Зілля помсти

– Ось і ще одна!
Тільки-но Зеленоока знайшла ще одну стеблинку календули для лікувальної мазі. Після останнього бою з Мілою Станіслав, уже й до того покалічений, ще більше постраждав від її пакостей.

“Напевно, це таки благородний вчинок, та нащо ж так ризикувати? Його надмірна самопожертва ні до чого хорошого не призведе. Не завжди ж поруч буду я або будь-хто, хто володіє лікарською справою. Так і до загибелі недалеко. Та він упертий, наче віслюк. Взяла б і трошки придушила його. Для профілактики корисно.”

Думаючи про таке, мавка зібрала ще декілька трав для лікування та завернула на дорогу до табору. Окрім непритомного Станіслава на місці нікого не було. Побачивши, як парубок мирно лежить і не робить нічого, що може вивести із себе, у Зеленоокої навіть зникло бажання придушити його. Він нарешті перестав її дратувати. Можливо, це неправильно, що вона радіє через це. Але неправильно тільки з точки зору людей. А їй абсолютно начхати. У Стасика жахливий характер, і якби була можливість, вона зав’язала б його губи вузликом, щоб той нарешті вгамувався. Він зневажав сутності та періодично виказував своє “фе” супутникам. Тож у мавки в голові спливла ідея, як можна помститися цьому нахабі, ще й самій повеселитися. Та поки він у непритомності треба все підготувати.

Лікувальні трави в руках мавки перетворювались на ароматні каші зеленувато-коричневого кольору. Вона змішувала їх у потрібному порядку, шепочучи щось собі під ніс. Як тільки вона закінчила з травами, Станіслав почав ворушитися. Часу не так багато. Тож Зеленоока на швидку руку зробила заспокійливий трав’яний час і піднесла його до носа хлопцеві. Напій мав різкий запах, від якого трохи паморочилось у голові. Відчувши його, Станіслав поступово почав приходити до тями.

– Нарешті! А то ми вже зачекались! Прокидайся, спляча красуне, будемо тебе лікувати. Якщо тобі цікава моя думка, то я вважаю, що так ризикувати було безглуздо. Та хто вас, людей, зрозуміє. На, пий. – Зеленоока завершила свій монолог, передаючи чай своєму “хворому”. Поки хлопець пив, вона не могла стримати посмішки, все йшло за планом.

– Доп’єш, намажу твої рани, а потім тобі краще ще трохи відпочити. Чого ти мовчиш, наче води в рота набрав? Скажи вже щось.

– Чай смачний.

– О, дякую. Мій улюблений рецепт. Як захочеш, можу з тобою рецептом поділитись, – посмішка не сходила з її самовдоволеного обличчя.

– Я подумаю.

Зеленоока завжди носила з собою деякі трави, зокрема любовні. Так вимагала її “робота”. Через їхню “мандрівку” вона вже й забула про невелику кишеньку в сукні, де зберігалися її атрибути. І ось, коли знайшлася нагода помститися, мавка згадала про це чудове зілля. Грайливість запалала в неї в очах. Крім звичайних заспокійливих трав, у чай вона підмішала трохи своїх. Небагато, щоб не звести його з розуму. Звісно, вона не доводитиме парубка до трагічної смерті, та й він не дасться, а от побешкетувати вийде. Нехай трохи помучиться, а мавка поспостерігає.Тож тепер залишається лише чекати.

Чекати довго не було потреби. Поки мавка поралась із ранами на спині, Станіслав відчув непоборне бажання обернутися та вхопити ті руки, що так лагідно втирали мазь у шкіру. Його тіло пашіло теплом. Хлопець не розумів, що відбувається. Він линув до сутності, яка ще вчора здавалась йому найбільшим ворогом.

– Припини! – Станіслав сіпнув плечем, накидуючи сорочку на спину.

– Щось не так? Де боляче?

– Можемо закінчити? Мені не приємно.

