Зустріч

Чорна вода плюскала йому під ребрами, чоботи вʼязли в мулі, обліплена водоростями палка ковзала між каменів, наче змія, в якої видрали обидва ока. Інь Юй потроху втрачав надію.
— Гімно… – промимрив він.
Інь Юй почувався вкрай ніяково, коли лаявся. Так наче це був не його рот, а чийсь чужий. Довгі роки дисципліни у даоському храмі не можна так легко стерти за один рік.
Утім, лайка була одним з тих небагатьох задоволень, котре Інь Юй міг собі дозволити. Хоч якась радість у житті. У Інь Юя не було грошей на смачну їжу, не було часу і сил на пошук друзів. А матюкатися — це дешево, швидко, і проклята канга не обмежує. Бо вона обмежувала. Все обмежувала. Та Інь Юй бажав про це не думати.
— От гім-но! – повторив Інь Юй.
Він напружив спину і витягнув палку з води. Обтрусив її від водоростей і засунув назад. Продовжив шаритися палкою по дну річки. Був кінець літа, та ще й ніч — не був би він богом, давно би відморозив собі нирки. І шлунок. І… словом, усе б відморзив. Інь Юй протер лоба мокрим рукавом, від чого лоб став іще мокрішим.
— Ну де ж той гімняний меч? – спитав він у чорного Неба.
Небо не відповіло. Інь Юй не здивувався. Небо не любило Інь Юя, і Інь Юй давно це зрозумів. Якби Небо було до нього хоч на краплинку прихильним, Небо б не дозволило втягнути його в той жах. Інь Юя б не скинули з Небес. Інь Юй би не прокинувся посеред поля з переламаними ногами, не побачив би на руці чорний візерунок, схожий на зуби дикого кота. Він би не тягався з місце на місце, як останній злочуга і ліньтяй, яких Інь Юй колись зневажав.
І, врешті, в нього б не вкрали його власний меч. Меч! Єдина річ, яку Інь Юй не проїв, не пропив, не програв і не загубив — навіть це Небо в нього забрало. Та ще й як! Інь Юй всього на хвильнку присів за столиком у теплому трактирі, а коли встав — кілька злодюжок із його мечем уже бігли вулицею.
Схоже, вони вирішили, що меч Інь Юя цінний, але були надто пʼяні, щоб втекти далеко. Злодюжки вирішили перевірити здобич біля ріки, прямо на мості. Вони розгорнули мішковину, якою був обмотаний меч… Але скарб всередині їх не порадував. Це була заслуга самого Інь Юя: колишній бог так розлінився і похнюпився після падіння, що геть запустив свій меч. Доглядати за зброєю було колись основною життя. Воїн, що зневажає свій меч, зневажає свою власну душу — так йому казали. Але Інь Юй таки справді себе зневажав. І меч заодно. Прекрасне лезо вкрилося іржею, а погода і бруд допомогли. Тепер на зброї росли малесенькі грибочки, розмножувалося невідоме життя, і впізнати в ньому колишню цінність було абсолютно неможливо.
— Це що за поїбінь?! – донеслося до Інь Юя, коли той підбігав до мосту.
А потім він почув, як щось розсікає повітря — і сплеск води.
Інь Юй зневажав себе до глибини душі. Він ненавидив те, на що перетворився, і ця ненависть заважала йому підняти попу з землі і щось змінити. Клята канга день і ніч висмоктувала з нього сили, мусолила гострими зубами залишки того пожованого бога, яким він колись був. Про життя Інь Юя після падіння можна сказати одне: усе справді було погано.
Але не настільки погано, щоб утопити в річці власний меч.
І тепер Інь Юй стояв посеред ріки, уночі, на холоді. Чорна вода плюскалася йому під ребрами. Інь Юй водив палкою по дну ріки, сподіваючись, що правильно запамʼятав місце падіння меча.
Раптом палка наткнулася на щось тверде. Серце Інь Юя завмерло, боючись спугнути удачу надією. Він обережно нахилився, зачерпнув рукою знахідку…
У долоні лежала довга людська кістка.
Був би Інь Юй звичайно людиною, він би, можливо, закричав. Можливо, вкляк би на місці, не в силах навіть вдихнути, заціпенівши від крижаного страху. Можливо, він кинувся би бігти геть, шумно продираючись крізь густу воду.
Можливо.
Але Інь Юй усе-таки простою людиною не був. За рік життя на землі йому довелося пережити багато всього. Головний урок, що виніс Інь Юй: там, де шалять демони — там не шалять люди. Інакше кажучи, Інь Юй завжди намагався перебувати у закинутих богами глибинках, бажано біля гнізда якого-небудь демона. Чому? Та тому що люди в таких місцях шугані, невибагливі, беруть на роботу будь-якого сміливця, який не побоїться зайти у ліс. Інь Юй радісно користався недоліками таких місць.
