Знайомий незнайомець

Весна  тисяча дев‘ятсот тридцятого. Перехід до нової форми влади, політичного режиму та інш. дався росії нелегко, рівень злочинності значно підвищився; їсти не було чого, грошей ледве вистачало на першочергові потреби. Особливо гостро відчувалось це на околицях Петербургу, де кожен божий день тільки те й робили, що ловили якихось дрібних кишенькових злодіїв. Міліція не встигала ловити сошок, але Достоєвському до цього справи не було. Він був одним з найкращих приватних детективів міста і добра половина важких і заплутаних справ проходила через нього. Зараз таких було небагато, а отже зайнятість також шкутильгала. Вечорами був такий настрій, який більшість людей назвала б нудьгою, але для Достоєвського це було радше покоєм. До цього дня.

1 квітня 1930 року у сусіда по кімнаті і, так вже склалось, друга Федора – Миколи, був день народження. Святкувати було ні з ким і ні на що, але Гоголь був неймовірно добродушним і просто не міг не пригостити свого товариша чимось міцненьким з такого приводу. Говорячи завчасно, Достоєвський не був таким вже непитущим, але з спиртним ніколи не перебирав, бо на нього, недивлячись на упередження, що всі росіяни п‘ють горілку на сніданок замість чаю, алкоголь діяв значною мірою і сп‘яніння не змушувало чекати довго.

1 квітня ще й День дурня, тому п‘яниць і не тільки в генделі зібралось чимало, та й обстава була відповідною. В поєднанні з веселою жартівливою натурою Гоголя, на Федора це вплинуло достатньо, щоб він таки перебрав з горілкою і частково втратив контроль над собою. Алкоголь дійсно зробив свою справу: до цього закритий та похмурий чоловік перетворився в голосного оратора, зібравши навколо себе купку роззяв. Але серед цього непримітного контингенту був ще дехто. Здавалось, його заманила не голосна балаканина Достоєвського, а він сам, його незрозуміло звідки взята харизма, манера сп’янілого говору, його начитаність і грамотність, яку навіть добрі 6 чарок горілки не змогли затьмарити. Ще, навідміну від інших пияк, що зібрались тут, цей юнак виглядав досить тверезим, можливо, трошки хмільним, але не більш того. Справа не в тому, що він мало випив, скоріше його організм, з якихось причин добре впорався з симптомами сп‘яніння.

Весь цей час він з непідробною цікавістю слухав хмільні роздуми Федора про владу, політику та інші речі, які не прийнято обговорювати за столом, але тут раптом наважився заперечити:

– Перепрошую, товаришу, про яку таку партію може йти мова, якщо ви зараз пиячите і навряд чи завтра згадаєте хоча б мить цього вечора? – єхидно зауважив цей японець.

– Партія не забороняє святкувати, а тим більше, якщо це дні народження своїх найближчих друзів! Правда, Миколо Васильовичу? – Гоголь тільки весело закивав головою, не в змозі промовити нічого розбірливого.

– Не плутайте поняття: одна справа випити чарку за здоров‘я та благополуччя, а зовсім інша – напитись до безпам‘ятства.

– Я тверезий, як скельце! Хочете перевірити, товаришу? – щоки Федора вкрились густим рум‘янцем, але це немов надало йому ще більше сміливості.

– А давайте! – японець звеселішав, подивився на Достоєвського з викликом і став з ним на рівних, хоча до цього стояв за сім кроків від нього.

– І як же? Покажете мені два пальці і спитаєте, скільки я бачу?

– Ммнувщина! Для такої освіченої людини має бути гідна перевірка: я задам Вам питання. Якщо дасте вірну відповідь – я повірю, що Ви тверезі, інакше – Вам доведеться визнати свій стан і виконати моє бажання.

– Згода! – в очах Федора горів запал, він навіть не питав, яке бажання його чекає, оскільки був твердо переконаним, що відповість на будь-яке питання лукавого японця.

– Спостерігаючи за Вами деякий час, я дійшов до висновку, що Ви маєте справу з кримінальним світом. Так яке ж покарання дають в Радянському Союзі за найманство?

Чому він обрав саме це порушення? Чому не запитав да те саме пияцтво в партії, через яке зав’язалася розмова? Це збіг обставин чи натяк?

– Від 6 до 25 років залежно від кількості скоєних вбивств, – Федір підняв голову, очікуючи підтвердження своїх слів.

– Невірно, смертна кара, – останні два слова ехом пролетіли у вухах детектива, – Ви програли, товаришу.

– Яким буде Ваше бажання?

– Тут мало кисню, пропоную вийти надвір.

