Зустріч

***

Коли Чуя повернувся у рідне містечко, там, на диво, все було ніби так само як і раніше. Майже усі будівлі залишалися ще цілими, ніяких тіл вздовж доріг чи ще чогось тривожного, на що він власне очікував. Зв’язок працював, церкви проводили служіння,  магазини були відкриті, волонтери роздавали пігулки судного дня. Коли усе лише почалося, до білих вантажівок із чорним хрестом сороміцько підходили тільки поодинокі люди, яких вважали диваками та панікерами. Він і сам пам’ятав як із іншими дивився у їдальні перші сюжети, про те що якісь сектанти ніби очікували на усе це і заготували безліч наборів для самогубства. У новинах навіть сміялися із такої ініціативи. Перший тиждень ніхто не міг прийняти що усе скінчено. Уряди показово працювали, учені щось там досліджували, роблячи якісь проміжкові висновки, вчителі заспокоювали дітей, а ті наївно раділи скороченим урокам. Їм у тюрмі також скоротили робочі часи, але до останнього вони продовжували кожного ранку крокувати у цехи чи ще куди, щоб підтримувався порядок.

Усе полетіло під три чорти на восьмий день, коли перші фатальні наслідки спалаху стали нарешті відчутними. Надто швидко. Навіть форсажний розгін зомбі-пандемій у кіно здавався б реалістичнішим. Паніка змивала міста і густонаселені країни, ніби цунамі, лише погіршуючи і без того безнадійне становище, власне тому мирна атмосфера у рідному місті і дивувала юнака тепер. Він не перший день був у дорозі і вже надивився багато чого. Хоча йому пощастило, усе найстрашніше він уже пропустив. Політики, воєнні, лікарі, майже усі йшли у відставку, кидаючи робочі місця. Вони краще за цивільних розуміли ситуацію. Працівники державної пенітенціанарної служби через місяць, коли вже перші хвилі стихли, також більше не бачили сенсу працювати. Це було так дивно. Охоронці тоді влаштували їм прощальний сніданок, з алкоголем та священиком, що відпускав гріхи усім бажаючим. А ближче до вечора, коли страшна спека спала, в’язнів по черзі викликали до головного, що віддавав тепер вільним людям їх речі і відпускав.

– Хіба так можна? – спитав Накахара, дивлячись на свою потерту джинсову куртку у якій він сюди приїхав. В його голові досі не вкладалося, що він може просто піти. Навіть з можливою амністією він повинен був сидіти ще дуже довго.

– Можна, синку, тепер усе можна, – спокійно сказав вусатий дядько, що знав кожного тут в обличчя. Під його очима розпливлися фіолетові синці, хвороба вбивала його швидше за інших.

– Невже все настільки погано? – знову спитав Чуя. Він знав відповідь і сам, як і усі, уже відчув на собі, харкаючи кров’ю час від часу, але потребував почути це ще від когось.

– Хто зна, чи погано це. Але ти вільний. Йди, хлопче, шкода, що ти зміг отримати волю лише таким чином, – каже до нього завідуючий таким тоном, якого Накахара тут ніколи не чув. До нього звертались не як до злочинця, а як до колеги із яким було приємно працювати, але фірма прогоріла.

Мабуть, тишу можна було пояснити лише тим, що вщухла паніка поступилася очікуванням на чудо. І Чуя також чекав на чудо, він сподівався, що побачить батьків, сестру, навіть брата з яким він давно був у дуже поганих стосунках. Вони усі вибачать один одному образи і знову будуть рідними як колись давно. Але нічого такого не сталося.

Дерева стояли жовтими, ніби була глибока осінь. Навіть хвойні почервоніли. Вони мали такий дивний колір, надто яскравий. Хоча на вулиці був лише березень. Половина вікон були заклеєні тонуючою плівкою, як для авто, або папером. Так можна було визначити, чи хтось ще залишився.

