ЗУНР

Привітаємо цьоцю ЗУНР з її 104 днем народження

Київ. 1920 рік. 

– Ось так.. Тепер друга ніжка..– хлопчина притримував маленьку дівчинку за руки, навчаючи її ходити. – Молодець!

В один момент він відпустив руки, і голосно крикнув, так що було чути на другий кінець квартири.

– Дядьку УНР! – УНР вже розумів, що означав цей оклик, і залишивши всі “надважливі” папери, побіг в дитячу, вставши в сінях.

– Давай, йди до тата, Україно.. – дівчинка з тяжкими зусиллями, але дійшла, і обійняла уже сидячого навприсядки батька.

– Шкода, що я стільки пропустив в житті УПА і Волі. Їх перше слово, перші кроки. На нічому з переліченого мене не було. Який я батько тоді, якщо лишив все на плечі матері. – УНР тяжко зітхнув, з сумом поглядаючи у вікно. – Цікаво, як там вона? Як моя бідна ЗУНР? Впевнений, поляки надокучають їй не менше. Як там мої діти? Досі нерозлийвода? Думаю за рік нічого не змінилося.

– Дядьку УНР. Звичайно, в пані ЗУНР зараз справи не дуже, але ваші проблеми при цьому не знецінюються. – юнак нервово посміхнувся і продовжив. – Думаю , зараз вам треба відпочити, зовсім лиця вже на вас немає.

– Холодний яр! – закричав розлючений і втомлений чоловік, але подивившись на налякану доньку, що сиділа на руках у Холодноярської республіки, пом’якшав. – Ти маєш рацію. Йду краще відпочину. Посидиш з Україною?

– Звісно! Сидіти з цим маленьким дивом мені тільки в задоволення. До речі, ви не забули, що завтра приїде тітка КНР? – не перестаючи посміхатися, запитався Холодний Яр.

– Ох, точно. Улюблена молодша сестричка.– відповів УНР і швидким кроком пішов в спальню.

Львів.1920 рік

– УГА! УГА, сучий ти сину! Українська Галицька Армія, де ти? – галичанка кликала свого захисника, але він не приходив. Тут вона побачила трьох польських і одного французького солдата, які підходили до ти неї. – УГА? Ти ж повинен зараз з’явитися біля мене і врятувати, чи не так?

В останній момент, коли вороги були вже близько , довгожданий УГА нарешті з’явився, і закривши ЗУНР крилами, вистрілив пару раз з пістоля, тим самим вбивши трьох з них, а останній просто боягузливо втік.

– Вибач, що раніше не прийшов, шукав свій кулемет. Так і не знайшов, прийшлось летіти тебе рятувати з одним пістолем. – вибачився армія та, обернувшись, поцілував галичанку в чоло.

– Може УПА взяв? – жінка посміхнулася, і взявши УГА за руку, побігла по вулицях Львова, який ще не скоро наповниться перехожими, але горді та мовчазні леви, досі дивляться на кожного, хто проходить під ними, і напевно, будуть дивитися вічно. Так весело і легко, ніби й не було війни. Ніби й не пару хвилин тому, УГА вбив трьох поляків, захищаючи свою кохану ЗУНР. Ніби й не тільки що, вона сама тряслася від страху перед неминучою смертю. Все так вільно, хотілося не бігти, летіти на крилах…

Все так, як в тому далекому, майже забутому дитинстві.

Та ось , почувся вистріл. Затим другий. На щастя, галичанин встиг закрити собою свою країну. Кулі боляче впились йому в ногу, але він не дозволяв собі хоч якось показувати свою біль, тому що будь-який неправильний рух міг коштувати його коханій життя.

– УГА, все добре? Тобі не боляче? – прошепотіла ЗУНР, дивлячись прямо в очі захиснику, в очах читалося хвилювання і… Відчай?

– Ні, моє янголятко, ні.. Зовсім не боляче. – УГА не міг зрозуміти, як його завжди оптимістична ЗУНР, могла втратити надію. Надію, яка вмирає останньою, надію на життя.

Декілька секунд потому, свідомість обох обірвалася, а прийшли в себе вони вже в якомусь темному приміщенні, схожому на підвал.

– Co, ZUNR, sprzedał ci twój kochanek? Sprzedałem, wyrzuciłem.– єхидно посміхався Польща.

– Цього не може бути… Ти брешеш! Він не міг цього зробити! УНР мене не продав би! – з очей галичанки вже ледь не потекли сльози. Але вона стримувала свої почуття. Вона не повинна дати слабину перед ворогом.

–Już jest. Teraz jesteś całkowicie mój, tak jak twoje ziemie.– сказав поляк, все єхидно посміхаючись. ЗУНР шалено дратувала ця посмішка, і якби її руки не були зв’язані в неї ж за спиною, вона точно йому врізала б.

– I Ty jesteś piękna. Czy wiesz, co robią ich wrogowie takim pięknościom? – продовжив Польща, але тут втрутитися УГА.

– Не зробиш, не дозволю! – прокричав він, намагаюсь вивільнитися з мотузок.

– I jak to zrobię.– чоловік приспустив свої штани, і подивився на перелякану ЗУНР. – Ssać!