З цими словами двоє юнаків впевнено направились в бік виходу, не накинувши зверху нічого, що вберегло б їх від весняної вечірньої прохолоди – алкоголь пульсув під шкірою, зігріваючи тіло. Але вже зовсім скоро їм буде не просто тепло, їм буде занадто спекотно.

– Поцілуйте мене, – японець підняв лукавий, з ноткою сп‘янілого пустування погляд.

– Бажання є бажання, але знайте: я не з цих, – Федір відсік це швидко та напрочуд чітко, незважаючи на свій хмільний вигляд.

Він першим прилинув до губ японця. Рішуче, бажаючи закінчити з цим якомога швидше. Поцілунок не був настирним чи пристрасним спочатку, але з поглибленням, почав набувати більше барв та емоцій. На смак він віддавав алкоголем, цигарками і зовсім трохи кавою. До того ж, сигаретний присмак залишався більше від вуст Федора, тому його новий друг вже знає з чого почнеться їхня наступна зустріч.

Японець запустив пальці в волосся Достоєвського, густе, чорне, досить жорстке, але таке, що його чомусь не хочеться відпускати. Федір, в той час, обома руками з певною невпевненістю тримав лице іноземця, все ще неготовий відірватися. Це не перший досвід поцілунків Достоєвського апріорі, але перший з чоловіком: самі розумієте, Союз не вітав таке, і як він вже сам сказав, «він не з цих», але з якоїсь причини йому дуже сподобалось те, що відбулось. Можливо, через випитий алкоголь… Так, однозначно через це.

Для нього це була мить безпам‘ятства, в котрій він знайшов для себе віддушину, спосіб відволіктись від буденності, не до кінця усвідомлюючи наслідки. Зачинатель всього, що відбувається насолоджувався процесом не менше, але він напевне знає, що це послугує початком чогось більшого, чогось, що переверне їхні долі з ніг на голову. А зараз вони просто тонуть в тому, про що заборонено говорити в слух, що ніхто з них, ймовірно, не зробив би в тверезому стані, але про що вони чомусь не жалкують зараз.

***

Через три дні, тобто в понеділок, сидячи в найманій комуналці і посьорбуючи міцну каву, привезену як сувенір другом звідкись з-закордону декілька тижнів тому, Федір читає ранкову газету, в надії розважити себе хоча б рядками про тих самих крадіїв, що встигли так набриднути правоохоронним органам. Годинник вказував опівдні, і це вже була не перша чашка кави за день, вкупі з недорогою папіросою Мосельпром. Від неймовірно «захоплюючого» заняття його відірвав вірний приятель і сусіда по квартирі – Микола Гоголь, той, що привіз каву, і за чий день народження вони пили в п‘ятницю. За довгий час, проведений разом, у них склалось щось накшталт дружби, хоча особистості їхні були просто полярно протилежні одна одній. Микола влетів у кімнату не з пустими руками:

– Чудові новини, мій любий приятелю!

– Заради бога, Колю, черговий кишеньковий злодій в Пушкінському?

– Ні, все набагато цікавіше! Справу передали з Адміралтійського, там не можуть впоратись, – Гоголь захекався і вимовив з якимось очікуванням.

– Це ж треба, – Федір видихнув густий клубок диму з легень, – і це поручили мені?

– Та ні, я просто хотів похизуватись досягненнями нашої міліції.

– Твої жарти як завжди неперевершені…

– Якщо серйозно, то справа про вбивство. Вбивство верхівки одного з кримінальних угрупувань Петербурга. Всіх заразом, місце злочину більше нагадувало скотобійню, аніж більярдну. Подейкують, справа рук японської мафії. Ймовірний лідер якудза – Морі Огай.

Недопалена папіроса впала на підлогу, дим перекрив горло, але зовні Федір залишився цілковито спокійним.

«Знову вони…, – в голові проти волі спливають химерні картини з дитинства: калюжа крові, що отрутою витікає з-під дверної щілини. А за нею два тіла – батько й мати, засохла на лобі кров відверто говорить про подію, але обличчя батьків розслаблені, їхні долоні сплетені в замок. Маленький восьмирічний хлопчик зрозумів ще в ту мить: батьків убили не помилково, вони були замішані в чомусь серйозному, до того ж настільки, що якби йому не пощастило опинитися в цій кімнаті пів години тому, він би лежав поряд. Пізніше Федя краєм вуха чув, що до цього причетні японці, славнозвісні своєю жорстокістю та холоднокровністю. Ім’я замовника своїх батьків він пам’ятав добре, хоча і пройшло чимало років. – Підняти на вуха пів Європи не кожній шайці до снаги. Але не дуже віриться, що цей Морі Огай ще може винищити верхівку російських мафіозі, як в бувалі часи. Швидше за все, він підіслав сюди когось, і я зобов’язаний дізнатись кого.»