Вікна його квартири його батьків не були навіть зашторені, там вже нікого не було. Вони поїхали, не дочекавшись. Він знав напевно, що вони зібрались усі разом, із братом. сестрою, її чоловіком, але без нього, бо відвідав і квартири інших родичів, хоч і витратив на це купу часу, ходячи під страшним сонцем і його копією, що з кожним днем ставала усе більшою. Намагався додзвонитися хоч комусь. здершись на дах багатоповерхівки, і із десятої спроби зміг. Холодний стомлений чоловічий голос, який він добре знав, брат для нього лише так і звучав останній рік, повідомив, що із ними усіма усе добре, вони долетіли одним з останніх рейсів до Австралії, сподіваючись, що там буде шанс врятуватися. Це було надто далеко і недосяжно. Транспортна система нещодавно остаточно зникла. У холодильнику усе вже згнило, вони полетіли доволі давно, навіть не сказали йому, не те щоб хоч хтось подумав на нього почекати. Ані записки, ані СМС, нічого. Його кинули.

Чуя ніби помер у ту мить, зрозумівши, що він зовсім один в цілому світі. Перше, що спало йому на думку – плигнути. Униз із даху. Він подивився на металевий захисний парканчик по периметру даху і з жахом відскочив від нього на пару метрів, щоб ноги самі не понесли його до краю. Серце калатало, лиш зараз він відчув як піт заливає йому трохи обпечене обличчя. Ніхто у такий час не виходив, піклуючись про залишки свого здоров’я. Ледве розбираючи дорогу він спустився на поверх, де жив його старший, щоб хоч до вечора відсидітись там.

Він напився, до напівпритомного стану, вичистивши чужу колекцію. Поль, як звали родича, полюбляв коньяк. Молодший цього не розумів, більше поважаючи вино. Але сьогодні він був готовий пити навіть чистий бензин, якби це могло поліпшити його стан. Йому потрібно було небагато, менше пляшки. Алкоголь туманив його розум, але біль не вщухав. Образа пекла у грудях, змушуючи бити красивий посуд, топтати чужі книги ногами, кидати інші дороговартінсі пляшки у вікно або стіни.

Вгамувавши трохи гнів та втомившись ще більше до кінця дня, юнак залишив чуже житло. Він йшов по знайомим вулицям, попиваючи із уцілілого графіну міцний напій, аби забути про весь свій рід. Десь вчепив дерев’яну битку, якою ліниво розмахував.

Надвечір, коли спека потрохи спадала, люди виходили із домівок, наводнюючи собою простір, вони перетворювали тихе розжарене місто на оазу. Зростаючий натовп запалював свічки та саморобні факели, а ще натягнуті через вузьку вулицю електричні різнокольорові гірлянди, що давали відчуття якогось свята. Жінки без остраху виходили лише у купальниках та пляжних порео, чоловіки смажили м’ясо на мангалах. Лунала гучна музика із викочених назовні колонок. Безтурботні люди водили хороводи, або розбивалися на пари, покачуючись у такт, підспівували та розважалися. Веселі сусіди виливали з вікон відрами чисту воду на перехожих, розважаючись.

Накахара йшов повз, хитаючись та тихо ненавидячи усе навколо. Багато облич були йому смутно знайомі, хтось навіть привітав його, отримавши у відповідь довгу словесну конструкцію. Він тут прожив більшу частину життя, навчався, працював. Кожного дня проходив повз поштову скриню для загального використання. Вона була чи не пам’яткою культури – стара, із мідно-золотавими вензелями, блискуча, схожа на вінтажний смітник. Вона чомусь завжди дратувала хлопця, асоціюючись із вранішньою штовханиною у транспорті, восьмигодинною робочою зміною, затриманою зарплатнею… Потім його і пов’язали поряд із нею, уткнувши носом у брущатку. Раніше, чи з поваги до історії, чи ще чомусь, він не дозволяв собі займатися вуличним вандалізмом, але сьогодні його вже ніхто не покарає.

Лупцюючи биткою кляту скриню, він хотів вилити на неї весь свій розпач, усю образу, ніби це вона у всьому винна, але дивна річ виявилася значно міцнішою ніж він уявляв. Його удари залишали ледь помітні вм’ятини. І наростаюче відчуття безпорадності його обурювало ще більше. Він розмахувався дужче і дужче, поки п’яне тіло не підвело. Він схибив і впав, не втримавшись на ногах і так би залишився лежати у придорожній пилюці, ніби розчавлений, але чийсь сміх вивів його із марення.