– Ні! – Польща приставив до голови жінки пістолет, сподіваюсь, що перед страхом смерті вона втихомириться і виконає його наказ, але не тут було. Галичанка гордо підняла голову і прошепотіла – Стріляй…

Поляк же не хотячи так довго панькатися біля неї, закрив їй носа, щоб кисень не поступав і вона сама відкрила рота, і в потрібний момент вставив свій статевий орган прямо їй до роту. Почекавши пару хвилин, він зрозумів, що ініціативи від ЗУНР не чекати, і тому сам почав рухатися, подекуди стогнучи від насолоди. Язик жінки рефлекторно обвивався об член, тим самим роблячи ще більш приємніше Польщі. Через декілька хвилин, він, відчуваючи наступаючий оргазм, за волосся притягнув ЗУНР поближче до себе, та кінчив.

–Jaskółka! Och, jakie to było cudowne. Zostawiłbym cię w spokoju, żebyś robił to codziennie, ale obiecałem twojemu UNR, że wykończy cię tak szybko, jak to możliwe – блаженно протягнув поляк, але львів’янка його не послухалась, навпаки почала випльововувати, намагаюсь зробити так, щоб ні каплі чужого сім’я не потрапило навіть в горло. За що отримала удар. Ногою, в живіт. Вона моментально впала на землю, і гортанно простогнала від великої болі, що охопила її тіло.

– Ненавиджу… – зло прошипіла ЗУНР. Взагалі, шипіти, це єдине, що вона могла робити. Коли жінка говорила чи кричала, всі слова неприємно дерли горло та перетворювалися в нерозбірливий хрип.

Звідкись діставши пасатижі, Польща швидко вирвав ніготь на руці у неї. Зразу після того, ЗУНР втратила свідомість. А коли галичанка прийшла в себе, то помітила, що на правій руці не зовсім залишилося нігтів. Під вцілівші одна за одною, по черзі поляк заганяв голки.

Тепер в її очах можна було побачити тільки біль і відчай. Вперше за все життя вона жадала смерті. А це ж навіть не початок її страждань.

– Перестань над нею знущатися.. – проричав УГА, вже не взмозі дивитися на муки коханої.

– Тихо УГА. Так треба. Це моя жертва задля незалежності України. – з посмішкою на устах промовила ЗУНР. – Краще вже мене ляхам, ніж цілу Вкраїну москалям.

На диво для галичанина, Польщі ніде не було. А ЗУНР, в той час, дістала з сумки, яку вона носила з собою майже завжди, стареньку, пошарпану скрипку, і почала грати з дитинства знайому мелодію батькового гімну. Кровь текла по струнах, але жінка, незважаючи на біль, не переставала грати, не забуваючи ще й підспівувати. Зірваним, охрипшим голосом, але співала.

Нарешті зайшов Польща і швидко забрав скрипку, кинувши її прямо в стіну. Та на диво, скрипка не розбилась.

Не надавши цьому великого значення, він взяв принесений ним же молоток, і почав бити молотком по руках і ногах ЗУНР. Вона вперше за весь час катувань заплакала.

– Зупинись, будь ласка… – зі сльозами на очах промовила жінка. Поляк і справді зупинився, але коли кістки на ногах галичанки були роздроблені настільки, що вона навіть не могла поворушити ними, не те щоби ходити.

Далі, чоловік запалив сірники, і приклав гарячим кінцем провів по вже скаліченій долоні ЗУНР. Далі, він зробив теж саме, піднявши шинель і провівши по нозі сірником. Через декілька хвилин, майже все її тіло було в опіках, крім одної ділянки, між шиєю і плечима. Поляк взяв попередньо нагріте клеймо зі своїм гербом, і приклав до цієї ділянки на тілі жінки. Галичанка німо закричала і втратила свідомість.

Прокинулась вона вже в світлому, просторому, приміщенні. ЗУНР спочатку не зрозуміла, де вона, але побачивши усміхнене обличчя чоловіка, все зрозуміла.

– Прокинулася нарешті, красуня наша спляча. Декілька днів у себе не приходила, вже місце на кладовищі тобі вибирали.– засміявся УНР, знімаючи бинти з рук коханої жінки. – Зараз змінимо пов’язки і напевно перекладемо тебе на ліжко.

– УНР… – прошепотіла галичанка, з безкрайньою ніжністю дивлячись в очі надніпрянця.

Тут в кімнату зайшла КНР з новими бинтами.

– Братику, я принесла те що ти просив. – дівчина віддала потрібне старшому брату, і зі співчуттям подивилася на ЗУНР. – Ти думаєш, вона ще колись встане на ноги?

– Тихо, вона все чує. – зле прошепотів УНР до сестри, і натягнувши посмішку, повернувся до дружини. – Все буде добре, кохана. Ти обов’язково будеш ходити.

Чоловік підняв тіло коханої і ніжно поцілував її в чоло. Це не вимагало багато зусиль, оскільки за цей рік розлуки ЗУНР схудла ще більше ніж за попередній.

–Ти обов’язково будеш ходити. – у УНР на очах з’явилися сльози. – Чого би мені це не коштувало..