А демони… Інь Юй не був дурним. Він уникав місць, де ходили чутки про демонів вищого рангу. Натомість підшукував такі села і містечка, де панували дрібні пакосні створіння. Інь Юй швидко вловив, що демонам вкрай не подобається запах клятої канги, як і йому самому. Демон чи бог — клята канга відпугувала геть усіх, тож про своє життя Інь Юй не хвилювався.
Один раз Інь Юя таки зловила якась демонська погань і вже нарізала цибулю, щоб зварити з нього суп. Але варто було демону понюхати Інь Юя, як його морда так скривилася, що Інь Юй подумав: «Певно, зараз він на мене виблює». І уже не Інь Юй тікав від демона, а демон із затиснутим носом тікав від Інь Юя.
Отже, з демонами Інь Юй поводитися умів. А тому він не заверещав, не вкляк, і навіть не почав тікати, побачивши людську кістку. Ні. Інь Юй затримав дихання: хвилі енергії ян могли привернути демонську увагу. Він тихо поклав кістку назад на річкове дно і почав д-у-ж-е повільно, крок за кроком, щоб не потривожити воду, задкувати на берег.
«Не було мене тут, не було, і не треба мене зʼїдати, – думав про себе Інь Юй, крокуючи в сторону річки. – Зʼїж краще отих, котрі кинули мій меч у твою ріку. Вони на це заслуговують. Хоча я нічим не кращий за них… Окрім як кормом для демона, я вже нічим пристойним не стану. Може, було б і непогано, якби ця потвора зараз вистрибнула з води і відкусила мені руку з кангою? Ха-ха…»
У житті Інь Юя таки справді все було погано. Якби усе було нормально, він би ні на мить не задумався над власними словами. Ну справді, який нормальний бог зробить таке припущення?
Але Інь Юєві було кепсько. І він спився. Інь Юй підняв руку, затиснуту в кулак. На передпліччі жували його шкіру чорні зуби.
«Ніхто її не відкусить, – думав Інь Юй, стоючи посеред ріки з піднятою рукою. – Вона така гидка, що навіть демони її уникають. А я такий гидкий, що мрію про допомогу демона… Це навіть не смішно».
Він постояв так кілька секунд — дав собі час поміряти, як демон відкушує його руку з кангою, і Інь Юй стає вільний. Вільний від кошмарів. Вільний від немічі. Мріяти про такі дурниці — куди вже гірше? Але Інь Юй жив такими моментами. Йому це було потрібно. Надія, за яку можна зачепитися. Колишній бог зітхнув на повні груди, зробив іще крок назад…
Нога перечепилася за щось тверде, і наступної миті Інь Юй був під водою. Річка була неглибока, та від несподіванки Інь Юй наковтався води, забив руками, спробував стати ногами на дно, пісковзнувся, впав… Нарешті він відштовхнувся від дна, і його голова знову була на поверхні. Інь Юй голосно відкашлявся. Чхнув. І зрозумів, що усі демони цієї ріки тепер знають про його присутність.
— Гімно… – промимрив Інь Юй.
Цього разу лайка здалася йому вкрай доречною. Адже на тій стороні ріки з води вже стирчало Щось. Обличчя. Людське, але не людське. Темне, обплутане чорним волоссям, обличчя зливалося з водою. Єдине, що було добре видно — два маленькі червоні хижі вогники, та ще луска виблискувала зеленим. Незабаром вогники почали наближатись. Дві краплинки полумʼя надзвичайно швидко опинилися на середині ріки, і відстань між ними і Інь Юєм невпинно скорочувалася. Інь Юй справді став дуже лінивим. Він навіть не спробував втекти: просто стояв і спостерігав, як до нього наближається зубаста голова річкового демона. Інь Юй подумав, що хотів би бути річковим демоном. Багато людей топляться в річках. Завжди є їжа. І ти не боїшся холоду. Може, не так і погано? Якщо річковий демон його вбʼє, чи є шанси, що він теж стане таким…?
Краєм ока Інь Юй встиг помітити, що з моста в ріку стрибає якась тінь. Наступної миті роздався нелюдський вереск. Вода здійнялася хвилями, бризки полетіли навсібіч, Інь Юя знову збило з ніг. Коли він піднявся, то побачив Їх. Дві постаті: одна — з довгим рибʼячим хвостом, що звивався у воді; інша — більше схожа на людину, тільки якась… червона? І добіса швидка. Ненормально швидка. Дрібні демони не бувають такими швидки.
Якийсь двоногий демон напав на річкового демона.
Інь Юй сковтнув, та не знайшов у собі сил втекти. Не тому, що він вкляк. Скоріше… Йому було цікаво подивитись: що ж буде далі?