Хтось глузував з нього. Ледве зібравши себе у купу, стояки рачки, Чуя підняв погляд догори. На другому поверсі житлового будинку, на маленькому балконі із кованою огорожею хтось сидів у плетеному ротанговому кріслі. Молодий чоловік, загорнутий у плед, із книгою в одній руці та трубкою кальяну у другій, прискав сміхом та кільцями диму, дивлячись на нього. Круглі окуляри відбивали останні промені західного сонця, тіні западали у ямочках на щоках.

Виблискуючи злим оскалом, рудий скочив на ноги, ніби протверезівши. З усієї дурі він кинув пляшку із залишками віскі у нахабу. На щастя, снаряд пролетів вище ніж треба, зникаючи десь у квартирі, звідки пролунав скляний дзвін.

– Біжи, паскудо, бо зараз вб’ю, – прошипів під ніс юнак, звертаючи у відкриті двері під’їзду. Гупаючи старими дерев’яними дверима, він перелітає через дві сходинки за раз, летить червоногарячою кулею прямо туди, де повинен був ховатися той безсмертний. Двері у велику простору квартиру-студію незамкнені, і в них Чуя стикається із тим, хто посмів наступити йому на хвіст. Опинившись надто близько до своєї цілі, юнак відчуває, як його легені забиває задушливий аромат кальяну та ще чогось. У голові паморочиться, але він силиться встояти на ногах та зробити замах битою, яку і не помітив як втратив по дорозі. Хміль відпустив його на якусь мить, аби повернутися разом із нестачею кисню, та змусити ще мить тому розлюченого рудого зробити два невпевнених кроки вперед та вбік, а потім тихенько сповзти по стіночці на килимок та засопіти у сопла із дивним булькаючим звуком.

Сам Чуя не відчув, як почав захлинатися кров’ю.

***

Радіо рипить, повідомляючи про те, що ядерна боєголовка, що летіла до центральної Європи виявилася пустою болванкою, тому варто відсвяткувати невдалий салют піснею… Накахара не без болю у голові розплющує одне око, що ніби притрушене піском. Навіть відсутність загрози бомбардування вже не була важливою новиною. Кого парить якась цар-бомба, коли сонячна радіація вже їх усіх вважай вбила. Важкий був рік.

“We appreciate pоwer…” – лунає пісня від якої гудить ледь протверезілий мозок. Хлопець виє, затикаючи вуха, щоб не чути той пекельний біт, скручується усім тілом, ніби це допоможе. Через скрипи невідомих інструментів та мелодичний ніжний жіночий голос пробиваються і інші звуки.

Бряцкає посуд, шарудить обгортка – хтось готує їжу. Щось шкварчить та смажиться, протяг доносить аромат заварної кави. Лиш зараз Чуя розуміє, що лежить не на підлозі, а на м’якому ліжку. Він ледве згадує що сталося, підіймаючись на онімілі ноги, але одразу сідає назад. Його стопи, здається, набрякли і відчувалися як надуті подушки. На вулиці вже день, але йому холодно вперше за довгий час – працює кондиціонер. На тому кінці великої зали, де є не відгороджена зона кухні-їдальні видніє людська фігура, що порається біля плити. Високі вікна закриті щільними шторами, крізь які все одно пробивається світло.

– Агов, вируби цю шарманку, бо мене зараз знудить, – каже Накахара, намагаючись сфокусуватись. Квартира простора, із високою стелею, по сірому ламінату підлоги розкидані невеличкі килимки усі у різному стилі, з боків великого ліжка стоять низькі тумби, а на них лавові лампи, в яких переливались фіолетові краплі. Світлі стіни завішані картинами без рам.

