«Зорі сьогодні прекрасні, чи не так?»

Вулицю накрила тиха атмосфера. Машини десь далеко проїжджали та лише невелике відлуння було чути в кімнаті. Відкрите навстіж вікно, постукувало раз за разом об стіну. Ніжні шпалери розвивались від легкого вітерцю, який навмисне пробирався та дарував ковток свіжого повітря.
Піднявши очі до верху можна побачити зорі, які килимом вкрили безхмарне небо. Вони нагадують іскорки в карих очах, в яких хотілось розтанути, як крига в океані. Спокійне дихання, показувало, що в кімнаті досі триває життя. Розтрощені речі, як пелюстки рози, неохайно лежали й почали припадати пилом. Зайшовши в кімнату, складається відчуття ніби пройшовся сильний вихор.
Розкидані та зім‘яті папери. Одежа, яка забруднена в крові. Розбите дзеркало, уламки якого вкрили підлогу, замінило дорогий килимок. Перевернутий диван та пробитий шкаф. Здавалось неначе життя тільки вийшло й на зміну йому прийшла мертва тиша. Та лише порожні очі вдивлялися у небо. Руді пасма розкинулись по м‘якій ковдрі, створюючи приємну композицію.
В думках повільно проясняються моменти з битви, ніби кадри з чорно-білого фільму перемикаются. Та на кожному з них, він знаходить те задоволене обличчя, хитрий погляд та саркастичну посмішку від якої вже нудить.
От лишень серце говорить зовсім про інше. Думаючи про те, що після стількох років, вони знову разом вийшли на одну місію, заставляє пришвидшувати пульс Накахари. Розслаблене тіло трохи нило після тяжкого випробування і після дивного виплеску енергії душі. Та не зважаючи на біль, він піднявся й босими ногами вийшов з кімнати, на диво оминувши гори уламків. Накинув на себе плащ і не забув про капелюх.
Чюя не розумів, що робить на цю мить. Він міг би просто прибрати кімнату, прийняти душ та спокійно лягти спати. Чи подивитися нудний фільм і якщо повезе, відкопати в холодильнику ще не припорчену їжу. Але ні який з цих варіантів не приглянувся душі, тож зараз вночі, виснажений в одній наполовину розстібній сорочці та штанах, накинутому лиш би як плащі та трохи брудних туфлях, він прямує до місця, яке б хотів стерти з пам‘яті разом з одною людиною.
Рудоволосий зайшов в не з приємних районів, та через довгих 10 хвилин знайшов той самий будинок.
Піднімаючись по старих сходах він знав, що буде не один, або ж вірив що буде не один.
Знайома фігура сиділа звісивши ноги на краю. Про себе він хмикнув, інтуїція не підвела. Та сів поряд, одною ногою підперши підборіддя.
Ніхто не хотів порушувати цю казкову тишу, яку втримати між цими двома майже нереально.

-чому…прийшов?- невпевнено з хрипким голосом сказав Чюя і морально готувався до саркастичних жартів, від яких думай чи серйозно каже шатен, чи ні.

-не знаю..- на диво спокійно, промовив Дадзай туманно дивлячись в далечінь.
Чюя ніколи до кінця не розумів його мотивів та задумливих поглядів, як би не старався, не виходило. Та все ж в цей раз він зміг розгледіти дивний сум. Невже ця зустріч викликала в нього такі емоції?
Напруга з’явилась в повітрі та зв‘язала їх дивною ниткою. Напевно краще було б продовжити розмову, взаємно запитати, що він тут забув, почути ту саму відповідь та знову випасти з реальності. Так це справді не поганий варіант, але не для Дадзая.
Він підняв голову вверх та легенько всміхнувся.

-зорі сьогодні прекрасні, чи не так?
Очі голубоокого розширились та спочатку глянули на співбесідника, а потім на небо.

Усмішка вкрила обличчя обох. Чюя не зміг стриматись, тож тихий сміх почав разом з кашлем виходити назовні. Шатен підтримав і також засміявся в пів голоса.
Навіть через стільки років вони пам’ятають це місце, де разом лежали й рахували зірки. Як часто з докучливим голосом кароокий вмовляв Чюю ще довше посидіти, попри пронизливий вітер, який вже кричав, що на ранок другий точно захворіє.
Зараз згадуючи це вони по доброму сміялись, без знущань та іронії, без фальшивих масок та холодності. Поклавши голову на плече шатену, він прикрив очі, розуміючи, що сьогоднішній вечір запам’ятається на довго.