Золотокрила птаха

Зазвичай він ховав ті крила. Крила, що золотом відблискували на сонці, давали йому свободу, силу, волю. Він щоранку розправляв кожну пір’їнку, розплутував, виймав смітинки: листя та гілочки з дерев, що запуталися там вдень.

Йому подобалось те пір’я, той колір, ті відчуття, які з’являлися коли він їх розправляв. Сяо ще досі згадує, як будучи на Війні Архонтів він, розправивши ті крила, здіймався в небо, аж до сонця, місяця та зірок, що на темному полотні кидали своє світло на ці пір’їнки та відблискували золотим. Він відчував себе вільним та здібним на все. Хотілось кричати від щастя та здіймати гори, тільки-б поділитись з усім світом своїми відчуттями!

Сяо ніколи і нікому не показував їх після Війни Архонтів. Його символ волі зник, помер разом із його сім’єю. Часом, згадуючи ті часи, він ввечері сідав на підлогу невеличкої тераси у Ваншу, що вже давно усно ним присвоєна, і розчесував їх пальцями, розминав, намагався розправити, піднятися в повітря, проте не наважувався на більше, ніж розгорнути їх. Було боляче і страшно повертатись до тих спогадів, що повертались разом із крилами. Із тим теплом, тими мріями, радістю та їх маленьким щастям.

Тепер він нікому їх не показує. Боїться. Боїться, що історія може повторитися і він це втратить, а зараз це ще страшніше — є що втрачати. Він боїться втратити їх, його золотий погляд, теплі, сухі та мозолисті руки і ніжну посмішку, її невгамовний радісний сміх та гучні вигуки, їх теплі, всеприймаючі усмішки — це його нова сім’я.

Він більше ніколи не наважиться розкрити ті крила ще раз. Не наважиться втратити це знов.

— Саме так. Ніколи. — Усміхнувшись своїм думкам, Сяо здійнявся в небо і зник із вітром.