– Якщо будеш блювати, то роби це у той глечик, викинеш потім його у вікно, – спокійно відповідає незнайомець, легковажно махаючи силіконовою лопаткою. Крапелька гарячого жиру падає йому на руку, тому він чортихається, та вимахує ще дужче. Високий юнак у домашніх розтягнутих штанях, що навіть йому трохи задовгі і закривають п’яти, знімає турку з кавою, що ледве не перекипіла. Чуя звертає увагу на дві великі красиві порцелянові вази у блакитних візерунках.

Псувати їх було б варварством, на думку рудого, тому він ковтає ком, збігаючи у ванну кімнату, де і позбавляється залишків учорашнього дня. Червона блювота трохи бентежить, але вже не так, як перші рази. Він вже майже звик зустрічати так кожен другий ранок. Наявність води у трубах приємно дивує. Він сюди їхав через три міста, ніде вже не було, як йому здалося. Взагалі, чим ближче до центру, тим гіршою була ситуація. Дивлячись на себе в дзеркало, юнак пошкодував, що йому вже нема із чим прощатися, бо і похмілля і все інше брали своє, виглядав він кепсько, не набагато краще, ніж голова його тюрми під час прощання. Трохи провагавшись він не стримався від спокуси, нарешті помився, хоча і у холодній воді, що мала дивний металевий присмак. Шкіра червоніла та боліла під мочалкою, але відчуття чистоти того вартувало. В ув’язненні хороше мило, чи шампунь були розкішшю, родичі не балували його посилками, а сам він, як наївний дурень, заощаджував кожну зароблену копійку, сподіваючись, що вийде із якимось вагомим капіталом, щоб розпочати нове життя. Якби він тільки знав… Але зараз, намилюючи обережно голову, щоб не повидирати собі пасма, Чуя відчував смак волі. Здавалось, наче життя ненадовго поверталося в нього; мильна піна була як чарівні лати, що поступово знімали страшне прокляття.

– Ти там не втопився, рудику? – лунає голос крізь шум води. Юнак смакує його подумки, не відчуває ніякої небезпеки. З ним розмовляє спокійна людина, що начебто не збирається йому мститися за невдале знайомство та розбите скло балкону. Загорнувшись у завеликий халат, він виходить назад у єдину кімнату, де вже точно зрозуміло, що на сніданок сьогодні паста. Незнайомий хлопець, знімаючи пательню із плитки, розгортається до нього, а розморений сном та розніжений душем Накахара обіймає того під лопатками, пригортаючись вологим обличчям на пласку грудину і прикриваючи очі, чує тихе заспокійливе серцебиття.

– Що таке, милий? Ти встав не з тієї ноги? – питає хазяїн квартири, ніби його зовсім не дивували перепади чужого настрою.

– Мені наснився кошмар. Що настав кінець світу, – жартує Чуя, уявляючи себе жонатиком. Навіть якщо цей спокійний чудак його отруїть, це вже не мало ніякого значення, поки він може не почуватися знедоленим одинаком, і не смердіти потом та плавленим асфальтом.

– Та що ти кажеш, викинь з голови ці дурниці і сідай їсти, – підіграє хазяїн квартири, який, схоже, також отримував задоволення від цієї сцени. Чуже тіло було тонким та довгим, зовсім не жіночним навпомацки, але яке це тепер має значення. Від нового товариша пахло прянощами та затишком, чистими речами, які скоріше за все йому аж ніяк не належали, бо були надто широкими. Чуя неохоче підіймає голову на співрозмовника, що м’яко і трохи глузливо посміхається йому.

– Як тебе взагалі звуть? – питає рудий, не розмикаючи досі рук, чеше пальцем між чужими лопатками.

– О, Господи, чесний та праведний! То ти не мій чоловік-космонавт, що повернувся із глибин Чумацького шляху із битви з Трисолярисом?! – вигукує юнак, викручуючись із обіймів так легко, ніби на мить він втратив тілесність, і залишаючи Чую розгублено дивитись на порожне кільце своїх рук.

– Мене звуть Осаму, Осаму Дадзай, – все ж поблажливо відповідає хлопець, не дозволяючи навіть почати думати про те, що він сплутався із кимось вже зовсім хворим на голову. Він сідає за стіл першим, даючи зрозуміти, що на цьому його повноваження усе, тому Накахара сам накладає їм їжу у великі тарілки ніби з ресторану.

