Вбивця з фіолетовими очима

Дазай роздратовано крокував вздовж довгого коридору, злісно ковтаючи повітря, та ледь не збивав простих працівників прокуратури на своїй дорозі. Чорні кросівки шаркали по кахельній плитці, якою обклали підлогу у відділенні – вочевидь не найкраще рішення, як підмітив для себе детектив та Ацуші, що ледь встигав за старшим та постійно проковзував на ній. Осаму не чув криків та звертань Накаджими позаду, перед очима була лиш самовдоволена пика Накахари, який за весь цей час, доки двоє поліціянтів прямували до місця, куди доправили того підозрюваного, так їх і не попередив про те, що той вбивця взагалі з’явився. Дазаю довелося самому видзвонювати пана Кудзірая та випитувати про все, що детектив мав дізнатися взагалі-то найпершим серед усіх, а вже опісля розповідати це столичним псам. Чоловік, як виявилося, був змушений зробити так, як зробив – сам капелюшник попросив йому особисто доповідати ще тоді, при першій їхній зустрічі, а переказати все він міг, як пообіцяв тоді старому слідчому, Осаму й сам. Все це, мовляв: «Я ж тут не просто так! Якщо вилізе щось таке, що напряму пов’язане з державними таємницями, ми одразу ж втрутимося і ні в кого не буде зайвих проблем». Як було видно – ні, Чуя не збирався нічого робити, неначе Дазаю на зло. «Бісів Накахара, як же іноді хочеться тебе переїхати автобусом декілька десятків разів», – Дазай закипав від своїх думок ще більше: -«Як же мене вже дістали ці столичні, що всюди сунуть свого носа». Раптом Ацуші все ж виривається вперед, простягає руки в сторони та перегороджує дорогу.

– Та не летіть ви так, пане Дазай! – крикнув Накаджима, все ж вириваючи старшого з думок та змушуючи того зніяковіти через здивовані зирки всіх працівників, які на шум обернулися та стали глядіти на двох поліціянтів. Осаму нервово озирнувся довкола, після чого все ж глибоко зітхнув та потупив погляд у підлогу в намаганнях якось заспокоїти раптові емоції. – Можливо вони просто забули! Ви бачили який тут переполох? Всі розгублені! Погляньте-но скільки людей взагалі там скупчилося і чекають результатів допиту, – Накаджима кивком вказав кудись собі за спину, у місце, де й справді зібралося дуже багато народу: хтось намагався хоч краєм ока зазирнути у приміщення, де вікно виходило на кімнату допиту, поки столичні поліціянти та працівники прокуратури час від часу виходили й заходили, дозволяючи на секунду кинути погляд всередину, хтось стояв ледь не під самими дверима у кімнату переговорів і намагався хоч щось почути, де поруч хоч і стояв конвой – такий висновок можна було зробити по нейтральній формі у них, – але все ж користі від нього мало – і самі хотіли щось підслухати, бо розпирала цікавість, а хтось так взагалі стояв у стороні та гучно обговорював особистість цього підозрюваного та якісь інші деталі, які Ацуші не міг розчути. Дазай оглянув усю цю картину швидким поглядом та втомлено видихнув, розуміючи, що й там чекає випробування – до входу ще треба було дібратися через усіх цих людей. – Бачите? – Ацуші знову привернув увагу. – Я знаю, що ви ну дуже хочете знову посваритися з паном Накахарою, але давайте не зараз? Хоча б після допиту.

Осаму перевів погляд на молодшого, який щенячими оченятами так і благав не здіймати зайвого галасу. Важко було упиратися настільки милому створінню. Осаму м’яко посміхнувся та скуйовдив настільки світле біляве волосся, що під якимось кутом воно взагалі здавалося білим.

– Добре, – хмикнув Дазай, опісля обходячи колегу та крокуючи далі, але вже помітно спокійніше. – Лиш заради тебе.

Накаджима щасливо посміхнувся та поспішив за старшим за званням, оминаючи раптові перешкоди у вигляді поліціянтів, яких двоє бачили ще здалеку.

Прокуратура розташувалась у доволі старій будівлі, що кожного разу після дощів охолоджувалась до такої міри, що від вологи та сирості всередині можна було ледь не черпати воду з повітря. Навіть обіднє сонце, що вже не слабо так припікало на відкритих місцях, не дуже рятувало ситуацію. Тік годинника на стіні розбавляв напружену тишу, не дозволяючи кімнаті допиту остаточно загрузнути в безодні безмовності з головою. Але що найдивніше: мовчання непокоїло лиш двох у цій кімнаті; підозрюваний сидів з абсолютно спокійним виразом обличчя, зацікавлено озираючись у приміщенні, коли два поліціянти не знаходили собі місця. Не могли вони ніяк звикнути до думки, що цей низький хлопець, який сидів прямо перед ними й з відкритим ротом оглядав обстановку, у якій опинився, може бути вбивцею самого Морі Огая.

– Почнемо з початку. Ви… Можете повторити своє ім’я? – поліціянт нервово похитався на стільці та все ж наважився заглушити цю тишу, ставлячи зовсім дурне питання. Схоже він взагалі не знав, що питати у такій ситуації, тож розгублено вдивлявся у незвичайні фіолетові очі, які ховалися за довгими чорними пасмами волосся хлопця перед ним.

– Мене звати Достоєвський Федір, – хлопець втомлено кивнув через декілька секунд після питання, наче повертаючись до реальності. Його теж схоже вже дістали одні й ті ж самі питання, які взагалі не торкалися суті зустрічі, через яку вони взагалі всі тут зібралися. Підозрюваний схилив голову на бік, кидаючи погляд униз – на розписаний ледь не повністю листок, що був підсунутий якийсь час до цього поліціянтам, та ручку, ковпачком від якої машинально почав вертіти між худих кістлявих пальців.

– Ви написали зізнання, але там не вистачає деталей, – інший поліціянт втомлено потер перенісся та теж кинув оком на папірець перед ним. – Ви сказали, що спихнули Морі Огая з вікна у його кабінеті, що було заклеєним клейонкою. Потім спустились, підійшли до його тіла… – і?

– Я зірвав із його шиї ланцюжок, – невпевнено продовжив Федір, відводячи погляд у бік та зводячи брови, наче згадуючи якісь деталі. – Потім захотів продати, але в мене не вийшло. Не купили. Через декілька днів я прийшов до філіалу і побачив там доньку Огая. Мене замучила совість і я вирішив зізнатись.

