Знайомство

Школа знаходилась за містом, десь посеред лісу. Ділюка приваблювала перспектива жити в якомусь лісовому таборі й вчитися на природі. Природу він завжди любив, на відміну від людей. Всю поїздку він лише дивився у вікно автівки. Нічого не говорив соціальним працівникам, не змінював пози, не грав в телефон, а лише рахував дерева. Завдяки цьому він непогано запам’ятав дорогу та малі магазини, які були за декілька кілометрів від самої школи. Може колись він матиме змогу використати цю інформацію.

Коли ж машина нарешті зупинилась і приємна жіночка відкрила йому двері, він отримав змогу розім’яти кінцівки й озирнутися навкруги. Так, місцевість дійсно вражала. З-за густих крон дерев вже виднілась велика будівля школи, десь недалеко шурхотіла своїми водами річка. А прямо перед ним стояв справжній гуртожиток посеред природи. В маленьких кімнатах, судячи з усього, жили учні. Це був непоганий початок.

– Ну, хлопче, ти радий?

“Радий? Я вже і забув як це”.

– Можливо.

Невдовзі наглядачі хлопця віддали його в руки директриси цієї школи та тимчасового класного керівника. Ділюку довелося відсидіти щонайменше 15 хвилин в кабінеті директриси, слухаючи правила цього закладу та іншу інформацію. Потім йому провели екскурсію по території кампусу. Це все сильно втомлювало юнака, але він розумів, що треба терпіти й засвоювати.

Буде краще, якщо в перший навчальний день він ніде не загубиться. Просити когось про допомогу юнаку взагалі не хотілось.

Нарешті його підвели до однієї з домівок. Тільки-но містер Варка, класний керівник історичного профілю, доторкнувся до ручки дверей, як її тут же відкрили з іншої сторони. Перед чоловіком і Ділюком стояв на диво низький парубок. Одною рукою він тримав стос холстів. Волосся його було коротким, але два пасма, що обрамляли його лице, були несподівано довгі, з синіми кінчиками. Ділюк навіть на секунду засумнівався чи це хлопець. Проте його логіка швидко відкинула ці сумніви: нащо Варці селити його з дівчиною?

– Містере Варко? Вітаю! А ви вже все новенькому показали? Я ще не все…

– Кая ще тут? – голос Варки трохи пом’якшав після виходу з кабінету директриси, але він однаково тримав статну фігуру суворого батька.

– Так, я тут. Я вже майже з’їхав, треба ще трошки почекати.

– Поговоримо пізніше, шибенику. – Варка перевів погляд на байдужий профіль Ділюка. – Отже, це твоє житло. Жити ти будеш з оцим парубком, на ім’я Венті. Він не дуже гарний сусід, тому звертайся, якщо щось утне.

Ділюк відчував себе зайвим в цій компанії. Очі нового сусіда уважно вивчали його, але він намагався це ігнорувати. Схоже, що Венті та Кая щось на кшталт місцевих жартівників, які можуть легко зірвати урок, але Варка скоріш напускає гнів, легко докоряючи. Це було попередження, ніяк не образа.

“Він дійсно ніби батько для них”.

– Ображаєте, містере! Я найкращий сусід з усіх! Кає, скажи!

– Так, Венті найкращий сусід.

М’який голос Каї наблизився і скоро Ділюк зміг побачити тепер вже минулого сусіда Венті. Синє волосся було зібране в тугий високий хвіст, праве око було закрито чорною пов’язкою. В руках високий юнак тримав мольберт і стос книжок. Варка трохи посунувся, даючи змогу пройти двом друзям. Ділюк рефлекторно повторив дії вчителя хоча і не заважав нікому.

– Твою пару ключів тобі повинен віддати Венті. Якщо будуть питання – звертайся до нього або ж до мене. Все зрозуміло?

Ділюк мляво кивнув головою на знак згоди. Варка підбадьорливо поплескав парубка по плечі й попрощавшись пішов в невідомий для юнака напрямок. Раґнвіндру нічого не лишалось, окрім як зайти до хати.

Він очікував неймовірний безлад від тих двох, але приміщення було відносно чистим. Кая лишив по собі чистоту і порядок, тільки на половині Венті ліжко було не застелене, на столі були велетенські стоси якихось папірців, але це не критично. Придивившись до свого ліжка Ділюк навіть помітив свіжу постіль. Це було неочікувано щедро. Може тут дійсно краще?

Своїх речей в нього було не так і багато, тому невдовзі він вивчав половину кімнати Венті. Йому хотілося зрозуміти, що це за людина. Досить швидко він знайшов футляр від флейти, можливо. Він не був впевнений на 100%, адже ніколи не знався на цьому музичному інструменті, але напевно футляр для флейти виглядав би саме так.

“І як вони тільки уживались? Один художник, другий музизант. Мені теж доведеться обирати профіль навчання… Але який? Я не хочу”.

Двері, які відчинились, привернули увагу хлопця. Венті на цей раз зайшов один.

– Ну, гайда знайомитись! Я – Венті. Сподіваюсь, ми подружимось, адже раніше тут жив мій друг і тепер мені буде дуже сумно без нього.

Дитячий говір Венті напружував. Ділюк щиро не любив людей, які поводяться як діти. Схоже, йому дуже пощастило з сусідом.

– Ділюк. Прикро, що я виселив твого друга, але я не зможу стати його заміною.

Венті змовчав, пройшовши до холодильника. Витягнувши пляшку яблучного соку, він усівся на своєму ліжку і подивився на свого співбесідника.

– Я нічого про тебе не знаю, але впевнений, що ти переживаєш щось дуже важке. Тут є хороший психолог, він допоміг мені вибратись з такого ж стану.

Ділюк стиснув в руці шматок ковдри.

– Це тебе не стосується.

Венті опустив погляд. Він виглядав пригнічено, ніби винен в чомусь. Йому дійсно хотілось би допомогти новому сусіду, але… Ділюк сам не хоче допомогти собі. Венті сидячи перед ним, ніби перед дзеркалом сидів. І це його справді лякало. Він щиро співчував сусідові, але зовсім не знав як би побудувати із ним стосунки чи простий діалог. Перспектива жити з людиною, з якою не можна поговорити про прискіпливих вчителів, смачний обід чи ще щось повсякденне, неймовірно жахала його.

– Ти не проти, якщо я буду грати тут на флейті?

– Ні.

Вечір Ділюка проходив під неочікувано прекрасну гру на флейті й крики власних думок. Жахливе поєднання, правда. Хоча були моменти коли флейта перекрикувала думки й Ділюк нарешті мав трохи спокою. Напевно, жити з хорошим музикантом не так вже й погано.

Надія Ділюка потроху згасала. Ні, тут не буде краще. Ні, тут не буде по–іншому. Ні, тут йому не допоможуть.

Ні, тут не повернуть йому батька.