Кафе
від ЖивчикОсінній вечір. Молодий біловолосий хлопчина стоїть коло столику й приймає замовлення. Казуха- так його звати. Казуха- звичайний студент в університеті на факультеті архітектури. Після університету він підробляє у невеличкому кафе поблизу центрального парку. І ось знову, відсидівши пари він пішов на свій підробіток. Часом тут зустрічаються дуже цікаві люди, так він познайомився з кількома своїми близькими друзями.
-Казу! Прийми ще замовлення коло четвертого столику! – гукнула білявчика, якась мила дівчина за барною стійкою. Лишень не подумайте, ніякого алкоголю тут не продавали, Казуха ніколи б не влаштувався в таке вульгарне місце, як бар. За стійкою стояли кавові машини, за якими доглядала ця мила світловолоса дівчина.
-Гаразд, Йої. – відгукнувся Казуха до дівчини.
Так, ту дівчину звали Йоімією, вони з Казу близькі друзі та вчаться в одному універі, щоправда, на різних факультетах.
На дворі все більш темнішало. Ліхтарі освітлювали своїм жовтуватим світлом бруківку. Раптом подув вітер, здмухнувши багряне листя з клену, що ріс коло кафе.
Хлопчина затушив цигарку, взяв м’ятну жуйку та повернувся до роботи. В кафе зайшов молодик з темним, фіолетовим волоссям. Хлопець сів за вільний столик коло вікна та відкрив меню. Казу хутко до нього підійшов.
-Вітаємо, бажаєте зробити замовлення?- ввічливо запитав Казу та ніяково всміхнувся.
-Так. Мені прошу одну міцну каву еспресо, без цукру та вершків.- відповів хлопець.
Його фіолетове волосся неймовірно переливалося на світлі. “Як зачаровує” – подумав раптом Казуха, але швидко прогнав думки та пригладив своє пасмо до почервонівших вушок.
-Гаразд, це все?- відповів розгублений Казу.
-Так, можна оплатити картою?
-Добре, я принесу термінал.- відповів Казу та швидко вшився.
-Це що за хлопець? Ви знайомі?- почала запитувати Йоімія – поглянь но, твої вуха почервоніли! Невже це твій хлопець? – почувся смішок дівчини.
-Ні, я його взагалі вперше бачу, ти що!- стурбовано відповів Казу, та хутко відвівши погляд прийнявся заварювати каву.
-Ось ваше замовлення!- підійшов Казу та поклав чашку з ароматним напоєм на стіл, простягнувши термінал.
-Дякую.- Темноволосий хлопчина приклав картку, та надпив каву, щойно офіціант відійшов.
~
На вулиці вже зовсім стемніло і людей надворі майже не залишилося. Осінь знову нагадує про себе, здмухуючи нову порцію пожовклого листя, якого під ногами й так повнісінько. Казуха неспішно йде, листя шарудить під його ногами. В навушниках грає не дуже знайома мелодія. Це пісня, яку йому запропонувала послухати Йоімія.
Знову подув вітру пробирає до кісток.
-Бр-р.. Скоро, мабуть, почнуться паморозки.- пробубонів собі під носа Казу.
Він був повністю занурений у свої думки та музику, тому навіть не помітив, як дійшов до гуртожитку свого універу. Казуха жив сам, бо місяць тому хлопець, котрий жив з ним переїхав, і до нього так нікого й не підселили. “Але це, мабуть, навіть на краще”- думав Казу знімаючи взуття та заходячи до квартири. Вона була невеличка: дві спальні, вітальня, ванна та кухня, але цього вистачало, щоб комфортно жити з кимось, а тим більш і самому.
Раптом почувся дзвінок.
-Ало, Каедехара Казуха слухає.
-Доброго вечора, це керуюча гуртожитком, хотіла нагадати, що завтра до вас заселиться новий сусід. – відповів жіночий голос з телефону.
-А, так. Гаразд, дякую, що нагадали, я зовсім забув.- пробубонів Казуха.
-Не варто, допобачення.
-Гарного вечора.- відповів Казу, та поплав слухавку.
-Цікаво, хто ж цей новий сусід…- пробубонів Казу, та пішов на кухню готувати вечерю.
~
Казуха прокинувся через сонце, що пробивалося в його кімнату. “Котра година”- подумав хлопець, підіймаючи мобільний.
-Що?! Вже десята?!- підскочив хлопець, та побіг готувати тости на сніданок.
