок якші

– Сяо! – Звучить майже драматично, так мови би Алатус не просто нікому не потрібний Якша, мовби він самий справжній герой драматичного фільму,  який приносить себе в жертву заради друзів, якого будуть ще довго оплакувати після. Але все це брехня, він не головний герой, а ці люди йому зовсім не друзі, та і плакати за ним ніхто не буде, навіщо? Просто дурна жертва, такого ж дурного адепта, не більше.

Єлань скидує до нього руку, роблячи злякані очі, Ітто мирно спить на плечі Шинобу, навіть не підозрюючи про катастрофу, що наступала йому, всім їм, на п’яти, у Люмін на обличчі сотні емоцій, а губи невгамовно шепочуть: – ні-ні-ні. Янь Фей здається майже заплакала, а Паймон трясло від паніки скорої смерті, він просто не міг вчинити інакше, не міг пустити цих людей на вірну смерть, хоч вони і не знайомі зовсім, почуття обов’язку – липка грудка слизу десь близь серця, не дозволяє йому вчинити інакше.

Він клацає пальцями і кожного з присутніх охоплює лазурне сяйво, кожного окрім нього, вони врятуються, його грішна, розтерзана на шматки душа відправиться прямо в пекло, там їй і місце, а тіло скоріше за все згорить у безпросвітній безодні. Непоганий кінець.

Тіло – важкий камінь, летить в обійми темряви і він заплющує очі, в спокої очікує свого кінця.

– Джонлі! – Обличчя Венті вкрилося липким холодним потом, він занадто неочікувано з’явився поруч з Мораксом.

Того накриває шторм вітру і косичка кумедно теліпається йому в так. Від холоду вітру, майже бурі, хочеться обійняти себе руками та сказати, що все буде добре, але він тримає лице. Він став ненавидіти такий вітер з самого початку війни, від нього віяло страхом холодної смерті, від чого луска на спині ставала дибом, а зіниці перелякано тоншали, цей вітер від того не відрізнявся а ні на йоту.

– Що сталося? – Флегматичність його голосу фальшиво дрижить, і він занадто смикано обертається на зрив чужого голосу. Щось сталося. Щось не так.

– Сяо! Його життєва енергія згасає, він помирає Мораксе! Зроби щось, ти ж можеш, ти клявся захищати його! Будь ласка. – Звучить надламано, кістляві пальці стискають чужі плечі, очі стоять на мокрому місці, а завжди обережно сплетені коси, водоростями спадають на спину, липнучи до шиї та фарфорових щік. Йому до неможливості страшно, і Моракс відчуває те саме, розділяючи паніку на двох.

Він поклявся захищати це дитя, дуже давно. Дав обітницю сам собі, і порушити її було б злочином з боку бога контрактів. Злочином по відношенню до того маленького хлопчика якого він взяв до себе обіцяючи, що з цього моменту ніхто не заподіє йому шкоди, що з цього моменту він нарешті буде вільним.

– Де він. Венті хутчіше, де він! – Майже твариною ричить Джонлі, зіниці звузилися до товщини голки, а на щоках блищала луска. Такого Моракса Венті не бачив давно, і не думав, що побачить ще колись.

– Розлом. Шахти розлому, дуже низько. Нижче ніж я коли небуть був. – Голос рветься з грудей зляканою пташкою, і Венті не витримує дозволяючи сльозам нестримно литися по щоках. – Будь ласка. – Наостанок шепоче він, і Джонлі зникає в куряві жовтого пилу.

Очі прикриті, тіло морозить в льодяних потоках печерного повітря, але Сяо все ще відчуває себе собою, в голові його лишень одна молитва, аби то було не боляче, хай хоч щось в цьому світі не принесе йому того жахливого болю.

А потім він відчуває тепло, і жовтий вогник охоплює його тіло, стискаючи обіймами люблячої матері, якої в нього ніколи не було.

– Сяо! – Хрипить Люмін, в куточках її очей спеклися сльози, а ніс кумедно почервонів.

Адепт перелякано розплющив очі, обертаючись по сторонам, в далеченні золотом блиснув кор ляпіс, а кінчик коричневої коси сховався в піщаному пилі.

– Сяо. – Шепіт тихіше шелесту листя в Яшмовому лісі. – Я-я, так боявся втратити тебе, твоя енергія, вона майже зникла, і мені здалося.. – Слова клубком застрягли в горлі, Венті просто лив гіркі сльози стоячи за чужою спиною. Адепт як завжди сидів на одній з будівель Лі Ює, вітер грався з його волоссям, а на обличчі знову була маска холоду.

– Лорде Барбатосе, чому? – Таке просте і до чорта крижане чому, зривається з його вуст, гублячись в шумі міста.

– А хіба я міг інакше? – Посмішка болюча на межі гіркої істерики.

– Дурний вчинок з вашої сторони, – фиркає Сяо, – треба було просто дозволити мені померти. – Його голос знову тихне в яскравості нічних ліхтариків Лі Ює, і він піднімається струшуючи пил зі штанів.

– Твій час ще не прийшов. – Сесилія ніжним бутоном вплітається в пасма майже чорнильного волосся, і Венті зникає в потоці літнього вітра.

Лі Ює продовжує своє гучне життя, ліхтарики все так само грають золотом колихаючись в повітрі, і Сяо як зазвичай стоїть на даху одної з будівель, ось тільки крижана маска впала кудись додолу, розбиваючись на тисячу шматків. Адепт плакав вперше за останні сто років стискаючи стебло ніжної Сесилії в долонях.