Так, це було абсолютно безглуздо. І небезпечно. І скоріш за все скінчиться зле. Але безкоштовні розваги були Інь Юєвою слабкістю.
Двоногий демон вчепився в річкового демона, стоючи ногами йому на плечах. Річковий демон верещав і намагався скинути двоногого. Пазурі та ікла розсікали повітря: демони гарчали і кусалися, як два коти. Врешті, двоногий демон відступив. Але не тому, що річковий демон його змусив… Скоріше, двоногому набридло гратися в кота. Тож двоногий елегантно зістрибнув у воду… Точніше, НА воду. Його чоботи торкнулися поверхні ріки, та нижче не опустилася. Тільки червоний поділ одягу піднялася в повітря, аби не намокнути. Двоногий демон, стоючи на воді, наставив на річкового демона лезо.
— Скільки можна казати, – почувся дзвінкий чоловічий голос. – Віднині це моя ріка. Приєднуйся до мене або помри. Ти мене чуєш?
Голос не був ані злим, ані веселим. Скоріше втомленим. Інь Юй здогадався, що ці двоє демонів не вперше отак зустрічаються.
— Скільки можна казати, – з булькотом відповів річковий. – Це моя ріка, моя була і моєю залишиться! Дозволити тобі забрати всіх пияк?! Та нізащо! Зʼїш свою дупу, кривавий демоне, а ці утопленики будуть мої!
Довгий хвіст річкового демона звивався під водою, наче сотня переплетених змій. Від цього бурлила вся вода, наче то була не ріка, а казан на вогні. Демон, якого назвали кривавим, ледь чутно зітхнув.
— Та Не Буду Я Чіпати Твоїх Утоплеників, – кривавий демон наголошував на кожному слові. – Уся ріка залишиться твоя. Я навіть накажу, щоб лише ТИ мав право зʼїдати усіх пʼянчуг, які падають з цього моста. Я чув, що люди за життя позбавили тебе кінцівок… Але я думав, що це були ноги, а не вуха.
— І я мушу в це повірити? – зі сміхом спитав річковий демон. – Та ти просто чекаєш, поки я послаблю пильність, щоб убити мене і забрати ріку собі! Мене не обведеш! Я мертвий уже багато років! Я не такий, як оті дурні червʼяки, які погодились на твої умови! Так їм і скажи: цей річковий демон, може, мертвий, та його честь іще жива!
Річковий демон радісно забив хвостом, від чого ріка забурлила, наче під час страшної повіні.
Інь Юя ледь не змило, але він продовжував стояти і дивитись. І слухати. Його життя цілком і повністю складалося з виживання: їжа -> пошук тепла -> сон -> гроші -> бійка -> їжа -> пошук тепла…
А тут така низька потвора, як демон, розказує щось про честь і не хоче віддавати ріку. Клята канга пульсувала на руці, наче не бажала, щоб Інь Юй це слухав. Щоб Інь Юй згадував. Буває таке, коли тобі не байдуже, що буде з твоїм майном. Тобі не байдуже, що буде з тобою. Інь Юй слухав. Річковий демон говорив. Кривавий демон теж слухав, та було видно: його терпіння вже добігає кінця.
— Якби я хотів забрати твою поживу, – раптом заговорив кривавий демон. – Я б тебе просто вбив, чи не так?
Річковий демон горланив, як різаний — а голос кривавого був тихий та навіть ввічливий. Утім, від його голосу віяло холодним жахом.
«А й справді, – раптом подумав Інь Юй. – Навіщо увесь цей цирк? Якщо кривавому демону потрібна ріка, то нехай убʼє річкового, та й потому. Навіщо він його вмовляє? Демони взагалі нікого не вмовляють. Демони тільки їдять».
— Тоді що тобі треба? – спитав річковий. – Я не вірю, що ти такий могутній, як про тебе кажуть! Усі ви просто хочете забрати моїх мерців!
— Я вже тобі казав, – розлетівся над рікою голос кривавого. – Я будую місто. А в місті потрібні міщани, і не такі, як ота дрібна погань, яку ти ловиш на сніданок. Я хочу місто, де будуть мешкати такі, як ти. Разом із твоєю рікою. Хіба тобі не цікаво?
Голова кривавого демона повернулася. Повернулася в сторону Інь Юя. Повернулася під нериродним кутом.
— Одна з переваг мого міста, – додав кривавий демон, дивлячись на Інь Юя. – Що туди не будуть соватись такі ублюдки, як оті нестерпні божки.

—

примітка від автора:

вітаю! Якщо ви дочитали до цього моменту, буду рада вподобайкам, коментарям, відгукам, здогадкам, що буде далі — що захочете:) фідбек це завжди важливо, приємно і мотивує мене продовжувати