З тостом в роті він хутко побіг за шваброю, варто помити підлогу, а потім ще й протерти пил повсюди.
Вже через годину Казуха всівся на диван у вітальні і виглядав цілком задоволеним своєю роботою. Вся квартира просто сяяла. Аж тут пролунав ще один дзвінок.
-Каедехара Казуха слухає.
-Вітаю! Ваш сусід приїде з речима близько через годину. Я хотіла б попросити Вас допомогти йому з речима. Вам не буде складно?- пролунав голос керуючої гуртожитком.
-Так, без проблем.
-Щиро Вам вдячна! Приємного дня.
-Взаємно.
Казуха поклав слухавку і пішов вдягнутись у щось людське, щоб вийти на двір.
Через годину білявчик вже сидів коло гуртожитку надворі, чекаючи на свого нового співмешканця. Аж тут під’їхало велике авто. З нього вийшло двоє людей: один високий, рудоволосий хлопець, та інший… Стоп! Хто?! Це ж той хлопець з кафе, хіба ні?!
-Доброго дня!- привітався підійшовши ближче Казу.
-Гм?.. Ти хто?- кинув темноволосий хлопчина.
-Оу.. Я не представився. Я Каедехара Казуха, Ваш новий сусід.- пояснився Казу.
-Справді? Тоді допоможи пліз донести всі ці речі, ми з ним – він кивнув на рудого – самі не впораємося.
-Так, звісно. Як вас звати?- випитував Казу.
-Я Скарамучча, це Чайльд- вказав він на руденького.
-Дуже приємно познайомитись!- усміхнувся Казу, та підійшов взяти сумки.
-Навзаєм.- кивнув Скарамучча та потягнувся за дальшими сумками.
Через пів години праці всі речі вже були в квартирі, лишилося лише розпакувати. Чайльд вже поїхав кудись у справах, а Казу зі Скарою лишилися самі.
-Ну що ж.. Думаю, мені варто показати тобі тут все?- схиливши голову набік спитав Казу знявши взуття.
-Давай.- відповів Скар та пішов слідом за ним у першу кімнату.
-Це ось наша вітальня, звідси можна вийти до інших кімнат. Ось кухня, вмієш готувати?- лепетав Казу.
-Ні, ніколи не виходило.- холодно кивнув Скар.
-Ох, зрозуміло. Ходім далі. Тут знаходиться моя кімната, навпроти твоєї, а ось там- ванна.- вказав хлопець.
-Дякую, тоді я піду розпакую все в своїй кімнаті.- випалив Скар, та побіг за речима.
-Гаразд, щасти! Якщо знадобиться допомога клич мене.- привітно помахав йому вслід Казу та пішов у свою кімнату.
-Ох…- Казу сів за стіл та відкинувся на спинку крісла, увімкнувши комп’ютер. Думки його не полишали. “Чому він такий холодний? Він мене уникає?” І ще тисячі питаннь роїлися в його голові. “У нього таке гарне волосся й очі…” Стоп, що?! Чому він взагалі думає про це? Варто прогнати всі ці думки. Тому він вирішив зайти в їхній з друзями дс.
-Оо погляньте, хто до нас прийшов!- пролунав веселий голос Йоімії.
-Оце так! Нечасто в час побачиш Казу!- почувся голос Люмін.
-Вітаю! Давно не спілкувалися.- почувся голос Сяо.
-Привітик усім!- сказав Казу з усмішкою, що якраз заграла на лиці.- Як ви всі?
-Та все о’кей. А ти як? Чула до тебе хтось заселився?- знов Люмін.
-Та нормально наче, правда сьогодні втомився, поки прибирав усе. А сусід наче спокійний, але якийсь похмурий такий.- відповів Казу.
-Ти дивись не вчуди з ним щось, не лякай хлопця.- засміявся дзвінко Венті.
-Оо привіт! А ти тут звідки? Не помітив тебе одразу.- сказав Казу.
-Привіт привіт!
-Чуєте, я мабуть відійду на трішки, скоро вечеряти, треба приготувати щось поїсти.- пробелькотів Казу.
-Добречко.- кинула Йоімія.
-Щасти.- це вже Сяо
І Казу, не чекаючи інших, зняв навушники та пішов до кімнати свого нового сусіда.
“Стук-стук”
Двері трішки прочинилися впускаючи голову Казу крізь двері.
-Привітик! Не проти?- защебетав Казу.
-Гм?.. Заходь…- зніяковів Скарамучча.