– Але як ви потрапили до його кабінету? О котрій? – не витримав перший і почав насідати знову, підриваючись із місця та наближаючись лицем до підозрюваного, але другий міцно схопив його за руку та грубо посадив на місце, пошепки кажучи щось близьке до: «Та пригальмуй, придурок», – і злісно зиркаючи на того, поки хлопець все ж не заспокоївся та не продовжив уже спокійно: – Як ви покинули будівлю та де перебували ті декілька днів і цей тиждень? Перепрошуємо, ви певно й самі нервуєте, але нам потрібно більше деталей. Ми просто… Не впевнені, що ви говорите правду.

– Та це я вбив його! – зірвався вже сам підозрюваний криком і опустив погляд, важко ковтаючи повітря в істериці та хапаючись за голову, на якій нервово стискав волосся. – Я каюсь. Мені соромно. Просто закрийте мене вже в тюрмі! Я не пам’ятаю того, що ви в мене питаєте… Написав у зізнанні все, що згадав! Невже цього мало…?

Поліціянти по той бік дзеркала Гізелла нервово гляділи то на підозрюваного, що продовжував щось незрозуміло, ковтаючи букви через акцент, кричати, то на зненацька притихлого Накахару, якого кожен напевне за всю свою кар’єру в поліції та час співпраці з ним вперше бачив таким розгубленим. Чуя переминався з ноги на ногу, без змоги спокійно встояти на місці, але все ж і слова нікому не міг сказати – лиш мовчки дивився на потенційного вбивцю. Перед очима пролітало те інтерв’ю, яке давав Дазай журналістам під філіалом, через годину після їх першої зустрічі.

– …Пане Дазай, можете розказати нам які перші версії є у слідства? – швидко проговорила невисока жінка з необережним пучком на голові, який так і норовив розпустити до біса вітер, що тільки-но здійнявся надворі. Вона прудко простягнула мікрофон до Осаму, що злісно зиркав на інших журналістів, які з неймовірною наполегливістю пробивалися між чисельних операторів зі здоровенними камерами й тикали своїми мікрофонами ледь не в лице детективу.

– Головною версією є, – Дазай ледь зібрав сили в кулак, аби видавити із себе це слово, доки на нього зі спини кидав злісні погляди Накахара, що декілька хвилин тому із сильними криками та погрозами подати на того скаргу в головне управління через розкриття слідчих таємниць умовляв Осаму сказати те, що він хотів. Детектив чи то з особистої неприязні пручався капелюшнику, чи з професійної впертості – відомо лиш йому самому: – гхм, пробачте, – Дазай прокашлявся: – нещасний випадок.

Чуя переможно посміхнувся, єхидно зиркаючи на Осаму, який ну точно не виглядав задоволено, але коли зіткнувся поглядом із карими його очима, що тільки-но легко обернулися до нього, – закляк у жаху. Було в тому погляді щось зле та гордовите, з краплинами глузування. Кутики рота Дазая повільно, але з таким знущанням, підіймалися догори. Осаму хоче щось утнути. І це щось дуже нехороше.

– Але я гадаю, що це нісенітниця, якщо вам цікаво, – Дазай різко продовжив, награно-ніяково посміхаючись прямо в камеру та розводячи руками. – З огляду на весь мій досвід – це вбивство. І особисто я буду дотримуватися цієї версії.

Натовп швидко пожвавився, здіймаючи галас із криків про прохання надати ще коментарі та сварок, що слова слідчого у цій резонансній справі не потрапили комусь на камеру через когось, але Дазай лиш самовдоволено глядів на всіх, а потім і на Чую кинув погляд. Той готовий був розірвати детектива на шматочки прямо перед усіма, судячи з блакитних, сповнених люті, очей. Накахара швидко зробив декілька кроків до Осаму, потім грубо відштовхнувши його у бік та підходячи ближче до мікрофонів.

– Пробачте за некомпетентність мого колеги! – Накахара спробував накинути привітну посмішку, але його лице настільки перекосило від злості, що вийшло дуже незграбно та радше загрозливо. Осаму спробував повернутися на своє місце, але Чуя його відштовхував, стримуючись з усіх сил, аби не обсипати того лайкою при всіх.

– Це ти ще мені за некомпетентність розповідаєш? – на запису цього чутно не було, але всі журналісти, що стояли в першому ряду біля поліціянтів, стали нервово переглядатися між собою, не знаючи як реагувати на цю перепалку.

– Робочою версією є нещасний випадок, поки обставини не з’ясуються, – швидко проговорив Чуя, намагаючись якомога непомітніше для камери гепнути Дазая ногою. – На жаль, як би нам не хотілося вірити в те, що це не випадково, все до цього йде. Але Головне управління поліції буде слідкувати за розслідуванням справи та гарантує, що відповідь на ваше питання як же загинула така важлива для всіх нас та держави людина, як Морі Огай, буде знайдена. Правоохоронні органи триматимуть вас у курсі. Дякуємо за увагу!

– Ідіот, – Дазай раптово припинив зі своїми спробами повернутися у кадр, та просто стоячи у стороні свердлив Накахару злим поглядом карих очей, що у сонячному промінні наче палали несамовитою люттю, але Осаму виглядав як ніколи спокійно та гордовито, легко посміхаючись, чого Чуя взагалі не очікував та розгубився, відчуваючи, як по спині побігли мурахи. Йокогамський детектив дивився на нього зараз, неначе якийсь маніяк. – Правда викриється. І ти ще мільйон разів пожалкуєш про це, я тобі обіцяю…

По спині Чуї знову пробігли мурахи, тільки-но він згадав той безмежно злий палаючий погляд конкурента на ньому. Накахара гучно ковтнув слину, яка накопичилась у роті, доки він зависнув у спогадах. Столичний детектив не знав куди йому дітись. Наче всі погляди світу дивилися йому спину, а той лиш безпорадно глядів на підозрюваного, що знову притихнув та збирався з думками, як і поліціянти, що його допитували. Злякався Чуя навіть не прочухана, яке дасть йому начальство за таку грубу помилку та поспіх, із яким вони вирішили робити висновки, не того, що доведеться перепрошувати перед журналістами за те, що перебив людину, яка справді виявилася правою, а злого та самовдоволеного Осаму, якого він навіть кликати побоявся, що точно б знову свердлив столичного детектива тим поглядом. Долоні від нервів спітніли, але Накахара прудко витер їх об тканину коричневої жилетки, яка була вдягнута поверх білої сорочки, рукави якої він підкотив до ліктя – йому здалося, що в приміщенні якось спекотно.