– Я – Накахара Чуя, – відрекомендовується також гість, якого марення ніби відпустило. Він тепер почувався трохи ніяково за дивну свою поведінку. Він ніколи не був надто тактильним, але на мить йому здалося, що це вдала ситуація.

– У холодильнику є зелений соус та кетчуп. Обирай що хочеш, і налий мені каву, будь ласка, – дозволяє хазяйнувати Осаму, і одразу ж віддає розпорядження.

– Песто.

– Що?

– Зелений соус – це песто, – роз’яснює Чуя, виконуючи чужі забаганки, отримуючи від цього дивне заспокійливе задоволення, ніби він може так згладити їх невдалу першу зустріч і перекрити власний, як він тепер вважав, невдалий шлях на зближення.

– Отакої, ти не розумієшся на сучасній літературі, але шариш за їжу буржуїв, це дуже підозріло, – потираючи великим пальцем підборіддя, каже Осаму, ніби насторожено, але Чуя бачить, що це знову лише гра, його нахабно дражнять. Він нагадував одного з інших в’язнів, якого посадили за шахрайство, то був харизматичний та у певному сенсі привабливий дядько, що викликав довіру, і одного вечора обдер рудого до нитки під час гри у карти. Тепер ця історія здавалася смішною, на щастя, одяг в він виміняв назад, віддавши наступного дня свій пай, а цигарки не були значущою втратою. Шкода, що він більше нічого не зможе програти цій людині.

– Що ти тут робиш? – питає Накахара, дивуючись паралельно начинню холодильника. Там були крабові консерви, дуже багато, величезна голова пліснявого сиру, запхана копчена свиняча нога, охолоджувалося пиво. Навіть молоко, щоправда сухе. Навіщо пхати порошок у холодильник? Чашки у цьому домі були на диво різноманітними, як килимки, не єдиним сервізом. Собі він обрав навмання якусь випадкову, яку скоріш за все купили як сувенір. Її прикрашав мальовничий пейзаж та назва міста. Для Осаму він хотів обрати жарту заради червону чашку із написом “фак зе кук”, але вирішив, що це вже буде точно недоречно, і потягнув схожу на свою, але з іншим містом.

– Я не місцевий, тут жила моя знайома, тому це єдине місце куди я міг податися, – пояснює Осаму. Власники квартири залиши йому ключі та також полетіли до Австралії на пошуки порятунку. А він лишився. У підвалі будівлі стояв генератор – звідси електроенергія, поряд ще працююча лікарня із насосами звідти вода. Спекотними днями він грав у ігри на приставці, вечорами сидів на балконі та читав. Так він і збирався зустріти кінець світу. У комфорті та затишку.

– Вважаю, що принизливо кудись бігти, без надії. Якщо ми приречені, то я хочу зустріти смерть як кохання усього свого життя, із розкритими обіймами та прямою спиною, – романтично пояснює молодик, але Чуя зовсім не у захваті від його розповіді, він не спішить займати місце за столом, виставляючи на стіл кафу, цукор, сіль, та ножі із закругленими кінцями. Та і їсти його не дуже тягне, голод майже не мучив останнім часом.

– То ти думаєш, що навіть в Австралії усі помруть? – якось потьмянівши, питає Накахара. Голос брата був стомленим, але загалом не видавав того, що із ним дійсно усе зовсім погано.

– Звичайно, можливо, бункери і допоможуть, коли Червона стріла підвищить сонячне випромінювання до максимуму, але ми й так вже отримали критичні дози, тому, а що я тобі пояснюю, я взагалі не шарю у космічній фізиці!

Червоною стрілою вчені прозвали космічне тіло, що летіло до Сонячної системи із потойбічною швидкістю, що по мірі наближення до Сонячної системи спадала. Вона випромінювала велику кількість енергії, причому спалахами. Було безліч теорій про природу цього космічного вбивці: надвеликий метеорит, згусток матерії, космічний зонд або взагалі невідома дивна зброя. Стріла виконувала якусь функцію, її дії були наділені сенсом. Вона передавала своїми спалахами сигнал і посилювала його, направляючи на Сонце, від якого він відбивався на Землю. Перше і останнє повідомлення і стало вироком для людства. В той день на землю зійшла хвиля випромінювання, яку відчули усі.

