Зустріч та спогад

*Через три дні після подій*

Україна почала розплющувати очі. Її голова розколювалася, а думки розліталися. Все тіло нило, проте найбільше боліла ліва частина, а також голова. Звісно там з 2014 року завжди все боліло. Обстріли, теракти, напади – все це відображалося на її тілі. Вона завжди носила бинти на лівій руці та грудній клітці, проте зараз все тіло було в бинтах: руки, ноги, тулуб, навіть обличчя, не враховуюючи очей. “Чого це я наче мумія замотана в бинти?” Устина легенько повернула голову і побачила капальницю, це її ошелешило: “Востаннє я бачила цю штукенцію у 86, а зараз чого ц…”

Раптово дівчина вирвала кров’ю, а тіло ще більше запулюсувало, в голові почали звучати голоси, що благали помилування та помочі, Устя відчула наче всередині, щось почало повільно вмирати. Разом з болем до неї стали повертатися спогади. Звуки вибухів та польотів ракет, плач людей, сигнальні звуки автомобілів, голос Києва та напад воєнної паніки.

Вона не знала скільки це тривало півгодини, годину і чи взагалі закінчиться. Це наче зводило її з розуму, але потім стало легше. Україна не помітила як хтось забіг і різко збільшив дозу знеболюючого. Звичайно воно не могло здолати звуки голосів, проте біль стих і за тим країна змогла заспокоїтися та зосередитися. Устина спробувала один метод, який до цього використовувала тільки одного разу. Враз думати стало легше. Вона сильно закашлялась кров’ю, а хлопець поруч підійшов з мискою, легко розсунув бинти, обережно підняв та терпляче чекав поки дівчина викашляє залишки крові.

“Хух, аж думати легше…” Устя легко посміхнулася, її зір почав фокусуватися і вона нарешті змогла побачити все навколо. Кімната була великою, охайною, в світлих тонах і простенькою, як і у всіх готелях, а через вікно у спальню потрапляло сонячне проміння. “Напевно зараз полудень”, зробила вона здогад. Коли дівчина звернула свою увагу на хлопця почуття всередині неї змішалися. З одного боку вона рада його бачити, а з іншого – він не має тут бути, принамні зараз.

– Щ-о.. т-т-и-и… (вдих) т-т-у-т ро-б…

– Тихо, поки що нічого не говори, ти і так ослабла, і тим більше, чуєш як голос сів, – спокійно та лагідно відказав він, – Невже знову хочеш лікуватися тими огидними ліками і на лікування тратитися в такий час? Краще трохи відпочинь, а потім поговоримо. Я буду поруч.

– Хт-хто…

– Та циц я тобі кажу, не говори ніц, бідося. Київ мене покликав. К-И-Ї-В. Зрозуміла, і не думай на нього гнати потім коней, правильно він зробив, що мене покликав, – роздратовано сказав парубок, – і взагалі ми зараз десь у 60 км на південний захід від Хмельницька, взагалі планувалось перевезти тебе далі. Ну там до Львова, Франика, Ужгорода, Чернівців або Тернополя, – він мигцем подивився на неї, хоч її обличчя було перев’язане, але очі могли його спопелити.

На хвильку хлопець замовк, а потім твердо сказав:

– Я знаю, що тобі це не довподоби, але зараз там небезпечно. Це не втеча. ЗСУ, твої міста, органи влади та інші роблять все, що можуть. Ти і так навіть говорити не можеш, від тебе зараз там користі, як від дитини. Вони тільки ще більше хвилюватися будуть, якщо ти зараз туди ось-так поїдеш. І непереживай, ми вже отримали підтримку від іноземців. Вони розуміють чого ти не можеш з ними зустрітися, тому заспокойся і краще поспи.

Устина дивилася на нього невдоволено, але зрештою заспокоїлася та закрила очі. Вона знала, що правда на його стороні. Те чого країна боялася та намагалася уникнути всіма способами, не оминуло її. “І знову до мого життя увірвалася війна, та щей зранку застала… Сподіваюся, що вони впорядку…” Країна поринала в сон і цього разу він був частиною жахливого минулого…

*1941*{Київ}

Навколо вили ракети, крики людей і просто вибухи посеред території міста. Храми та архітектурні пам’ятки, заводи,  фабрики та мости – все злітало у повітря. Поки німці захоплювали місто, комуністи все підривали і псували не лишаючи за собою нічого. Всіх “цінних” людей вже евакуюювали, а як щодо інших, що ж з ними далі буде?! Про це мало хто думав, бо інші рятувалися самі.