– Я б сказав, що він психічно хворий і просто хоче уваги, – Чуя все ж порушив тишу, чим привернув до себе увагу всіх, хто був у приміщенні, але не повернувся до них: – але боюся, що на це поки нічого не вказує. Занадто точно описав кабінет Огая, куди журналістів не пустили. І цей ланцюжок із плямами крові… Щось на нього є? Запит у російське посольство надіслали на це ім’я?

– Так, надсилали й вже є відповідь. Достоєвського нема ні в яких міграційних базах. Ні, навіть не так… Цього імені нема ні в яких наших базах взагалі, – строго, але з нотками розгубленості через Чую, що заговорив так зненацька для всіх, сказав молодик у темно-зеленому, наче хвойному, пальті й широким значком на грудях. З плечей звисала велика сумка, а вигляд у хлопця був утомлений та не дуже охайний. – Не знаємо звідки він, не знаємо хто він, не знаємо, як його слова можна підтвердити, окрім як через непрямі докази.

– Але акцент чіткий. Та й він переходив на російську. Або повноцінний мігрант, або якимось чином потрапив до Японії, що сам не пам’ятає яким, – Накахара зітхнув, нарешті знімаючи капелюха та потираючи перенісся, намагаючись заспокоїти своє уривчасте дихання. – Надішліть ще один запит до посольства, аби пробили його по своїх російських базах, якщо вони цього ще не почали робити. Знайти про нього інформацію на можливій Батьківщині набагато простіше, ніж у чужій.

– Але пане Накахара, яка імовірність того, що його ім’я взагалі справжнє? – молодик у зеленому пальті підійшов ближче до Чуї, намагаючись якомога спокійніше донести інформацію старшому за званням, але виходило у нього це з натяжкою, тож і сам Накахара був близький до спалахування. – Він взявся незрозуміло звідки, пам’ятає лиш своє дивне ім’я, але чомусь свято впевнений, що вбив Морі. Сам факт існування цього хлопця, проти якого не просто є щось, а є ланцюжок Огая на руках, іде всупереч із нашою версією. Про це журналісти кричать тепер із кожного смітника. Ви хоч розумієте що це означає, пане Накахара? Ми помилились, – хлопець уже впритул наблизився до Чуї, глядячи на того з гори у низ, все більше насідаючи на того і дожидаючись хоч якоїсь відповіді від нього. Накахара зіщулився на місці, почуваючи себе максимально некомфортно. Чуя хотів відійти від підлеглого, але відчув, як ноги неначе оніміли. – Що нам робити, пане Накахара? – ім’я Чуї молодик продавив особливо добре, доводячи напругу ситуації, що склалася, до свого апогею.

– Блять, Іоші, – Накахара різко вирвався з оточення підлеглого і не стримав лайку, роблячи декілька невпевнених, але широкі кроки в бік. Закидуючи капелюха назад на потилицю, Чуя відвернувся до невеличкої картини соснового лісу, що висіла над робочим столом якогось співробітника. Столичний детектив відчував на собі напружені погляди працівників прокуратури та його колег, що спостерігали за сценою повільного виїдання чайною ложкою мозку начальника незадоволеним підлеглим. – Ти наче вчора з академії випустився. Ми запросимо психолога для Достоєвського, витягнемо з нього максимум інформації, або банально дізнаємося чи бреше він і, чи не зійшов з розуму просто. Якщо знайдемо докази його вини, то визнаємо свою провину і все буде добре, люди швидко забудуть, якщо ж ні, то ми мали рацію. Ми не перший рік працюємо разом, Іоші… Заспокойся, будь ласка.

– Як я можу бути спокійним? Пане Накахара, та ми в сра-

– Щиро перепрошую за запізнення, колеги, та пане Нахакара, в особливості, – Дазай впевнено зайшов у приміщення, притримуючи своєму напарнику двері, що намагався стримати простих поліціянтів від прошмигування під шумок у кімнату, аби піддивлятися за дійством зблизька. Детектив високо задер носа, зображуючи смертну образу і неймовірну важливість, але Ацуші не міг стримати посмішку, розуміючи для чого весь цей цирк. – Не дивіться на мою персону так приголомшено, я неймовірно вам вдячний за те, що попередили нас, людей, що офіційно ведуть цю справу, саме ви, а не журналісти. Вам, пане Накахара, звісно ж, в особливості.

Дазай надавив на останню фразу, оглядаючи Чую єхидним поглядом, що від дикого переляку ледь бетонну стіну спиною не продавлював – настільки до неї притиснувся. Осаму подумки похвалив Ацуші за те, що тоді зміг заспокоїти його, бо в приступі люті детектив би не помітив, наскільки зашуганим є Чуя після того, як з’явився підозрюваний. Дазай посміявся собі під ніс, самовдоволено посміхаючись із такої картини, від чого очі Накахари лиш сильніше округлилися, неначе в очікуванні смерті.

– У будь-якому разі, – Осаму різко розірвав зоровий контакт із Чуєю та поглянув на кімнату допиту, де все ще сидів можливий вбивця Огая, що крутив між пальцями ковпачок ручки й щоразу переводив втомлений погляд на поліціянтів, які наче знову ставили йому одні й ті ж питання: – що ми пропустили? Розкажіть, будь ласка. Хто він такий?

– Достоєвський Федір – той самий злий росіянин з американських бойовиків, – Чуя ледь перевів подих, опускаючи очі до низу в намаганнях хоч якось заспокоїти серце, що в приступі страху від того самого погляду карих очей ледь не вистрибувало з грудей, але все ж зрозумів, що Дазай нічого йому робити не буде. – Коротше, – Накахара зробив глибокий вдих та видих, розуміючи як по-ідіотськи зараз виглядає перед усіма, але спробував не звертати уваги: – знає цей Достоєвський про себе стільки ж, скільки й ви, тобто нічого. Що в кабінеті Огая робив не пам’ятає, як пішов не пам’ятає, що робив тиждень до зізнання не пам’ятає. Взагалі як опинився в Японії не пам’ятає. Це багато вам говорить, пане Дазай?