-Я хотів запитати, чи хочеш ти щось на вечерю? Я просто збирався зараз готувати.
-Оу.. Вечеря? Ну, я буду дуже вдячний.- Скара весь почервонів. Ніхто про нього так не піклувався після того, як його батьків вбили.
-Що б ти хотів, щоб я приготував? Там в холодильнику багато продуктів.- відповів Казу.
-Обери щось на свій розсуд, я все їм, крім сиру.
-Добре. Паста з м’ясом та овочами підійде?
-Угу.- відвернувся Скар у своїх справах.
Казу вийшов з кімнати і пішов готувати. Зовсім скоро всю квартиру наповнили пахощі смаженого м’яса й овочів. Казу вмів добре готувати. Він вчився, бо не було нікого, хто б готував йому. Вся його сім’я загинула в автомобільній аварії, лише він вижив. Бр-р тільки забув про це і знову починає повертатися у той день.
*У кімнаті Скарамуччі*
“Ох, здається, я занадто м’який з ним. Варто поводитись холодніше, щоб не чіплявся.”- думав Скар лежачи на ліжку. Але холодніше не виходило. Він сам не розумів, як починав червоніти та не поводитися грубо, як з усіма незнайомцями.
-Ем.. Привіт.- Скара розгублено зайшов на кухню, де Казу накладав овочі в салатницю. “Чому я це роблю?”- роздратовано подумав Скар.
-Привітики.- привітно усміхнувся Казу- Їжа вже майже готова, сідай.
Скар розгублено сів на запропонований стілець. Казу продовжував накладати овочі й дістав пасту. Кімнату наповнили пахощі томату та м’яса.
-Ти багато їси?- запитав Казу, схиливши на бік голову. Він завжди так робить, коли щось запитує, прямісінько, як те пухнасте кошеня.
-Ні, середньо.- відповів Скар.
Казу хитнув головою та почав накладати пасту в тарілки. Собі він також посипав пасту сиром. “Фу, як він це їсть?”- подумав скар та скривився.
-Щось не так?- спитав Казу, знов схиливши голову.
“Божее! Він такий милий, коли запитує щось!”- подумав Скар, але сам злякався своїх думок.
-Та ні, я просто не розумію, як ви їсте сир.- хитнувся на стільці Скар.
-Аа, зрозуміло.- відповів Казу і прийнявся до їжі.
-Мм, це дуже смачно! Де ти вчився готувати?- запитав Скар, скуштувавши пасту.
-Ну.. Знаєш, з дитинства нікому було готувати мені, тому я вчився сам, от і вийшло так…- відповів Казу, відвівши погляд додолу.
-Оу.. Пробач.- Скар зрозумів, що для нього це неприємна тема.
-Все в порядку…-відповів Казу, витерши обличчя. “Він що, плаче?”- злякався Скар і підійшов до нього та взяв за руку.
-Ти впевнений?- лагідно запитав він. “ТА З ЯКИХ ЦЕ ПІР Я ПЕРЕЙМАЮСЯ НИМ?!”- кричав у себе в голові Скар, але відійти ніяк вже не міг. На нього глянули яскраво янтарні очі, вії, вкриті вологою від сліз, здригалися. “Та його очі до дідька гарні”- злякався своєї думки Скар, та відвів погляд.
-Гм?..- Казу розгубився і щоб розігнати цю атмосферу підвівся й пішов до раковини.
-Не треба, я сам помию.- посунув його Скар.
-Навіщо? Я теж можу…- зніяковів Казу, але хлопець вже посунув його.
-Ти ж усе це приготував, я теж хочу щось зробити.- перебив його Скар і взявся мити посуд.
-А… Ну, дякую.- сказав Казу та пішов у свою кімнату, на ходу розвертаючись – звертайся, якщо знадобиться допомога.
Скар почав мити, наспівуючи під носа якусь пісню. Вже скоро він впорався і заразом вирішив протерти стіл. Помилувавшись своєю роботою він теж пішов у свою кімнату.
“Цікаво, що сталося в минулому Казухи…”- думав він, простягнувшись на ліжку. “Якось обов’язково запитаю.”- з цими думками він задрімав.
Примітка: божечки, мені подобається початок! Казускари такі няшикии!
О господи, я забула що вже писала коментар і написала ще один коли перечитувала
Дуже мило! Чекатиму на продовження
Мені дуже подобається! Дуже мила взаємодія персонажів, буду надалі слідкувати!