Чуя тоді сидів у пральні. Була його черга виносити простирадла. Він слухав як працювали пралки та сушарки, куняючи на пластиковому стільці та роздивляючись довгі ряди машинок, зіставлених у два ряд одна на одну. Тьмяне світло замерехтіло, коли це почалося. Працюючі прилади зупинилися, а у вухах почулося дивне гудіння, очі ніби заслонила напівпрозора плівка, яку він марно намагався зкліпати. На брудну кахляну підлогу із його носа та рота вперше закрапала густа кров, але тиск у голові не спадав, давлячи на скроні. Серце билося повільно і важко, неохоче скорочуючись, а під шкірою ніби почалося дивне кипіння. Відпустило так само різко, як і почалося. Більшість відбулися лише запамороченням, навіть техніка практично не постраждала, як не дивно. І все було спокійно. Як і було зазначено вище, перший тиждень, не дивлячись на масове погане самопочуття у той день, на декілька розбитих літаків і підвищену кількість ДТП, ніхто не хотів сприймати це серйозно, поки люди із найслабшим здоров’ям не почали вмирати один за одним. Старі, ракові хворі, люди у комі… Морги переповнилися ураз. Безліч померли майже одночасно.

Чим ближче була Стріла, тим сильніші були і сигнали. За неточними прогнозами учених, десь ще зо місяць вона пройде критично близько і якщо це корабель із розумним життям, то інопланетяни побачать лише смердюче кладовище. Мабуть, найсмішніше те, що вони вбили людство, скоріш за усе, випадково. Вчені не встигли розпізнати сенс повідомлень повністю, але там було щось схоже на земні вірші. Стріла кожним своїм імпульсом посилала заримовані рядки хвиль. Вона співала людству останню колискову, під акомпанемент вибухаючих електростанцій та нічних дискотек.

– Чого ти паришся за ту Австралію? Хай потоне у крові разом із усіма бовдурами, що вирішили споганити останні дні бідолашним австралійцям, – каже легковажно Осаму, посміхаючись наче дитина. Він хлопає себе по колінам та тягне Чую за край халату, натякаючи, що не проти продовжити їх гру. І Накахара піддається, він сідає на чужі ноги боком, притуляючись. Тепер їх обличчя на одному рівні і різниця у рості майже непомітна. Осаму дивиться на нього своїми на диво ясними карими очима на щось очікуючи. Чуя хотів би мати до ситуації таке саме відношення, але чужі слова його ранять, і це не залишається без уваги.

– Там уже зараз, скоріш за усе, справжнє пекло. Щільність населення вище за Монако, нестача їжі, води, ліків, житла та, звичайно ж, місць у бункерах. І живі будуть заздрити мертвим, – намотуючи спагеті на виделку і відрізаючи кінці, продовжує Осаму. Він дує на їжу, зганяючи з неї гарячий парок, прикладає до нижньої губи та дує ще, щоб потім вже прикласти виделку до чужих вуст. Трохи наморщуючи ніс, рудий відкриває рота із тихим “а-ам”. Жує і не відчуває смаку аж ніяк.

Наступну порцію Осаму з’їдає сам, не остуджуючи навіть. Із відчуттями в ьного. схоже, також уже складно.

– Готуєш ти кепсько, – зізнається Накахара, наливаючи зверху песто і рясно притрушуючи сіллю, за що його щипають за дупу, мабуть навіть до синця. І це на краще, бо легкий біль від грайливого обурення відволікає від тяжких думок про рідних. Фізично він відірвався надто рано, живучи зі школи у гуртожитку, потім знімав квартиру, малу, недоладну, але свою і самостійно, проте морально йому завжди було важко бути наодинці із собою. Він ніби відбивався від рук.

– Тоді вечерю зробиш сам.