– Достатньо, – Осаму облизав пересохлі губи та близько підійшов до вікна, намагаючись якомога краще роздивитися самого Федіра, що все ще відповідав на однотипні питання. Невеликого зросту молодий хлопець, не більше 24 років, довге чорне волосся до плечей, очі яскраві фіолетові, великі синці під очима, що в тандемі з таким кольоровим поглядом здавалися ще більшими, та бліда-бліда шкіра, навіть жовтувата, наче приїхав цей пан зі справжнього засніженого Сибіру, що місяцями через постійні хуртовини не знає сонячного світла. Поводив себе Достоєвський невпевнено, але все ж уже трохи втомлено та знуджено через допит, який схоже тривав з того часу, як тільки він прийшов до відділку. Худі пальці зі шрамами на долонях, наче отриманими у бійках. Хлопець вельми дивної та незвичної зовнішності, що сильно б виділявся у натовпі, – зовсім не схоже на найманого вбивцю.

Через декілька хвилин над молодиком все ж змилюються та запрошують конвой. Вони швидко заходять і сковують Достоєвського в наручниках, із якимось німим питанням зиркаючи на поліціянтів, що тяжко зітхали, розуміючи, що нічого суттєвого вони не дізналися. Федір не пручався, навіть сам протягнув руки двом високим чоловікам, опускаючи погляд кудись у підлогу.

– Так ви кажете, що у нього втрата пам’яті, – вголос подумав Осаму, кидаючи оком на звіт, який йому тільки що передав працівник прокуратури, що уважно слухав усю розмову і кімнаті допитів та записував. Швидко проковзавши поглядом по ледь зрозумілому почерку, Дазай розігнув спину та прохрустів нею. – Не думали, що він просто бреше? Або спіймав глюки якісь і це все розказав. Доказів же немає, чому не вигнали його одразу ж?

– А з чого ти взяв, що їх немає? – Чуя знову подав голос з іншого кута приміщення у момент, коли Осаму й сам, кинувши новий погляд на звіт, наткнувся на щось цікаве, через у здивуванні підняв очі на столичного детектива. Накахара тримав у руках невеличкий зіп-пакетик, у якому у світлі лампи на столі якогось працівника сяяла золота прикраса. Чуя підійшов до Дазая та поклав речовий доказ тому прямо на звіт. – Достоєвський прийшов разом із ним. Ланцюжок належав Огаю і швидше за все кров на ньому теж його. Також хлопець точно описав кабінет Морі з точністю навіть до пейзажу на картині. І клейонка… Він її описав теж. Прямих доказів немає, але це… Це вже не дозволяє відпустити його просто так. У нас нема доказів його вини, – Накахара з серйозним поглядом подивився в очі Дазаю, знижуючи тон свого голосу. – Так само, як і невинності.

– Йобнутися, – Ацуші не стримався, падаючи на вільний стілець та хапаючись за голову з квадратними від подиву очима після усвідомлення. Всі повернули свої погляди спочатку на молодшого, а потім і на самого Дазая який із німим питанням вдивлявся в обличчя Накахари, і сам не вірячи в те, що почув. В блакитних очах Чуї читалося ясне: «Я був би радий відповісти, але не знаю як», – на що Осаму просто не міг не прикрити в мовчазній згоді очі. Насправді залишки злості на Накахару як рукою зняло.

*****

Накахара та столичні не дарма так переживали: журналісти здійняли галас на всю країну і не бажали припиняти ні за які гроші, привертаючи «зрадою» тільки більше уваги до справи, якої пси з Головного управління так намагалися позбутися. Чуя, як примітив для себе Дазай, і справді з останніх сил тримався, аби не послати лайкою всіх людей, що лізли до нього з питаннями навіть під час ланчу у якійсь найближчій до відділку кафешці, але банально не мав права – зробив би тільки гірше. Осаму з уїдливою посмішкою на лиці спостерігав за капелюшником зі сходинки на порозі, спершись плечем об колону, що під’їжджав до прокуратури тепер лише чорною службовою Тойотою Камрі та пробігав цю дистанцію від стоянки для машин до головного входу зі швидкістю Усейна Болта, із надіями, що набридливі журналюги не встигнуть зреагувати на нього та якось і пропустять майже без питань. Що правда, Дазаю і самому добряче так діставалося, адже в очах всієї країни столичні були повними придурками, які хотіли приховати правду від простих платників податків, а Осаму – такий весь воістину святий коп та хороша людина, – розкрив їм очі та не захотів брехати, тож він – герой і до нього теж було б непогано почіплятися з дурними запитаннями про те, як він здогадався та чи не боявся піти проти таких високопоставлених осіб тощо. Дазаю було аж якось ніяково зізнатися, що йому насправді було байдуже і та сцена була навіть не для їхньої інформованості, а щоб пограти на нервах Накахари та зайвий раз натикати палиць у колеса злому детективу. Хоч офіс спеціального детективного відділу був на другому поверсі, Осаму все одно почувався як в акваріумі з цим постійно давлячим на мозок відчуттям того, що за тобою хтось спостерігає, а цього разу так взагалі не витримав і пішов туди, де вікон, що виходили надвір, не було – підвал, де працювала Йосано.

Лабораторія Акіко завжди смерділа хлоркою у перемішку з освіжувачем повітря «Морський бриз». М’яке світло створювало якусь зовсім страхітливу атмосферу, особливо знаючи, що тут Йосано на запчастини розбирала трупи людей. На кушетці в кутку приміщення схоже лежало якесь тіло, над яким Акіко щось старанно видивлялася та колупала пінцетом з ваткою, час від часу змінюючи її на іншу та кидаючи стару в залізну посудину на столі, де довкола ще лежали якісь ганчірки та ампулки вишикувані в ряд, призначення яких насправді весь відділок цікавило. Йосано обережно опустила пінцет з ваткою на сталеву тумбу по лівий бік від себе, потім взяла ватну паличку та почала щось тикати вже нею, але за спиною жінки Дазай насправді мало що бачив, тому просто сидів мовчки у кріслі у кутку та розглядав якісь пробірки на полиці з купою книжок поруч. Завершивши свою справу, Акіко взяла шматочок скла, зробила мазок по ньому ватною паличкою та поклала під об’єктив мікроскопа, повільно перемикаючи увагу вже на нього, прикривши труп якоюсь скатертиною.