Внутрішній монолог так і залишився літати в повітрі, разом з нарешті видихнутим димом.

– Федь, ти б хоч іноді вікно відкривав. Тут вже просто неможливо знаходитись, – закашлявся Гоголь.

– З твого дозволу, я візьму папку.

На обличчі Достоєвського відображались збентеженість, зосередження і крапля спантеличеності. Дуже рідко цього юного генія можно було чимось здивувати. Недивлячись на відсутність постійної практики в розв’язуванні складних справ, при їхньому виникненні Федір міг впоратись з усіма вельми швидко; вистачало буквально п’яти зпалених папірос, аби знайти вирішення будь-якої загадки.

Тут справа була інша. Навідміну від місцевих злочинців, прихильників залишати тонни доказів на місцях злочинів, японці діяли неймовірно обережно. Відсутність помітних підтверджень свідчила про майстерність найманців та їхню уважність до деталей.

Гоголь дарма намагався достукатись до Федора, той був повністю захоплений аналізом злочину і займався цим до пізнього вечора. Огляд міста події дав досить цікаву зачіпку: на дорогому столі з червоного дерева складним ножем вбивця видряпав слово «Оса». Цю дивну буквосполуку помітили ще міліцейські при першій перевірці, проте її значення було ще однією загадкою. Можливо, це ініціали злочинця, що цинічно насміхається з них, чи це привернення чиєїсь уваги? Це можна вважати викликом? Чи простий збіг обставин?

Як би там не було, міліція була збентежена і в будь-якому випадку прийшла за допомогою до Достоєвського.  Коли він ще раз провів аналіз місця злочину, помітив ще дещо: цигарковий недопалок лежав в кутку закривавленої кімнати, він якимось чином залишився непомічений при первинному огляді місця.

***

Одного весняного теплого вечора Федір, як завжди, сидів на лавці біля свого дому в дуже похмурому та не надто благополучному районі. Але це його не лякало. Незважаючи на нездорову худорлявість, цей юнак міг встояти за себе та володів незвичайними техніками рукопашного бою. На щастя, всі довкола знали про можливості Достоєвського і застосовувати на практиці йому свої вміння не доводилось. Крім того, його обличчя немов попереджувало, що зв’язуватись з ним не варто. Він завжди мав втомлений вигляд: синці під очима, гостро окреслені вилиці, бліда, місцями немов прозора шкіра, каламутний погляд сірих зіниць, і все це обрамлялось прямим, немов струна, чорним волоссям трохи довшим за лінію підборіддя. Позір був не просто мутним, він був холодним, оцінюючим, аналізуючим, і водночас спокійним.

Сидячи на лавці та допалюючи вже четверту підряд папіросу, він стрепетнувся від раптового відчуття чиєїсь присутності. Здогадка не підвела: за мить зліва від Федора безшумно з‘явився молодий хлопець – на вигляд трохи молодше за нього, а отже, віком близько 21 року. Напівслов’янські риси обличчя кинулись в очі одразу, скоріше за все, він був японцем. Коньячного кольору гострі очі, в яких виднілись іронія та недовіра, хвилясте каштанове волосся, що трохи поступалось за довжиною волоссю Достоєвського, і рот, вигнутий в лукавій напівпосмішці. Одягнений він був непристойно дорого для цієї місцини, можна навіть заявити, з якоюсь насмішкою над післявоєнною російською скрутою. Він виглядав до болю знайомим, але Федір міг присягнути, що бачив його вперше. Було таке відчуття, що перед ним знайомий незнайомець.

– Милий сударю, чи не знехтуєте поділитись з пішоходцем вогником? – від фамілярності почало нудити. Він володів досить чистою російською, без помітного акценту.

– Як назветесь, може й поділюсь, – звузивши від недовіри очі, але в той же час спокійно й плавно мовив Федір, щось у цьому незнайомцеві здалось йому шалено впізнаваним.

– Осаму.

– Без прізвища?

– О, повірте, воно Вам ні до чого, – з цими словами юнак протягнув руку за портсигаром та дістав звідти недешевий на ті часи Мальборо, натякаючи, що цікавість запитуючого задоволена, а тому він заслужив на сірник.

Робити було нічого, тому Федір, вже з деякою зацікавленістю передав короб. Не впізнати елітну марку цигарок він не міг. Це безсумнівно були вони. Але будучи скептиком, він одразу ж відкинув всі ідеї та скинув все це на збіг обставин.

Палили в тиші. Достоєвський дише зрідка кидав погляди в сторону нового знайомого, а той, в свою чергу, не соромлячись, оцінюючими очима роздивлявся першого.

Зробивши останню глибоку тягу, японець весело промовив: «Ще зустрінемось, Федоре Достоєвський, приватний детективе міста Санкт-Петербурга.»