Дівчинка 11 років сиділа біля вікна. Вона це вже бачила: кров, смерть, руйнування, паніку людей та ворогів, які вже з хвилини на хвилини зайдуть сюди. Минуло 20 років, хоча ні 22 роки відколи вона бачила, щось подібне востаннє. Біль пронизував її тіло, але дитина мовчала і непроронила ні сльозинки. Устина знала, що ні сльози, ні благання, ні обіцянки чи клятви не змусять цих людей схаменутися, а яких саме? Вона вже і не знала, тих хто вірвався сюди, чи тих хто звільняли її людей від “буржуазності” і провадили тут порядки. У її очах вони всі були окупантами або зрадниками.

Раптово хтось почав ламати двері і за секунду вже був тут. Декілька військових у воєнній формі вермахту з автоматами і один з них ласкаво, наскільки можливо, сказав:

-Grüße, Ukrainische Sozialistische Sowjetrepublik! Bitte folgen Sie mir, ich glaube nicht, dass Ihnen der Blick aus Ihrem Fenster gefällt. Und natürlich, tun Sie nichts Dummes, denn Sie machen es nur schlimmer für sich selbst, und ich werde es nicht wiederholen.(Вітаю вас, Українська Радянська Соціалістична Республіка! Будьте ласкаві пройдіть за мною, не думаю що вам подобається вид за вікном. І звісно ж не робіть дурниць, бо зробите гірше тільки собі, і більше цього я повторювати не буду)

На закінчення він додав наче б то щиру посмішку, і витягнув руку вперед, запрошуючи підійти. Солдат думав, що вона нічого не зрозуміла, але почув у відповідь:

– Guten Tag, Soldaten. Bitte sagen Sie mir, wohin Sie mich bringen, und ich werde ohne Einwände mit Ihnen gehen.(Добрий день, солдате. Будь ласка, скажіть мені, куди ви мене ведете, і я піду з вами без заперечень.)

У людей, що стояли непорушно та з байдужими обличчями, у очах заграв вогник цікавості. Країни совка, окрім самого совка, як всі іноземцям відомо, не володіють жодною мовою, окрім власної та москальської і є дуже боязкими перед незнайомцями. Проте виявляється, що це брехня.

-Sie brauchen keine Angst zu haben, wir werden in eines der zentralen Gebäude gehen und Ihnen nur ein paar Fragen stellen. Dann bringen wir Sie zu Ihrem neuen Zuhause(Вам немає чого боятися, ми підемо до одного з центральних будинків і лише задамо вам декілька питань. Після чого відведемо до вашого нового дому), – відповід той самий солдат все ще тримаючи руку і чекаючи на Україну.

-Komm schon, lass uns gehen(гаразд, ходімо), – беземоційно сказала дівчинка.

Проте вона недала йому руки і стала навпроти, заховавши руки за спину. Військовий трохи  скривився від такої неочікуваної поведінки, проте все ж пішов вперед, за ним рушила і маленька країна, а за нею решта.

“Хах, вони бояться, що я спробую втекти зараз. Це ж дурість, як мінімум.” про себе подумала дитина, при цьому зберігаючи кам’яний, байдужий вираз обличчя.

Коли вони вийшли з будівлі дівчинка побачила, таке ж криваве видовище, як і через вікно. Мертві чи пов’язані червоноармійці, які не звертали на неї увагу; гордовиті та радісні нацисти, що радо в’язали тих, зруйновані від снарядів цивільні будинки по боках, подекуди були чиїсь кінцівки і все це покривала пилюка. Серце дівчинки зжималося від побаченого, їй було шкода, що все так обернулося і соромно, адже країна не мала нічого, ні сили для захисту, ні влади, бо всім керував вбивця її родини, а вона існувала для “видимості”. Дівча прикусило губу і поглянула на прихисток. У неї промайнула думка, що від сьогоднішнього дня її життя зміниться. Проте, чи на краще? Тоді вона ще не знала.