– Я закінчила, можеш підходити, – Йосано ледь підвищила голос, все ще пам’ятаючи, що в її лабораторії не слабке ехо. Надивившись вдосталь у мікроскоп, жінка відсторонилась та зітхнула, стягаючи маску з носа та знімаючи бірюзові рукавиці, а потім повернулася до Дазая, що повільним кроком підійшов до неї та застрибнув на стіл.

– І кожного разу, неначе вперше, мене лякає твоє лігво, Акіко, – Осаму накинув легку посмішку, закидуючи одну ногу на іншу та проїжджаючи поглядом по великій різноманітності інструментів і скальпелю, що небезпечно лежав поруч із ним у залізній посудині. Йосано помітила це теж, але просто не бачила сенсу озвучити – Дазаю так чи інакше все одно на техніку безпеки. – Все це приміщенні у владі мерців, а ти – їх холодна королева.

– Жартуй, Осаму, – Акіко помітила, як Дазай приснув сміхом: – поки я в гарному настрої, – Йосано перевела погляд на папери, що лежали на її робочому столі – прямо поруч із колегою. Прудко вона вихопила з під ноги того документи та почала швидко їх оглядати. – Що ж ти зайшов без Ацуші? Ви ж наче разом зараз розслідування проводите.

– Він сам викликався сходити за результатами аналізів крові того росіянина та ланцюжка, – Осаму взяв до рук чистий, як він гадав, скальпель та став ним гратися, перевіряючи гостроту, але все ж єдиного злого погляду Акіко на це дійство вистачило, аби покласти все назад. – Потрібно було якось раніше за столичних прийти, а він погодився. А що ти поробляєш? Кого розбираєш?

Йосано якось загадково посміхнулася та схилила голову на бік, дивлячись Осаму прямо в очі.

– Морі.

Дазай застиг на місці, відчуваючи, як вся його нижня половина тіла оніміла і не хотіла слухати жодної команди про рух хоча б кінчиком пальця. Пульс у геометричній прогресії набирав швидкість, а зіниці розширилися, проте перед очима детектива почало стрімко темніти. Все тіло почало точково пробивати страшним болем, але Осаму не міг навіть звуку подати. Він лиш застиг поглядом на фіолетових очах Акіко, яка зрозуміла все за декілька секунд. Поки Дазай намагався хоч якось повернути контроль над своїм збитим диханням та вгамувати тремтіння, Йосано дістала зі столу аптечку, із неї заспокійливе. Накрапавши декілька десятків краплин речовини у набрану в кулері склянку з водою, жінка поставила її поруч з Осаму, а сама знову стала перед ним та уважно подивилася в розгублені карі очі, опісля хапаючи руку детектива та міцно її стискаючи.

– Морі вже мертвий, Осаму, – спокійний та теплий голос жінки пробився у помутнілу свідомість Дазая, розганяючи темряву прямо перед його очима. Детектив швидко поморгав очима, вириваючись зі страшних картинок минулого, що оточили його з усіх сторін і одночасно ніде, у реальність остаточно від повільного усвідомлення його втомленим мозком, що жінка все ж має рацію, тож боятися йому тепер нічого. Перед очима почало розвиднятися: Дазаю в очі занепокоєно вдивлялась Йосано, наче її фіолетові очі це маяк посеред шторму, тримаючи в руках склянку з розчином заспокійливого. Осаму більше не виглядав до смерті наляканим – лиш німим поглядом, без якихось почуттів, дивився на жінку перед собою. За декілька секунд детектив все ж розірвав зоровий контакт, приймаючи склянку та випиваючи весь вміст одним махом.

– Пробач, – Дазай відвів погляд у бік та понуро опустив голову. – Я не хотів.

– Я б запитала тебе як давно ти з’являвся у пана Сато, – жінка забрала склянку назад та поставила її на стіл біля умивальника: – але певно, що і так все зрозуміло. Ти знову закинув?

– Давай не будемо про це, добре? – Осаму винно, але одночасно й утомлено підвів очі на Йосано, схиливши голову на бік та прикривши очі через раптову хвилю розслаблення, яка прокотилася по його тілу. Голос його був тихий і хриплий. – Ми на роботі зараз. А до нього я обов’язково сходжу.

– Пробач, що спровокувала твою панічну атаку, – Акіко швидко склала всі інструменти до залізної посудини та переклала їх на тумбу, після чого й сама сіла на стіл поруч з Осаму, легенько штовхаючи того у плече та м’яко посміхаючись. – Хотіла впевнитись чи стало тобі краще… Я хвилююсь за тебе, Осаму. Тому, будь ласка, – жінка заглянула у глибокі карі очі молодшого, що дивились на неї з не властивим їм зазвичай сумом: – пообіцяй, що сходиш. Тобі ж буде краще.

Чомусь від цих слів у грудях Осаму потепліло. Йосано дивилась на нього таким ласкавим поглядом, наскільки це взагалі могли зробити її фіолетові очі. Чомусь поруч із нею Дазай почувався як менший братик, якого його старша сестра завжди від усього і всіх захистить. Акіко погано вдавалося бути емпатичною та виражати якісь емоції, але заради Осаму вона готова була пробувати й пробувати знову – це змушувало Дазая іноді навіть почуватися ніяково, але детектив би збрехав, якби сказав, що така турбота йому неприємна. «Який же я щасливий, що в мене ви є», – Осаму вже й сам давив дурнувату посмішку, відводячи очі та ховаючи почервонілі щоки. Про Огая на відстані 5 метрів під скатертиною Дазай вже й думати забув.

– Так, все, – Дазай трухнув головою, аби якось перервати щасливу ніяковість між двома, чим викликав у жінки смішок, а потім зіскочив зі столу: – давай тепер про роботу. Раз ти колупалася в…, – Осаму спробував тримати себе в руках і гучно ковтнув слюну, що назбиралася в роті за момент короткої паузи: -… ньому, то щось цікаве знайшла?

– Труп загалом чистий, – Йосано поглянула на тіло під скатертиною. – Що правда є деякі дивні речі, які мене збентежили. Можеш поглянути на фотоапараті, – Акіко кивнула в сторону тумби, де лежав чорний пристрій з довгим об’єктивом, на який свого часу жінці скинулися всім відділком. – Я зробила декілька фото проблемних місць.