– Але треба намастити все до кінця…

Різко розвернувшись, Станіслав схопив руки Зеленоокої й трохи трусонув її:

– Боже, будь ласка, досить. Я не знаю, що відбувається, чи ти то, чи то мене Всевишній карає! – хлопець кинув мавку, і побіг у гущавину лісу.

Шукати втікача по всьому лісу невесела штука. Людина на емоціях здатна вдіяти багато дурного та нерозумного. Краще знайти його до того, як це станеться. Ідучи слідами зі зламаних гілок та прим’ятої трави, мавка обдумувала причину того, що сталося. Очевидно, вона переборщила з травами, тому реакція була такою бурхливою. Станіслав не був готовий до того, що на нього нахлинуть такі почуття та емоції. Та де ж поділась його обережність? Завжди завбачливий хлопець перетворився на глину в руках сутності. Необачливо, зважаючи на те, що він не знав її мотивів до кінця.

“Що ж, нехай пожинає тепер плоди” – промайнуло в думках у Зеленоокої.

Продираючись крізь хащі, мавка нарешті побачила руду голову серед кущів. Далеко він забрався.

– Агов, Станіслав, усе добре? – мавка всілась біля хлопця під деревом.

– Чого ти сюди прийшла? Я ж просив відчепитися. Наче мене переслідуєш і зловтішаєшся. Це ж твої чари, так?

– Може й мої, то й що? Я хотіла побавитись, нарешті заткнути твій рот. Трошки перестаралась. Але в цілому, що тут поганого?

– Дійсно! Що поганого?! Я ледь з розуму не з’їхав, коли зрозумів, що мене манить до тебе. Але ж ти сутність… Погана сутність… А я людина. Це гріх! – Станіслав із крику перейшов на нерівне дихання.

– Гріх-негріх. Мені байдуже, кого приворожувати: людину чи сутність. Головне, розваги. Життя одне, а ти його гріхами міряєш, – мавка трохи обурилась заяві хлопця.

– Ну тобі може й байдуже, а от для мене це важливо, – він наче противився бажанню, та не міг його повністю побороти. Нервово ковтнув.

– Я бачу…

– Я… Не можу. Прибери це, негайно!

– О, якби могли, напевне, прибрала. Та це тепер на той час, на який розрахована дія зілля. Можемо почекати, а можемо… – на її обличчі з’явилась хтива посмішка.

– Ні, в жодному разі! Я казав, ти сутність. Згинь!

– Ну тоді, бувай здоровий, – Зеленоока підвелась, але рука схопила її за спідницю.

– Зачекай… Ти розумієш, пробач мені, Боже, може, я б хотів, та це жорстоке порушення моїх життєвих установ. Сутності – зло, ти не виняток.

– І? Мені як довго чекати відповіді. Ні, так ні. Ніхто тебе не змушує. Я просто можу посидіти й поговорити, якщо ти мене не проганятимеш. Вибір за тобою.

Відповіді не було. Замість неї Станіслав підскочив на ноги та впевненими кроками наблизився до Зеленоокої. Він упився в її шию, що мавка від здивування зронила зойк. Потім відтягла його за гривку і подарувала йому поцілунок у губи. Цей поцілунок перетікав у декілька менших, що проходили аж до сосків. На них вона вирішила зупинитись подовше. Гралась язиком, покусувала, трохи шкрябала. Задоволення накотило на хлопця приємною хвилею. Він почав червоніти й впиватися нігтями у боки мавки. Та відірвалася й зашипіла на нього.

– Тобі відсмоктати чи сам подрочиш у кулачок? – з посмішкою на обличчі Зеленоока вказала на горбинку на штанах. У відповідь почувся лише стогін.

Скинувши з нього штани, вона накинулась на член, наче ніколи його не бачила. Вона дражнила його, доводила майже до піку, але не давала кінчити. Хлопець мучився, та терпів. Його обличчя ніколи не видавало стільки емоцій одночасно. Але це однозначно було приємно. Зеленоока ж тільки трошки насміхалась над ним, знущаючись. Це була її помста. Помста за все.