– Ні, я готую ще гірше. Підемо у кафе, – забираючи виделку, тепер уже править парадом рудий. Хвилі спагеті нагадують йому бархани піску, а бірюзова тарілка наче край моря. Зелений соус – то ароматні йодисті водорості, що викинуло на берег припливом, сіль – блискучі черепашки. Колись Чуя знайшов величезну спіральну мушлю, що ледве вміщалася у руці, зовні шершава коричнево-жовта, а всередині ніжно-рожева та гладка. Цей колір нагадував чиїсь вологі вуста, чи зашарілий рум’янець. А прикладаючи її до свого вуха, ще малий він міг слухати, як він сам вірив тоді, відлуння прибою, що тисячі разів відбивалося о стінки.

– Після вечері ми поїдемо звідси, – каже Накахара, прикриваючи очі, та намагаючись згадати, як ще у дитинстві гостював із сестрою у санаторій. Вона була гарною, високою дівчиною, колір її волосся був наче нутрощі тієї мушлі – рожевий. Кожен місяць вона профарбовувала світлі корені, і помаду завжди обирала у тон. І вона і брат були білявими, як мати та батько, Чуя ж був весь у рудоголового діда, якого він власне ніколи не бачив вживу, лише на фото.

Тоді вони вдвох жили у невеличкій кімнаті, напівпустого корпусу. Наприкінці зими людей було зовсім масло, тому великий оздоровчий комплекс нагадував готель-привид. Але майже усі процедури були доступні, та хлопчаку це було нецікаво. Йому було веселіше грати із дорослими у волейбол на слизькій площадці та бігати по з’єднувальних переходах між корпусами, схожих на стикові труби між космічними кораблями. Він уявляв себе героєм, що виконує якусь важливу місію, перелітаючи з борту на борт. І якщо він не встигне, то настане велика біда. Широкі овальні вікна у цих коридорах нагадували ілюмінатори. Особливо ввечері, коли за вікном рано темнішало, а далекі вогні міста виблискували різнокольоровими зірками. Тоді, стомлений за день, він куняв, притягнувши високого стільця до одного із вікон і відмовлявся іди до кімнати. Тоді сестра тягнула його за обидві руки, дуючи щоки, а він ковзав резиновими капцями. У тій місцевості зими були теплими та вологими, без снігу, від якого у темряві могло відбиватися вуличне світло – ночі були чорними як глибини усесвіту. Море також не замерзало. Воно шуміло своїми важкими сіро-зеленими хвилями, та шипіло, підчісуючи пісок білими гребінцями піни. Кожного вечора Чуя із сестрою слухали цю мелодію перед сном. Телевізора в їх номері не було, а телефони тоді ще не були повними іграшок. А на ранок, після сніданку, йшли гуляти на пляж. Там не було чутно дороги чи машин, не стояли ліжаки та парасолі і, звісно, ніхто не купався. Бігаючи повз лінії прибою, змагаючись із наступаючою водою, щоб не намочити ноги, Накахара через щось перечепився і полетів носом у твердий від холоду і вологи пісок. Увесь його бік обдало крижаною водою, поки сестра встигла підбігти, на кожному кроці зав’язаючи у піску своїми замшевими чобітками на тонких підборах.  Друга хвиля намочила і її ноги, псуючи гарну обув.

Море продовжувало шуміти, заглушаючи собою тихе дитяче рюмсання. Як би хлопчик не силився триматися мужньо, але забитий ніс болів, а з очей самі по собі текли пекучі сльози обурення. Його сестра завжди відносилася до нього м’якіше за інших у сім’ї, і в той момент також не змогла його посварити. Навіть навпаки, вона підняла те, через що він впав.

“Дивись, рачок залишив тобі свою хатинку,” – сказала вона, аби заспокоїти брата і простягла ту саму раковину. А потім вони швидко йшли до житлового корпусу, щоб Чуя не встиг захолоти і захворіти. А потім малий відмокав у ванні, граючись із знахідкою, прикладав до вуха, свистів у мушлю, сподіваючись закарбувати і себе у її відлуннях.

– До моря, – каже Осаму, здогадавшись про хід чужих думок. Він уважно дивився на тарілку, також вловлюючи художній образ, що вже змалював у своїй голові Чуя.