– Можеш почати розповідати, – Осаму двічі повторювати не довелося, тож він зробив два кроки вперед, схопив камеру і відкрив галерею, де було повно фотографій всіляких трупів. По спині пробіглися мурахи, але Дазай не подав знаку, хоча по смішку Йосано десь у стороні було зрозуміло, що по ньому все було й так видно. Перша відкрита фотографія – чиясь бліда шия, на перший погляд, вона була чистою: – бачу чиєсь горло.

– Звичайне на вигляд, так? – Осаму кивнув під видих Йосано. – А так лиш здається. Там є невелике затемнення шкіри. Схоже, слід від ланцюжка, який приніс росіянин. Прошу перемкнути на наступний слайд, – Дазай хмикнув і послухався, на що Акіко продовжила: – Також там є деякі видалені ділянки шкіри, але настільки глибоко, наче вирізали їх не для експертизи, а цілеспрямовано. І під ними були ледь помітні крововиливи. Там були синці, – тон жінки ставав все загадковіше, а детектив перемкнув на наступне фото. – Я помітила випадково насправді, але при інших умовах – навряд. Та й у звітах, які я читала по трупу нічого про синці не було, як і про сліди від ланцюжка.

– Сліди ланцюжка? – Дазай чомусь повторив уголос слова Акіко, переводячи погляд на неї. – Труп у першу чергу в прокуратурі опинився, так? І оглядали його під наглядом столичних швидше за все. Знали про зникнення ланцюжка і нічого нам не сказали? Ми б не втрачали час і шукали б його у місцях збуту коштовностей.

– Але дослухай, Осаму, – Акіко запхнула руки в кишені білого лікарського халата: – що найцікавіше: я захотіла поглянути на тіло сама зі… своїх особистих причин, – жінка прокашлялася: – не важливо. А коли надіслала запит до прокуратури від вашого імені – отримала різку відмову без ясних причин. Я декілька днів танцювала над ними з бубнами, доки вони не перестали брати слухавку. А в момент, коли з’явився той росіянин і був хаос у прокуратурі, я під шумок попросила напряму патологоанатомів, які тільки-но заступили на зміну, дозволу поглянути на тіло, а вони мені взагалі організували його транспортування. Я певно витратила всю свою вдачу на рік… Але не важливо. Важливий сам опір. Який у ньому сенс? Що від нас хотіли приховати? Побої Ога… його?

– Я знаю до чого ти хилиш, – Осаму пощурився, коли Акіко ледь не вимовила ім’я Морі, але втримався. – Не забудь вдягти шапочку з фольги, добре? – Дазай не стримався і гучно приснув сміхом із дурного жарту під зле зітхання жінки. – Та цей придурок Накахара хоче все зам’яти й тому наказав всім нічого нам не казати, бо ми заминати справу не хочемо. Він мене теж дратує зі своїм суненням носа туди, куди не слід. Павич блохастий бляха.

– Але це не просто «не додав у звіт», як із ланцюжком, це приховані сліди побоїв, які були завдані ледь не перед самою смертю, – роздратовано цокнула язиком жінка, потираючи перенісся. – Це перекриття вам кисню. Не кажи, що вони просто намагаються з упертості Накахари забрати у вас справу. Занадто наполегливо стараються, наче є в цьому якась конкретна ціль. Якщо вони не знають…

– Та годі тобі вже, – Осаму не витримав і перебив жінку. – Я тобі говорю: це закінчиться, коли я перестану воювати з Накахарою та подружуся з ним. Все це лиш із його легкої руки. А так їм без різниці. Знімай вже шапочку з фольги свою!

Йосано хмикнула, ображено схрещуючи руки на грудях та відвертаючись. Дазай хоч і посидів декілька секунд у повній тиші та тримаючи глузливу посмішку на лиці, все ж не витримав та тяжко зітхнув, підходячи повільно до столу. Осаму сумно поглянув на роздратовану Акіко, після чого міцно обійняв її, опускаючи голову на плече. Йосано довго не витримала і все ж розтанула, здаючись і тепло посміхаючись, скуйовджуючи кучеряве каштанове волосся та проводячи паралелі з настільки тактильною дитиною перед нею із якимось кошеням.

– Не злись, – подав голос Осаму десь біля правого вуха Йосано. – Якщо тебе це заспокоїть, то я можу поговорити з першим патологоанатомом, що бачив тіло. Надішли мені фото, я йому їх покажу. Якщо столичні щось і баламутять – одразу буде по тому хлопцю зрозуміло.

– Та добре-добре, – кинула смішинку жінка, пригладжуючи волосся Осаму, після чого відсторонилась і хитро поглянула тому в очі. – Але з Накахарою ти й справді потоваришуй. Якщо це все лише з його розбещеності, а мені просто здалося, що щось нехороше, – одразу по ньому буде зрозуміло.

– Не повторюй за мною! – Дазай ображено надув щоки. – Не буду я з ним товаришувати. Він придурок рідкісний і Ацуші образив.

– Не думаю, що Ацуші пам’ятає ще хоч щось, на що можна йому можна було ображатися, – Акіко не витримала і гучно засміялась, стукаючи колегу по плечу, доки він ще щось бубнів собі під носа, схрестивши руки на грудях.

*****

Кожен день ставав все тепліше та тепліше. На деревах почали з’являтися маленькі бруньки, віщуючи наближення квітня. Вечори ставали все затишніше, з кожним днем подовжуючи світлий час доби й роблячи ніч у рази тепліше. Більше не хотілося уникати виходу надвір через собачий холод, навпаки: люди намагалися якомога більше часу проводити на свіжому повітрі десь у парках, насолоджуючись сповна легким вологим вітерцем, і від того приємним для дихання повітрям. На вулиці почали запалюватися ліхтарі, збираючи навколо себе комах, що вже почали прокидатися від зимового сну. Приємна атмосфера завершення робочого дня.

Арета вже був не юним і, озираючись на молоденьких практикантів, іноді в серці чоловіка починала утискати туга за старими часами, коли в жилах ще бурлила кров і хотілося розкрити всі злочини світу, коли скальпель ще невпевнено тримався у руках, а двокімнатна квартира, що пустувала після смерті коханої дружини, ще не пропахла хлоркою. Стіни сирого кабінету зі шпалерами в цяточку вже не так надихали, тварини у формаліні не викликали такого захоплення, грамоти не приносили відчуття гордості, але була лиш одна причина повертатися сюди раз повз раз – син, що підростав і хотів піти слідами батька. І нехай молодику ще вартувало пояснити, що нічого красивого в такій, м’яко кажучи, неприємній роботі нема, батько не хотів ламати мрію хлопця, нехай і доволі специфічну.

У сумку одразу ж полетів невеликий потертий синій гаманець, на якому була наліпка з якоюсь рейсерською машиною, за ним і папка з паперами, якийсь білий набитий конверт із шухлядки збоку, теплі в’язані рукавички, зарядка від камери, плитка шоколаду для сина. Стіл патологоанатома швидко прийшов у порядок, на що чоловік полегшено видихнув. Останній раз перевіривши чи всі звіти він відправив до столиці, Арета накинув на плечі чорну куртку, зверху в’язаний сірий шарф. Прудким рухом він вимкнув світло в кабінеті та попрямував коридором, прямо до виходу з центру, який вже як пів години стояв порожній, терпляче чекаючи охоронців, що мали заступити на зміну лиш через годину – сьогодні всі співробітники розійшлися трохи раніше через свято.

Двері обережно відкрилися, пропускаючи чоловіка в темряву вечора. Попереду горіли ліхтарі, то затухаючи, то запалюючись, наче сірник, яскраво і тепло. Дув приємний вітерець, що огортав з усіх сторін, повітря прохолодне, запах дощу та трави – так пахнув останній робочий день у тижні. Хотілося якомога швидше опинитися в теплій квартирі та з’їсти смачну вечерю, над яким так старався зростаючий син. Арета без зайвого поспіху зашурхотів у кишенях, думаючи про щось абстрактне, а здалеку вже виднілася його рідна зелена потерта машина. Лиш декілька кроків зміг пройти чоловік за межі території центру, як його покликали.

– Доброго вечора, шановний пан Арета, – за спиною чоловіка почувся спокійний, але при цьому моторошний голос. Арета швидко обернувся та побачив у тіні молодика, що стояв спершись ногою об паркан та тримаючи руки в кишенях чорного пальта. Його лице прикривав темний шалик. Мурахи швидко побігли по спині Арети, доки він робив декілька невпевнених кроків назад. Рука в кишені міцно стиснула ключі. – Я до вас із діловою пропозицією. Ви відповідаєте чесно на декілька моїх простеньких питань, а я не показую генпрокурору те, що в цій папці, – молодик розкрив пальто, іншою рукою дістаючи із внутрішньої кишені якийсь паперовий згорток, що був підписаний величезними буквами «КОМПРОМАТ», та почав махати ним у світлі ліхтаря. – Ви ж розумієте що це, пане Арета?

Очі Арети злякано забігали по сторонах, він був готовий закричати у ту ж секунду, але в’язке усвідомлення, що почало захоплювати його свідомість, змушувало завмерти на місці та вдивлятися на той згорток. Чоловік одразу зрозумів про що йде мова. Але не повірив. Все ж Арета пересилив себе та зробив декілька кроків до незнайомця.

– Покажи що там, тоді повірю, – чоловік зібрав всі свої в кулак, аби вимовити це. Молодик у тіні хмикнув.

– Прошу.

Незнайомець протягнув папку, а Арета не чекав і секунди. Швидко вихопивши та відкривши згорток, на руках чоловіка опинилися звіти та фотографії, на яких був він та якісь ще люди з коробками в руках. Очі Арети стали квадратними від подиву та жаху. Чоловік підняв злякані очі на незнайомця.

– Копії того, що в папці, зараз лежать у кабінеті генпрокурора. Надійно заховані. Але якщо я відправлю йому ось це повідомлення, – молодик помахав телефоном, де було набране якесь СМС: – він знайде все. Як же ваш син буде жити без батька, якщо це станеться? – тон молодика був глузливо жалісний. – Га? Шкода так його буде. Якщо ви цього не хочете, то відповідайте на мої питання чітко і максимально детально.

Чоловік нервово закивав.

– Що ви знайшли на шиї Огая, раз видалили звідти ділянки шкіри, – питання прозвучало неочікувано спокійно, наче той, хто питав, уже знав на нього відповідь.

– Слід від ланцюжка, – ледь вичавив із себе Арета. – Клянуся, я нічого не знаю… Не показуйте це генпрокурору, благаю!

– Та замовкни, – рикнув незнайомець. Його голос ставав все більш роздратованим і злим, а сам молодик небезпечно наблизив палець до кнопки «відправити». – Чітко відповідай на мої питання, або ж сина свого ти побачиш лиш на його ювілеї в 40 років. Закину тебе за ґрати років на 20.

– Там правда був ланцюжок! – в істериці закричав чоловік, не витримуючи. – І синці, подряпини, наче він із кимось бився… А ще під нігтями були чиїсь частинки шкіри, які не належали Морі Огаю!

– А кому тоді? – у голосі незнайомця в тіні вчувалося дике нетерпіння і відверта роздратованість. Він ледь не попав по кнопці «відправити», чим змусив чоловіка тремтіти ще сильніше.

– Вони так і не зрозуміли! У базах такого ДНК немає, ми все перерили. З росіянином воно теж не збіглося.

– Чому тоді цього нема у звітах?

– Тому, що Головне управління наказало мовчати та написати інший звіт, де це все не згадується! Місцевим заборонили й слово про те, що знайшли, сказати. Особливо Дазаю Осаму! Погрожували звільненням та проблемами з законом.

Незнайомець замовк на декілька секунд, щось обдумуючи та бігаючи поглядом карих очей по землі, доки Арета ледь не гикав від жаху та прокльонів того, як він взагалі зв’язався з цим усім. Молодик важко видихнув.

– Хто саме наказав? – подав голос незнайомець у тіні, відштовхуючись від паркану. – Ім’я, прізвище? Не Накахара Чуя випадково?

– Ні, – зашмигав чоловік та покрутив головою. – Наказ із самої гори. Сином своїм клянуся, це правда!

Молодик затихнув ще на декілька секунд. Арета вже трохи заспокоївся, чухаючи носа та крадькома глядячи на незнайомця з кучерявим волоссям, яке трохи сяяло у світлі ліхтаря. Але карі його очі, що знову опустилися на землю, було ледь видно. Аж раптом вони піднялися прямо на Арету.

– Чого дивишся? Лови, – незнайомець вийшов із тіні та запхав руки в кишені назад. Арета широко розкрив очі від подиву, але нічого не сказав. Дазай оглянув того оцінювальним поглядом з ніг до голови, після чого промовив: – папку можеш лишити собі на пам’ять. Я не відправлятиму нічого генпрокурору, – очі чоловіка щасливо забігали по лицю Осаму, але той байдуже вже дивився кудись у бік: – але є одне «але». Якщо тебе знову щось таке попросять зробити ці столичні собаки, ти дзвониш за номером, який лежить у тій папці, та повідомляєш мені про все. Також якщо ти їм не бовкнеш про те, що я говорив із тобою і про все знаю, я пробачу тобі твій «маленький проступок». Але лиш тоді, якщо ти цим справді кинеш займатися, – строгий погляд Осаму повернувся до очей Арети. – Якщо хоч одна з умов не буде виконана – я дізнаюсь. Мої очі всюди.

Небезпечна усмішка розпливлася лицем детектива, що злегка нахилив голову до плеча і вдивлявся у вузькі сірі очі чоловіка, які вже були обрамлені зморшками. Не витримавши гнітючої тиші, Арета в згоді закивав і проговорював: «Дякую велике, добра людино», – додаючи все більше розповідей про те, як йому та сину не вистачає грошей, раз він пішов на такий злочин – перепродаж препаратів. Осаму було відверто не цікаво все слухати, тож він лиш потупив погляд у землю, роздумуючи про все, що сьогодні почув. Насправді в голові сяяла найяскравіше лиш одна конкретна думка, яка його сильно непокоїла аж із моменту, коли Ацуші повернувся до відділку з результатами аналізів Достоєвського.

-… У його крові знайшли якийсь наркотик, – Ацуші втомлено впав на стілець за своїм робочим місцем, доки Осаму сидів на його столі та уважно слухав напарника з паперами в руках. – Характерний. Але дуже не популярний через специфічний ефект…

Арета став вдячно бити поклони та закинув сумку собі на плече, стискаючи в руках папку з документами, та розгублено сміявся, поки швидким кроком йшов до свого старенького Нісана Сільвії. Дазай взагалі не чув що той сказав наостанок, тому відвернувся, коли машина чоловіка зрушилась із місця та поїхала у вечірню темряву.

-…Рожева Рябина, здається, – Ацуші почухав потилицю, закусуючи внутрішню сторону щоки, доки намагався згадати. – Я не впізнав назву, а столичні та працівники прокуратури так. Кажуть, колись був випадок гучний із цим наркотиком…

– Пане Дазай, все добре? – Ацуші прокашлявся та обережно трухнув плече колеги, через що той здивовано повернувся до молодшого. – Пан Арета вже як 15 хвилин поїхав, а ви просто стоїте і дивитесь у землю.

– Га? – Осаму швидко прокліпав очима, остаточно приходячи до тями. Детектив якось ніяково посміхнувся та почухав свого лоба, звертаючи увагу на Накаджиму. – Та мені просто здалося, що я його до чортиків налякав. Перегнув палицю, такий зушагний поїхав. А… Ацуші?

Дазаю нарешті дійшло, що перед ним стояв блідий, наче смерть, хлопець, який ледь утримував свій погляд на детективі. Його хитало.

– Га? Що? – Накаджима підняв одну брову та підозріло поглянув на старшого. – Що таке?

– Це я маю питати чи все в тебе добре, – Осаму насупив брови та взяв до рук запропоновану Ацуші каву. – Що з тобою? Ти захворів?

– Та трішки, – Накаджима винно посміхнувся та шморгнув носом, але видно, що не хотів про це говорити. – На вихідних пролікуюся і з понеділка на роботу. Все буде добре, не хвилюйтеся. Краще розкажіть що далі?

Мізки Дазая швидко запрацювали і прийшло усвідомлення того, що захворів Накаджима саме тоді, коли вони сиділи у сирій прокуратурі та чекали на звіти, що мав передати якийсь слідчий. Дарма тоді Ацуші відмовився сходити до якогось кафе та зігрітися від цієї сирості та підвищеної вологості приміщення, що й самого Дазая приморозили так, що він не відчував своїх пальців на ногах ще довго. Осаму тяжко зітхнув, але згодився перевести тему.

– Нічого, – покрутив головою старший. – Ми дізналися, що наш хлопець із кимось побився перед своїм «стрибком віри». Цим «хтось» росіянин не є, значить був із ними хтось ще. Це поки все, що в нас є.

– Негусто, – кинув смішинку Ацуші.

– Ну і столичні не очікували появи Достоєвського, – підбив радше для себе підсумок Дазай, але Ацуші не здивувався тому, що говорив напарник, – той уже встиг розповісти про версію Йосано. – Не були б вони такі зацікавлені в ньому, якби знали його. Зацікавленіші, ніж ми, – Осаму посміявся й сам.

Раптом на нагрудній сумці Ацуші почулося кректання рації, а за декілька секунд – вже у Дазая. В етері панувала загадкова дивна тиша, яка розбавлялася електронним шипінням, але обидва переглянулися в нерозумінні чому апарати взагалі подали якийсь голос. Зненацька пролунали гучні постріли та крики, на що слідчі ледь не підскочили на місці. Ацуші злякано схопив рацію до рук та почав вслухатися в те, що лунало з неї, а Дазай нервово бігав поглядом по землі. Різко прозвучала автоматна черга та важкий скрегіт металу. Крики почулися вже трохи далі, але все ще гучно. Зовсім близько до рації по той бік етеру почувся знервований крик якогось чоловіка, але розібрати що він говорив не вдавалося. Раптом він крикнув прямо в рацію:

– «Йокогамський парк, перестрілка двох банд! – чоловік тяжко дихав, а на фоні було чути клацання запобіжником пістолета. – Імовірно це Вівці та Вовки! Терміново надішліть підкріплення до центрального входу! Нас дуже мало, багато поранених…!»

Етер був перерваний гучним пострілом.

Ацуші злякано смикнувся, ледь не кидаючи рацію на землю. Дазай і секунди більше не чекав, він швидко попрямував до дороги, тремтячими руками швидко набираючи якийсь номер на телефоні.

– Пане Дазай! Куди ви? – кричав у слід Накаджима, намагаючись хоч трохи наздогнати старшого, але неймовірної сили слабкість забирала будь-які сили зробити хоча б декілька кроків. Ацуші безпомічно тягнув руку за детективом, доки той розчинявся у вечірній темряві вулиці, там, де вже не дотягувались теплим світлом ліхтарі.